Депеш мод - Жадан Сергій - Страница 30

• Предыдущая
• 30/38
• Следующая

— Да, — розгублено говорить ведучий. Відчувається, що він перевів би розмову на щось інше, але на що ж ти її після цього всього переведеш. — Ну, а далі що було? — питається він врешті.

— З ким? — не розуміє Вася.

— Ну, з цим вашим дрочуном… перепрошую — з другом вашим.

— Пішов у бізнес, — коротко каже Вася, — відкрив у Черкасах мережу аптек. Торгував тромадолом. Рік тому помер від діабету.

— Дрочити менше треба, — злісно каже ведучий.

На якийсь час западає мовчанка. Кожен думає про своє. У ведучого, схоже, свого було не так багато, бо він перший не втримується.

— Ось таку повчальну історію, шановні радіослухачі, розповів нам наш опівнічний незнайомець. Але, мушу

сказати, що сьогодні цей ваш знайомий, — чуєте? — сьогодні він навряд чи зважився б на такий крок.

— Це ще чому? — ображено питається Вася.

— Ну, хоча б тому, що нині й Гехан вже не той, аби на нього, як ви тут нам розповідали, онанувати.

— Ви про що?

— Ну, Гехан сильно змінився. Він змінив имидж.

— Що?

— Ну, зовнішність.

— Чуєш? — Вася знову розгублено соває мені в писок слухавку. — Він каже, що Гехан змінився.

— Спитайся, чи сильно, — раджу я.

—І що, — говорить Вася у слухавку, — сильно змінився?

— Так, не повірите, його старі прихильники його не пізнають. Говорять, це в нього від героїну.

— В нього що, — говорить Вася, — щось відвалилось?

— Навпаки, — радісно говорить ведучий.

Вася розпачливо дивиться на мене. Ой, бля, — думаю.

— У нього щось виросло?

— Так! — переможно вигукує ведучий.

— Що? — питається Вася.

— Здогадайтесь.

— Рука?

— Ні, не рука.

— Нога, — починає гадати Вася.

— Ні, не нога!

— Навіть думати про це не хочу.

— Борода! — вигукує ведучий, витримавши ефектну паузу.

Васю пересмикує.

—І що — велика борода?

— Нормальна.

—І на кого… перепрошую — на кого він тепер схожий?

— Ну, не знаю, — дещо манірно говорить ведучий, — дивлячись із ким порівнювати. Ось кого із відомих осіб з бородою ви знаєте?

— Санта Клауса, — говорить Вася.

— Ну, ні, — ображається ведучий. — Я вам говорю про реальних осіб. Про тих, хто насправді є.

— А Санта Клауса що — немає?

— Немає, звичайно.

— Да, мужик? — єхидно говорить Вася. — Це ти сам придумав?

— Що придумав? — не розуміє ведучий.

— Про Санта Клауса. Це ж придумати таке треба — Санта Клауса немає. Це, скоріше, тебе з твоїм довбаним радіо і всіма монгольськими міліціонерами, разом взятими, немає.

— Якими міліціонерами? — не розуміє ведучий.

— Монгольськими, — говорить Вася.

По той бік ефіру западає важка пауза. Я показую Васі — мовляв, дай мені слухавку, дай я спробую, а то в тебе щось не виходить, що ти зачепився за цього Санта Клауса, ну, не знає чувак, що є Санта Клаус, що ж тепер, може він старовір який-небудь, може, в нього дитинство важке було, може, в нього тато офіцер і мама вчителька математики, а ти його грузиш, дай сюди слухавку, коротше.

— Алло, — кажу я, — ви мене чуєте?

— Так, — жваво реагує ведучий, — а ви мене?

— Вже другу годину, — кажу. — Тут мій друг, на жаль, відійшов і не зміг до кінця дослухати вашу захоплюючу розповідь. Так що там у нас із Дейвом? На кого він тепер схожий?

— Ага, — говорить ведучий, схоже, він навіть не зауважив, що з ним говорить хтось інший, — ну, називайте далі відомих бороданів.

— Лев Давидович Троцький, — кажу я, подумавши. — Чи може ви скажете, що Троцького теж немає?

— Ні, — знічено каже ведучий, — чого ж — Троцький є.

— Ага, бачите, — кажу, — все-таки хоч щось святе для вас лишилось.

— Так, — говорить ведучий — лишилось. Але Дейв на нього не схожий.

— Не схожий?

— Анітрішечки.

— Зі зі топ, — кажу.

— Мимо.

— Ну, добре, — кажу, — Кастро.

— Що?

— Кастро. Фідель Кастро. Схожий він на Фіделя?

— На Фіделя? Так, — говорить врешті ведучий, — на Фіделя трішки схожий. На молодого, звичайно ж, — відразу поправляється він. — Так, на молодого Фіделя — трішки схожий. Я тут нещодавно дивився відеозапис їхнього концерту — нам колеги передали із лондонської редакції, і ось він там справді — чимось нагадує молодого Фіделя. Фантастичне видовище, ви уявляєте — збираються кілька десятків тисяч прихильників «Депеш Мод», а до них виходить Фідель і починає співати голосом Гехана. Уявляєте?

— Знаєте, — кажу я помовчавши, я загалом розумію, що він, очевидно, старший за мене, я, як правило, намагаюсь нормально з людьми розмовляти, ну, але тут мужик таке говорить. — Знаєте, — кажу я, — ви такого нам не говоріть. І знаєте чому?

— Чому? — розгублено питається ведучий.

— Тому, — продовжую я, — що ми ось тут вас чесно слухали-слухали, ми в принципі послухали все — і про моряків, і про поліцію, і про скатів.

— Про скатів? — не розуміє ведучий.

— Ага — і про електричних скатів. Але не говоріть нам про Фіделя. І знаєте чому?

— Чому? — знову питається ведучий.

— Тому що ось ми з другом сидимо тут — на чиїйсь квартирі, посеред чиїхось меблів, посеред кетчупу і шоколаду і ледве виживаємо. І знаєте чому? Просто тому, що ми вже другий день шукаємо нашого друга, нашого друга Карбюратора, і знаєте, чому ми його шукаємо? Тому що в нього, — я важко добираю слова, — пару днів тому загинув тато, власне, не тато, а вітчим, хоча яка в хуя різниця, він у нього загинув, і ми не можемо цього довбаного Карбюратора знайти вже другий день, і нам від цього так хріново, що ми сидимо і жеремо все, що нам трапляється під руку, розумієте? тому що ми напхані табаком і драпом, портвейном і спиртом, і мені особисто це вже поперек горла стоїть, в прямому значенні цього слова.

— Ага, — нарешті вставляє слово ведучий, — отже, у вашого друга загинув тато.

— Вітчим, — поправляю я.

— Один хуй, — нетерпеливо говорить ведучий. — І ви від цього п'єте горілку і вживаєте легкі наркотики?

— Ні, — кажу, — не зовсім. Горілку ми п'ємо просто так, розумієте?

— Розумію, — не зовсім впевнено говорить ведучий.

— Причому давно, — додаю я. — І знаєте, я так дивлюсь, що все це нічим хорошим не закінчиться, тому що ми просто потрапляємо в якісь ями, ви розумієте, про що я кажу? все частіше і частіше, цих ям стає все більше і більше, я вже просто не в стані вибиратись із них, вони засмоктують, я чим далі тим болючіше і болючіше в них падаю, ви розумієте, про що я вам тут говорю? так ніби все нормально, ми ось тут сидимо і слухаємо вашу дурацьку радіопрограму і навіть ваших міліціонерів послухали…

— Яких міліціонерів? — не розуміє ведучий.

— Не важливо, — кажу, — але річ не в цьому, знаєте? річ у тому що все одно це нічим хорошим не закінчиться, просто тому, що я не можу собі уявити нічого хорошого там — попереду, там просто не може бути нічого хорошого, тому що якщо його — цього хорошого — не було раніше, то чому воно мало б з'явитись у майбутньому, скажіть мені, чому? Його там просто не може бути, ми просто просуваємось собі навпомацки, як електричні скати під водою, навіть не вірячи, що нам справді кудись потрібно просуватись.

— Да? — знічено говорить ведучий. — Ви знаєте, це дуже цікаво.

— Що тобі цікаво? — не розумію я.

— Ось оце все, що ви нам тут розповіли. Ось бачите, шановні радіослухачі, — звертається він в космічну пустоту, — приблизно про це саме я й говорив вам увесь цей час. Тож на цій оптимістичній ноті і закінчує свою роботу наш молодіжний канал, і я — його ведучий хррррр хрррррррр. А ви, — звертається він, схоже, особисто до мене, — зачекайте ще, будь ласка, хвилинку, вам — як автору найбільш цікавого питання, ми із задоволенням вручимо приз, люб'язно наданий нам нашими колегами із лондонської редакції — випущений у Великій Британії останній альбом степана галябарди «Мамин сад».

— Як-як? — питаюсь.

— Сад. Мамин сад, — говорить ведучий. — Через «ес», — для чогось додає він.

Лунають прощальні акорди, ефір поступово стихає, в слухавці чується якесь шарудіння, потому хтось, поквакуючи, прикладає її до свого космічного вуха.

• Предыдущая
• 30/38
• Следующая