Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 41

• Предыдущая
• 41/106
• Следующая

Преса, Ватсоне, — найдорожчий скарб, якщо вміти ним користуватися. А тепер, коли ви закінчили їсти, вертаймося до Кенсинґтона та послухаймо, що скаже нам хазяїн «Братів Гардінґ».

Засновник цього великого торгового дому виявився спритним, вертким чоловічком, дуже метким, розумним та балакучим.

— Так, сер, я вже знаю про це з вечірніх газет. Містер Горейс Гаркер — наш постійний покупець. Ми продали йому це погруддя кілька місяців тому. Три погруддя ми одержали від «Ґельдера і К°», в Степні. їх уже розпродано. Кому? Зараз перегляну торгову книгу й скажу вам. Так, тут усе записано. Одне, як ви знаєте, — містерові Гаркеру; друге — містерові Джозії Брауну, вілла «Золотий дощ» у Чизвіку; третє — містерові Сендфорду з Ловер-Ґров-Роуд, у Рединґу. Ні, я ніколи не бачив цього обличчя з фотографії. Його не скоро забудеш, сер, авжеж, а я ніколи не бачив таких потвор. Чи є в нас на роботі італійці? Так, сер: кілька робітників та прибиральників. Звичайно, вони можуть зазирнути до цієї книги, якщо їм треба. У нас нема причин ховати її від них. Так, так, дивна річ, сер; сподіваюсь, ви повідомите мене, коли знайдете щось цікаве.

Поки містер Гардінґ говорив, Холмс щось занотовував; я бачив, що-він надзвичайно задоволений тим, як обернулася справа. Проте він нічого не пояснив мені й лише сказав, що слід поспішати, бо вдома на нас чекає Лестрейд. І справді, коли ми прибули на Бейкер-стріт, детектив був уже там і нетерпляче походжав туди— сюди кімнатою. Пиха на його обличчі свідчила, що денна праця не минула намарно.

— Ну? — спитав він. — Що нового, містере Холмсе?

— Нам довелося попрацювати як слід, й недаремно, — пояснив мій друг. — Ми відвідали обох крамарів та хазяїна майстерні. Я простежив долю кожного погруддя з самого початку.

— Кожного погруддя! — вигукнув Лестрейд. — Добре, добре, містере Шерлоку Холмсе, у вас свої методи, і я з вами не сперечатимусь, але мені здається, що я попрацював сьогодні більше за вас. Я встановив особу небіжчика.

— Що ви кажете?

— І виявив причину вбивства.

— Чудово!

— У нас є один інспектор, фахівець з італійських кварталів. На шиї в небіжчика був католицький хрестик, а смаглявий колір шкіри наводить на думку, що він з півдня. Інспектор Хілл упізнав його з першого погляду. Його звуть П’єтро Венуччі, він родом з Неаполя; це один з найзапекліших лондонських зарізяк. Він мав зв’язки з мафією — таємним злочинним товариством, у якого лише один метод переконання — вбивство. Отже, як бачите, справа починає прояснюватись. Інший, убивця, — теж, напевно, італієць, пов’язаний з мафією. Він, мабуть, порушив якісь їхні правила. П’єтро стежив за ним. Він носив у кишені його фотографію, щоб не зарізати когось іншого. Вислідив свого ворога, бачив, як той увійшов до будинку, зачекав на нього, накинувсь і дістав у сутичці смертельне поранення. Що ви скажете про це, містере Холмсе?

Холмс міцно потис йому руку.

— Чудово, Лестрейде, чудово! — вигукнув він. — Але я не розумію, як ви пояснюєте знищення погрудь.

— Знову погруддя! Ви ніяк не можете викинути з голови ці погруддя. Врешті-решт це дурниці, дрібна крадіжка, якнайбільше шість місяців ув’язнення. А вбивство — це справжній злочин, і я кажу вам, що вже тримаю в руках усі нитки.

— А що робитимете далі?

— Це дуже просто. Поїдемо з Хіллом до італійського кварталу, розшукаємо чоловіка з тієї фотографії й заарештуємо його, звинувативши в убивстві. Поїдете з нами?

— Гадаю, що ні. Як на мене, можна зробити це простіше. Не можу сказати напевно, бо це залежить... залежить від одного чинника поза нашою владою. Але сподіваюся, — два проти одного, що це саме так, — що коли ви поїдете сьогодні ввечері зі мною, ми допоможемо вам спіймати його.

— В італійському кварталі?

— Ні, гадаю, що краще буде шукати вбивцю в Чизвіку. Якщо ви, Лестрейде, поїдете зі мною цієї ночі до Чизвіка, то я обіцяю, що завтра вирушу з вами до італійського кварталу; ніякої шкоди від того не буде. А тепер, мабуть, треба кілька годин поспати, бо виходити раніше від одинадцятої нема рації, а додому ми навряд чи повернемось до ранку. Пообідайте з нами, Лестрейде, і лягайте собі на канапу. А ви, Ватсоне, покличте тим часом посильного: у мене тут є лист, який треба негайно надіслати.

Цілий вечір Холмс порпався в старих газетах, якими було захаращено нашу комору. Коли він нарешті вийшов звідти, я побачив у його очах перемогу, хоч він нічого не сказав про наслідки своїх пошуків. Але я так уважно стежив за методами, з допомогою яких Холмс розплутував цю непросту справу, що, навіть не розуміючи до ладу його задуму, здогадувався про те, як він сподівається впіймати цього дивакуватого злочинця. Той, звичайно, спробує тепер знищити два інші погруддя, одне з яких, як я пам’ятав, — саме в Чизвіку. Безперечно, мета нашої поїздки була одна — застукати його на місці злочину. І я не міг не захопитися хитрістю мого друга, який навмисне подав до вечірніх газет хибні здогади, аби переконати злочинця, що той може тепер діяти безкарно. І я не здивувався, коли Холмс порадив мені взяти з собою револьвер. Сам він узяв лише важкий мисливський нагай, що був його улюбленою зброєю.

Об одинадцятій годині біля наших дверей зупинився екіпаж і ми поїхали через Гамерсмітський міст на той бік Темзи. Тут візник дістав наказ зачекати. Коротка прогулянка пішки привела нас на безлюдну вулицю, оточену гарненькими будиночками; біля кожного з них був садок. У світлі ліхтаря на воротях одного з них ми прочитали: «Вілла «Золотий дощ». Мешканці вілли, мабуть, уже спали, бо всі її вікна були темні, крім віконця над дверима, що кидало неясний промінець на садову стежку. Під дерев’яним парканом, який відгороджував садок від вулиці, була густа чорна тінь, де ми й причаїлися.

— Побоююсь, що чекати доведеться довго, — прошепотів Холмс. — Ми повинні дякувати долі, що зараз нема дощу. Нам навіть курити, щоб згаяти час, не можна. Але ставлю два проти одного, що наше терпіння буде винагороджене.

Чекати, проте, довелося не так довго, як гадав Холмс, і все скінчилося досить раптово й химерно. Несподівано, без будь-якого звуку, садова хвіртка відчинилась і маленька темна постать, швидка і спритна, як мавпа, помчала садовою стежкою. Ми бачили, як вона майнула в промені світла, що падав з віконця над дверима, й зникла в чорній тіні від будинку. Запанувала тривала мовчанка, під час якої ми стояли затамувавши подих; нарешті до наших вух долинув ледь чутний тріск. То відчинилося вікно. Потім знову запала тиша. Злочинець нишпорив у будинку. Аж тут ми побачили, як у кімнаті спалахнуло світло потаємного ліхтаря. Того, що він шукав, там, мабуть, не було, бо за хвилину світло блимнуло за іншою шторою, а потім — ще за одною.

— Ходімо до відчиненого вікна. Зловимо його, коли він лізтиме вниз, — прошепотів Лестрейд.

Але не встигли ми й поворухнутися, як той чоловік з’явився знову. Коли на нього впали промінці світла, ми побачили, що він, злодійкувато озираючись, несе під пахвою щось біле. Тиша безлюдної вулиці заспокоїла його. Повернувшись спиною до нас, він поклав свою ношу на землю, й наступної миті ми почули різкий стукіт, а потім — тріск і хряскіт. Він так заглибився в свою роботу, що навіть не почув, як ми підкралися до нього. Холмс, мов тигр, стрибнув йому на спину, а ми з Лестрейдом за одну мить ухопили його за зап’ястки й замкнули наручники. Коли він обернувся, я побачив потворне, бліде, скривлене з люті обличчя, що вирячилось на нас. Я переконався, що це справді той чоловік, якого ми бачили на фотографії.

Та не затриманий привернув увагу Шерлока Холмса. Присівши на сходах, він якнайстаранніше оглянув те, що той виніс із будинку. То було Наполеонове погруддя — таке саме, як ми бачили вранці, і теж розбите на скалки. Холмс обережно підносив до світла кожен уламок, але всі вони анітрохи не відрізнялися від усіх інших шматків гіпсу. Тільки-но він скінчив свій огляд, як у передпокої спалахнуло світло, двері відчинились і перед нами постав господар будинку — лагідний огрядний чоловік у сорочці й штанях.

• Предыдущая
• 41/106
• Следующая