Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 14

• Предыдущая
• 14/106
• Следующая

Я переглянув розклад. Останній потяг щойно пішов.

— Доведеться раніше поснідати й вирушити першим ранковим, — мовив Холмс. — Наше перебування там конче потрібне. А ось і телеграма! Постривайте, місіс Хадсон, можливо, я надішлю відповідь... Ні, все відбувається саме так, як я й сподівався. Це повідомлення підтверджує, що нам не можна більше ховатися від містера Хілтона К’юбіта, бо наш простакуватий норфолкський сквайр потрапив у неабияку халепу.

Так воно й сталось. Переходячи до закінчення цієї невеселої історії, яка здавалася мені колись такою по-дитячому безглуздою, я знову переживаю і те хвилювання, і той жах, яких тоді довелося зазнати. Мені так хотілося б повідомити читачів, що все скінчилося щасливо, але моя розповідь — це літопис фактів, отож я змушений простежити аж до сумного кінця ту дивну низку подій, через які за кілька днів про садибу Ридлінґ-Торп-Менор велися розмови в кожному куточку Англії.

Тільки-но ми висіли в Норт-Волшемі й сказали, куди хотіли б дістатися, як до нас підбіг начальник станції.

— Ви, напевно, детективи з Лондона? — спитав він.

На Холмсовому обличчі з’явилося занепокоєння.

— Чому ви так думаєте?

— Бо тут щойно проїхав інспектор Мартін з Норіча. Чи, може, ви лікарі? Вона ще жива — принаймні була донедавна. Ви ще маєте час порятувати її... для шибениці!

Холмсові брови насупилися.

— Ми їдемо до Ридлінґ-Торп-Менора, — мовив він, — але нічого не чули про те, що там сталося.

— Жахлива річ! — сказав начальник станції. — Обох застрелено: і містера Хілтона К’юбіта, і його дружину. Вона вистрелила спочатку в нього, тоді в себе, — принаймні так кажуть слуги. Він помер, а її життя на волосинці. Боже милий, і це один з найдавніших родів Норфолкського графства! Такий шанований рід!

Без жодного слова Холмс скочив до коляски й за всю довгу семимильну подорож ні разу не розтулив уст. Нечасто мені доводилось бачити його таким схвильованим. Він і раніше, дорогою з Лондона, був стривожений, і я помітив, як уважно й схвильовано переглядав він ранкові газети; але тепер, коли так раптово справдилися найгірші побоювання, його огорнув сум. Спершись на сидіння, він понуро про щось думав.

Тим часом ми проїздили повз один з найцікавіших краєвидів Англії. Кілька поодиноко розкиданих будиночків репрезентували сучасну забудову краю; всюди, куди не кинеш оком, над зеленою долиною Норфолка здіймалися велетенські чотирикутні вежі церков, що нагадували про колишню славу та розквіт давньої Східної Англії. Врешті за зеленим урвищем з’явилася фіолетова смужка Німецького моря, і візник показав своїм батогом на два цегляні шпилі, що височіли над купкою дерев.

— Це Ридлінґ-Торп-Менор, — сказав він.

Тільки-но ми під’їхали до воріт, як я помітив перед будинком, за тенісним майданчиком, чорну комору й сонячний годинник на постаменті, що справили на нас дивне враження. Верткий чоловічок із підфарбованими вусами хутко скочив з високої двоколки. Він відрекомендувався як інспектор Мартін з норфолкського поліційного управління. Коли ж він почув ім’я мого друга, то неабияк здивувався:

— Але ж, містере Холмсе, злочин було скоєно о третій годині ранку! Як ви дізналися про це сьогодні й прибули сюди водночас зі мною?

— Я передбачав це. Я їхав, щоб запобігти злочинові.

— Тоді у вас, напевно, є відомості, яких ми не знаємо! Всі кажуть, що подружжя було дуже щасливе...

— Я маю лише ті відомості, які дістав від чоловічків у танці, — відказав Холмс. — Про це я розповім вам згодом. На жаль, уже надто пізно, щоб запобігти трагедії... Якщо так, нехай тоді мої знання допоможуть здійснитися правосуддю. Ви бажаєте провадити слідство зі мною разом чи, може, волієте, щоб я працював самостійно?

— Я вважатиму за честь працювати разом з вами, містере Холмсе, — щиро відповів інспектор.

— Якщо так, то я хотів би негайно вислухати свідків і оглянути місце злочину.

Інспектор Мартін мав досить здорового глузду, щоб дозволити моєму другові чинити все на власний розсуд, а сам обмежився тим, що уважно стежив за його діями. Тутешній лікар, літній сивий чоловік, щойно вийшов з кімнати місіс Хілтон К’юбіт і повідомив, що її становище серйозне, але не фатальне; куля зачепила передню частину мозку, й до пам’яті вона прийде, напевно, не скоро. На запитання, чи сама вона вистрелила в себе, чи це зробив хтось інший, він не наважився дати певної відповіді. В усякому разі, кулю було випущено з дуже близької відстані. В кімнаті знайшли лише один револьвер; обидві його цівки були порожні. Містера Хілтона К’юбіта було вбито пострілом у серце. Можна було однаково припустити те, що він убив спочатку її, а потім себе, й те, що злочинцем є саме вона, бо револьвер лежав на підлозі на рівній відстані від обох.

— Ви не чіпали його? — запитав Холмс.

— Ні, ми лише підняли й винесли леді. Ми не могли залишити її пораненою на підлозі.

— Як довго ви були тут, докторе?

— З четвертої години ранку.

— Хто ще тут побував?

— Був констебль.

— Ви нічого тут не пересували?

— Нічого.

— Ви розумно вчинили. Хто вас викликав?

— Сондерс, покоївка.

— Вона перша здійняла тривогу?

— Вона та ще місіс Кінґ, куховарка.

— Де вони тепер?

— Напевно, в кухні.

— Зараз найкраще за все буде вислухати їхню розповідь.

Стародавню залу з високими вікнами, облицьовану дубом,

було перетворено на слідчу камеру. Холмс сів у велике старомодне крісло, його очі аж палали на незворушному обличчі. Я прочитував у них рішучість присвятити, якщо треба, все своє життя тому, щоб за людину, яку не вдалося врятувати, убивця врешті був покараний. Хвацький інспектор Мартін, старий сивий сільський лікар, я та ще недоумкуватий сільський полісмен складали решту цього дивного зібрання.

Обидві жінки свідчили надзвичайно розважливо. їх розбудив звук пострілу, й за хвилину пролунав ще один постріл. Спали вони в суміжних кімнатах, і місіс Кінґ кинулася до Сондерс. Вони разом зійшли сходами. Двері до кабінету було відчинено, на столі горіла свічка. Господар лежав долілиць посеред кімнати. Він був уже мертвий. Біля вікна корчилася його дружина, відкинувши голову до стіни. Рани її були жахливі, половина обличчя — червона від крові. Вона важко дихала, але сказати не могла нічого. Коридор та кімната були повні диму, і тхнуло порохом. Вікно було зачинено зсередини, — обидві жінки запевняли нас у цьому. Вони одразу викликали лікаря й констебля, а потім разом з конюхом та його хлопцем-помічником перенесли поранену господиню до її кімнати. Розстелена постіль свідчила про те, що подружжя збиралося спати. На ній була сукня, на ньому — халат, накинутий поверх нічної сорочки. В кабінеті ніхто нічого не переставляв. Як відомо, між чоловіком та жінкою ніколи не було жодної сварки. Всі мали їх за зразкову подружню пару.

Такі були свідчення служниць. Відповідаючи інспекторові Мартіну, вони запевняли, що всі двері було зачинено зсередини, тож нікому не вдалося б утекти з дому. Відповідаючи Холмсові, вони згадали, що відчули запах пороху відразу, як вибігли зі своїх кімнат на горішньому поверсі.

— Раджу вам звернути якнайпильнішу увагу на цю обставину, — мовив Холмс до свого колеги. — А тепер, як на мене, слід перейти до огляду кімнати, де стався злочин.

Кабінет виявився маленькою кімнатою, три стіни якої було заставлено книжками, а письмовий стіл стояв біля вікна, що виходило в садок. Нашу увагу насамперед привернув труп нещасного сквайра, розпростертий на підлозі посеред кімнати. Безлад у його одежі свідчив, що він поспіхом піднявся з ліжка. Куля пробила йому серце й застрягла в легенях. Смерть була миттєва й безболісна. Слідів пороху ні на його халаті, ні на руках не було. У господині ж, як зауважив сільський лікар, сліди пороху залишилися на обличчі, але руки були чисті.

• Предыдущая
• 14/106
• Следующая