Выбери любимый жанр

Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 34


Изменить размер шрифта:

34

- Не каркай! - втрутився Пін. - Сонце світить, ми усі вільні і живі, і ми разом, принаймні, ще на кілька днів. Давайте краще розповімо один одному про наші пригоди. Давай, Гімлі! Ви тут уже натякали на ваші з Блукачем діяння. Тепер ми жадаємо подробиць!

- Знаєш, коли світить таке сонечко, якось не хочеться ворушити похмурі спогади, - відповів Гімлі. - Якби я знав заздалегідь, що на мене чекає, найсвятіша дружба не змусила б мене ступити на Стежину Мерців!

- О, - стрепенувся Пін, - Арагорн теж згадував цю саму стежку. Можеш ти пояснити, що це таке?

- Хіба що тільки заради тебе. Зі мною там відбувся ганебний випадок. Я, Гімлі, син Глоїна, вважав себе стійкішим за людей, а під землею - навіть за ельфів. І я ганебно осоромився! Якби не підтримка Арагорна, не дійшов би до кінця...

- Воля Арагорна і твоя любов до нього, - зауважив Леголас. - Хто б не познайомився з ним, неодмінно полюбить, кожен по-своєму, навіть та холодна красуня з Рохану. Ми залишили Дунхарран на світанку того дня, коли ти прибув туди, Меррі, і страх так здолав людей, що ніхто не вийшов провести нас, крім цієї відважної дівчини, - а зараз вона лежить тут, важко поранена. Розставання було тяжким, боляче було навіть дивитися...

- Ну, а мене поглинали власні переживання, - зізнався Гімлі. - Ні, ні, про цю частину походу я говорити не бажаю!

Пін і Меррі не відставали, і зрештою Леголас сказав: [135]

- Добре, спробую я вгамувати вашу цікавість. До речі, примари мене нітрохи не злякали - вони були такі жалюгідні!

Він коротко розповів гобітам про перехід по Стежині Мерців, про зустріч під каменем Ерех, про стрімкий похід на дев'яносто три ліги до Пеларгіру над Андуїном.

- Чотири дні і чотири ночі ми їхали без відпочинку, а на п'ятий день, уже в Привражжі, в тіні Мордору, мені стало веселіше: примарне військо явно зміцніло і виглядало тепер цілком грізно. Були там і верхівці, і піхота, рухалися вони швидко, безшумно; очі їхні палали. Біля Ламедону вони обігнали нас і пішли б уперед, але Арагорн утримав їх. «Навіть примари підкоряються йому, - подумав я. - Значить, вони нам ще знадобляться». Минув ще один день, напівтемний, і наступний, коли сонце зовсім не зійшло, а ми все мчали; переправилися через Сіріл та Рінгло і на третій день дісталися до Лингіру в гирлі Гілрайни. Там ламедонці обороняли броди від умбарських корсарів і харадримів, що припливли знизу по Ріці. Побачивши нас, і свої, і вороги почали розбігатися, нажахані: вони вважали Арагорна за «короля примар». Тільки Ангбор, правитель Ламедону, насмілився зустріти подібних гостей. Арагорн велів йому зібрати воїнів, пропустити примарне військо і пливти за ним, якщо вистачить духу. «Ви будете дуже потрібні спадкоємцю Ісілдура в Пеларгірі», - сказав Арагорн.

Ми перейшли Гілрайну, переслідуючи наляканих союзників Мордору, і на тім березі хотіли трохи відпочити. Але незабаром Арагорн став квапити нас: «Мінас-Тіріт в облозі! Ми можемо спізнитися!» Не чекаючи ранку, ми помчали щодуху по рівнинах Лебенніну...

Леголас зітхнув і, подивившись на південь, тихо проспівав:

- Срібляться ріки, Целос та Еруї,
у зелених лугах Лебенніну.
Вітер з Моря
буйнії трави хилить додолу.
В золотії дзвіночки, меллос та альтирін,
у зелених лугах Лебенніну
вітер з Моря
тихесенько дзвонить. [136]

У піснях луги Лебенніну названі зеленими, але у пітьмі вони здавалися сірими. По широкій дузі, зминаючи траву і квіти, ми гнали супротивника до ранку і наступного дня, а надвечір вийшли до Великої Ріки. Я серцем зрозумів, що Море зовсім близько; води Андуїну розлилися широко, незліченні зграї птахів гніздилися по берегових укосах. І там, собі на лихо, я почув чайок. Адже прекрасна володарка Лоріену попереджала мене! Лемент чайок звучить у моїй душі...

- А я на птахів уваги не звертав, - підхопив Гімлі. - Там саме зав'язалася пристойна сутичка. Біля гавані Пеларгіру стояв флот Умбара: п'ятдесят великих кораблів і безліч всіляких суденець. Вороги, тікаючи, встигли підняти в Пеларгірі переполох. Деякі судна відпливли, намагаючись піти вниз по річці або сховатися на тому березі, багато малих суден підпалили, щоб нам не дісталися. Але харад-рими, притиснуті до гаваней, вирішили битися - і билися люто. Вони нападали, сміючись - їх було набагато більше. І тоді Арагорн, підвівшись на стременах, громовим голосом закричав: «До мене! До мене, в ім'я Чорного Каменя!» І отут примарна рать кинулася вперед, подібна до гірської лавини. Я чув глухі заклики труб, шелест голосів, немов відгомін забутих битв. Синювато виблискували мечі; я так і не з'ясував, чи не затупилися вони протягом століть: головною зброєю примар виявився жах. Спершу вони захопили судна біля причалів, потім переметнулися на ті, що стояли на якорі посередині річки; матроси, очманівши від жаху, стрибали за борт, залишалися тільки веслярі-невільники, прикуті до весел. Без найменших перешкод, розбиваючи дощенту переляканих бандитів, ми досягли берега. Арагорн послав на кожну галеру по одному з дуна-данів, вони звільнили веслярів і заспокоїли їх. Ще до кінця цього похмурого дня нам стало ні з ким битися. Хто не потонув, той загинув у сутичці - усі бігли на південь, сподіваючись пішки дістатися додому. Дивним, незрозумілим здалося мені, яким чином примари, породження тьми, що сіють жах, допомогли зруйнувати плани Мордору! Ми перемогли супротивника його ж зброєю...

- Так, це дивно, - підтвердив Леголас. - Я не зводив очей з Арагорна і думав, яким непереможним володарем міг би він стати, одержавши Перстень Влади. Недарма Ворог так боїться його! Але шляхетність душі - якість, не [137] зрозуміла Саурону. Адже Арагорн походить з роду прекрасної Лючіені. Потомство його не згасне в віках!

- Гноми століттями час не рахують, - промовив Гімлі, - але це правда; Арагорн був прегарний. Весь ворожий флот потрапив до його рук, він зійшов на борт найбільшого корабля і велів грати збір. Воїнство тіней вишикувалося на березі. Вони мовчали, їх не було видно, тільки очі горіли, відбиваючи полум'я палаючих човнів. Арагорн звернувся до них: «Слухайте спадкоємця Ісіддура! Ви виконали клятву. Повертайтеся до себе і ніколи більше не з'являйтеся в долинах. Ідіть з миром!»

Вождь померлих виступив наперед, переломив списа і кинув уламки на землю. Потім поклонився, завернув коня, сіра хмара його воїнства стала віддалятися і зникла, немов розвіяна вітром. Мені здалося, начебто я спав і от тільки зараз прокинувся.

Тієї ночі ми відпочивали, а інші працювали. На кораблях було звільнено безліч бранців, серед них чимало гондорців, захоплених під час грабіжницьких набігів, до Андуїну підтягувалися великі загони з Лебенніну та Ітіліену, прибув Ангбор з Ламедону з кіннотою - страх перед примарами розсіявся, і тепер вони прагнули допомогти спадкоємцю Ісіддура, чиє ім'я було в усіх на вустах і приваблювало, як вогонь вночі.

Оце й усе. Протягом вечора та ночі приготували човни, зібрали людей, а ранком ми попливли вгору по річці. Здається, начебто сто років проминуло, але ж все це відбулося лишень позавчора, вранці шостого дня після відходу з Дунхаррану. Арагорн увесь час підганяв, квапив... «Від Пеларгіру до Харлонду сорок дві милі, - повторював він. - А прибути треба вранці, інакше всьому кінець!»

На веслах сиділи тепер вільні люди, і працювали вони в повну силу. Але ми пливли проти течії, і хоча в пониззях вона не занадто сильна, нам дуже не вистачало вітру. Тому навіть перемога в Пеларгірі не радувала мене, а Леголас сміявся: «Вище голову, нащадку Даріна! Пригадай прислів'я: найтемніше перед світанком!»

Але на яких підставах він сподівається на світанок, не пояснював. Ніч нічим не відрізнялася від дня, день від ночі. Вдалині на півночі під хмарами билася величезна заграва, і Арагорн мовив: «Мінас-Тіріт палає!» Близько півночі дещо змінилося. Досвідчені моряки з Лебенніну, [138] подивившись на південь, пророчили зміну погоди і вітер з Моря. Ще задовго до світанку на щоглах поставили вітрила, і вітер наповнив їх. Ми попливли швидше, і на зорі носи наших кораблів уже бадьоро різали і спінювали воду. О третій годині по сходу сонця ми при гарному вітрі і сонячній погоді пристали в Харлонді, розгорнули прапор... Великий був день і пам'ятна година, що б не відбулося далі.

34
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело