Північна Одіссея - Лондон Джек - Страница 30
- Предыдущая
- 30/101
- Следующая
«Б'юся об заклад: така вже моя лиха доля, що припхається сюди завтра якийсь надміру цікавий конкурент, щоб попастися на моєму пасовиську», — сонно пробурмотів старатель, підтягуючи ковдру собі під бороду.
Раптом він смикнувся і рвучко сів. «Білле! — різко вигукнув він. — Ось послухай мене, Білле, завтра вранці обов'язково поброди і подивися — чи нема кого тут. Уторопав? Завтра вранці — і не забудь!»
Чоловік позіхнув, поглянув на схил пагорка і гукнув: «Добраніч, пані Жило!»
Наступного ранку він випередив сонце, бо, коли його промені впали на нього, він уже встиг поснідати і видряпувався по стіні каньйону з того боку, де вона осипалася і таким чином давала можливість вибратися нагору. Нагорі ж він озирнувся і побачив, що він тут сам-один, а довкола, куди не кинь погляд, — ані душі. Скільки сягало око, перед ним, одна за одною, здіймалися гори. Вони бовваніли на фоні білих піків Сьєри — найвищого кряжу цього станового хребта Західного світу, що вивищувався до самісіньких небес. На півночі та півдні чітко вимальовувалися поперечні гірські системи, які вносили певний дисонанс в основний напрямок цього гірського моря. У західному ж напрямку гірські хребти поступово, один за одним, сходили нанівець, перетворюючись на пологі пагорби, які, у свою чергу, мало-помалу перетворювалися на величезну долину, якої йому не було видно.
І в усьому цьому могутньому застиглому сплескові земної поверхні ніде не було знати ані найменшої ознаки людини чи слідів її діяльності. Чоловік вдивлявся вдаль довго і прискіпливо. Одного разу йому здалося, що в цьому ж каньйоні він побачив на великій відстані слабку подобу диму. Придивившись знову, він вирішив, що то — рожевий серпанок, відтінений звивистим вигином каньйону.
«Агов, пані Золота Жило! — гукнув старатель, і каньйоном пішла луна. — Виходьте на поверхню! Я йду до вас, пані Жило, вже йду!»
Через важкі шкраби на ногах чоловік виглядав незграбно, але із запаморочливої висоти він зістрибнув легко, як гірський козел. Камінь, що піддався під його ногою на самісінькому краєчку урвища, аж ніяк не вивів його з рівноваги. Здавалося, він точно знав той час, протягом якого поворот каменя може перерости в катастрофу, і тому встигав використовувати цю хитку опору для миттєвого дотику, що давав йому можливість безпечно рухатися далі. Там, де поверхня була такою крутою, що встояти вертикально не можна було й півсекунди, чоловік ані миті не вагався. Його нога спиралася на цю зрадливу поверхню лише на якусь неймовірно малу частку секунди, що могла стати фатальною, — і він, відштовхнувшись, уже нісся далі. А там, де про короткочасну опору навіть мови не могло бути, чоловік проскакував, чіпляючись то за виступаючий камінь, то за впадину, то за чахлий кущик. Нарешті, несамовито заволавши і зробивши шалений стрибок, він спричинив зсув ґрунту і завершив свій спуск, сидячи верхи на кількох тоннах обваленої землі та гравію.
Його перший вранішній намив дав більше двох доларів крупнозернистого золота. Це трапилося в центрі літери V. Далі по обидва боки ліній уміст золота різко падав. Поперечні ж лінії ставали дуже короткими. А самі ж бокові сторони перевернутого V містилися одна від одної на відстані всього-на-всього кількох ярдів. До точки збігу залишалося пройти кілька ярдів угору. Але золотоносна порода дедалі більше заглиблювалася в землю. Після полудня старателю вже доводилося викопувати п'ятифутові пробні ями, щоб дістатися до золотоносного шару.
А на той час сам золотоносний шар перетворився на розсипне родовище, і чоловік вирішив, що після знаходження жили повернеться сюди для її розробки. Але зростаюча золотоносність ковша почала його бентежити. Під вечір вартість намивів зросла до трьох-чотирьох доларів. Чоловік ошелешено почухав потилицю і поглянув угору по схилу, де в кількох футах від нього стирчав кущ толокнянки, що позначав приблизне розташування вершини літери V. Він кивнув і мовив пророчим тоном: «Одне з двох, Білле, одне з двох. Або пані Жила розсипалася і заглибилася в пагорб, або вона буде такою багатою, що ти не зможеш забрати її всю із собою. Ото буде жах!» І старатель захихикав, роздумуючи над такою приємною дилемою.
Ніч заскочила його на березі струмка, коли він, напружуючи очі в темряві, що ставала дедалі густішою, намивав останню порцію золота.
«От якби у мене ще й ліхтарик електричний був, — подумав старатель, — то я зміг би працювати допізна».
Тієї ночі чоловік ніяк не міг заснути. Багато разів він зосереджувався і заплющував очі, щоб прискорити прихід сну, але в крові його пульсувало таке пристрасне бажання, що він час від часу розплющував очі і зморено мимрив: «От якби скоріше розвиднілося!»
Нарешті він заснув, але розкліпив очі, як тільки зблідли зорі, а коли почало сіріти, він уже поснідав і видряпувався схилом до таємничого житла пані Золотої Жили.
У першій поперечній розкопці вистачило місця лише для трьох ям — таким вузьким став золотоносний шар і таким близьким був той золотий фонтан, до якого він ішов ось уже чотири дні.
«Спокійно, Білле, спокійно», — умовляв він сам себе, розчищаючи поверхню для останньої ями, у якій бічні лінії літери V мали, нарешті, зійтися в одну точку.
«Я вас міцно вхопив за талію, пані Жило, і тепер ви від мене нікуди не втечете», — час від часу повторював старатель, заганяючи заступ у землю. Він заглибився на чотири, п'ять, шість футів. Копати стало важче. Ось заступ скреготнув об розсипчасте каміння. Він підняв уламок і уважно до нього придивився.
«Струхлявілий кварц», — виснував старатель і заступом розчистив дно ями від землі, що нападала згори. Потім заходився длубати кварц кайлом, і з кожним ударом розбите каміння розліталося навсібіч. Потім він узяв у руки лопату і розгорнув подрібнену масу. В око йому впало жовтувате мерехтіння. Відкинувши лопату вбік, він швидко присів. Як фермер зчищає липку землю зі щойно викопаної картоплини, так і старатель, тримаючи в руках шматок трухлявого кварцу, став зчищати з нього ґрунт.
«Матір Божа! — вигукнув він. — Та тут його повно! Цілі брили й грудки! Брили й грудки золота!»
Те, що він тримав у руках, виявилося каменем лише наполовину. Інша ж половина була з чистого золота. Старатель кинув шматок у ківш і ретельно розглянув іще один шматок. На перший погляд, там було мало жовтизни, але своїми дужими пальцями чоловік зчистив трухлявий кварц — і його долоні освітилися жовтим мерехтінням. Шматочок за шматочком очищав він від бруду і кидав у ківш. То була справжнісінька скарбниця. Кварц так струхлявів, що його було менше, аніж золота. Раз по раз натрапляв старатель на шматочки зовсім без кварцу. То було чисте золото. Розколота кайлом брила блищала, як жменька жовтих діамантів, і він поволі обдивлявся їх то з одного, то з другого боку, спостерігаючи, як міниться світло, що падало на них.
«От тепер побазікайте, що я даремно старався! — зневажливо пхикнув чоловік. — Спочатку здавалося, що накопаю на тридцять центів. А докопався до Чистого Золота. Тому віднині цей каньйон буде називатися Каньйон з Чистого Золота, ось так!»
І, сидячи навпочіпки, старатель продовжив роздивлятися шматочки й кидати «їх у ківш. Раптом у нього виникло непевне відчуття небезпеки. Наче на нього впала якась тінь. Але тіні не було. Його серце скаконуло аж до горла і перекрило дихання. Потім по спині побігли мурашки, і він відчув, як холодна сорочка прилипла до тіла.
Чоловік не підскочив і не став озиратися. І навіть не поворухнувся. Він почав міркувати над природою лиховісного передчуття, яке щойно виникло, намагаючись визначити джерело тієї магічної сили, що попередила його про небезпеку, і прагнучи відчути реальну присутність того невидимого, що йому загрожувало. Речі, що випромінюють ворожість, мають свою ауру, яка виявляється у флюїдах надто ефемерних, щоб їх сприймали органи чуття. Він відчував цю ауру, але не знав, як саме. Те відчуття було подібне до того, що виникає, коли на сонце находить хмара. Здавалося, що між ним та життям з'явилося щось темне, задушливе й загрозливе; то був морок, який поглинав життя і наближав смерть — його смерть.
- Предыдущая
- 30/101
- Следующая
