Зневажаючи закон - Кристи Агата - Страница 47

• Предыдущая
• 47/70
• Следующая

— Дуже мило з вашого боку заглянути до мене, — промовив він. — У справі?

Я сів, узяв у зуби сигарету і звів на нього очі. Я нічого не казав, тільки спостерігав, як його почало проймати потом. Спочатку спітнів його чуб. Потім Медер схопив олівця і зробив на аркуші паперу якісь помітки. Ковзнув поглядом по мені, знову схилився над записами. І нарешті, не підводячи голови від папірця, заговорив.

— Маєте якісь міркування? — обережно поцікавився він.

— З приводу чого? Очей він не підвів.

— З приводу того, як ми могли б облагодити разом одне дільце. Скажімо, дістати кілька камінчиків.

— Хто та дівчина? — спитав я.

— Що? Яка дівчина? — Він усе ще не підводив на мене очей.

— Та, що дзвонила мені.

— Вам хтось дзвонив?

Я взяв трубку з його старомодного, схожого на шибеницю телефонного апарата й почав дуже поволі набирати номер поліційного управління. Я не мав сумніву, що Медер знає цей номер не гірше за власний капелюх.

Він потягся рукою до апарата і натис на важіль.

— Слухай, — невдоволено буркнув він, — ти щось дуже поспішаєш. На якого чорта лисого дзвонити лягавим?!

— А вони бажають з тобою погомоніти, — неквапно промовив я. Оскільки ти знаєш одну дівку, а вона знає одного типа, в якого розболілися ноги.

— Невже не можна інакше? — Тепер власний комірець здався Медерові затісним, і він смикнув його.

— Я тут ні при чому, — сказав я. — Та коли ти гадаєш, що я збираюся сидіти тут і дивитися, як ти бавишся моїми рефлексами, то глибоко помиляєшся.

Медер відкрив плаского портсигара й сунув собі в рота сигарету з таким звуком, наче рибину ковтнув. Руки його тремтіли.

— Гаразд, — буркнув він. — Хай буде так. Не гарячкуй.

— Не люблю, коли мені забалакують зуби, — прогарчав я. — Діло кажи. Як хочеш запропонувати мені роботу, боюся, що вона для мене надто брудна. Але принаймні вислухати тебе я можу.

Медер кивнув головою. Тепер він заспокоївся — він знав, що я беру його на Бога. Випустивши білу хмаринку диму, він провів її очима.

— Ну гаразд, — рівним голосом сказав Медер, — часом я прикидаюся дурнем. Річ у тім, що ми обидва не в тім'я биті. Керол бачила, як ти входив до будинку і як виходив. І не викликав поліції.

— Керол?

— Керол Донаван. Моя подруга. Це вона тобі дзвонила.

Я кивнув головою і мовив:

— Далі.

Але Медер нічого не сказав. Він тільки сидів і глипав на мене, мов сова.

Я всміхнувсь, нахилився трохи над столом і сказав:

— Та он що тебе тривожить. Ти не знаєш, навіщо я ходив до того будинку й чому, увійшовши, не загорлав: «Поліція!» Все дуже просто. Я подумав, що це чиясь таємниця.

— Ми просто водимо один одного за носа, — з кислою міною промовив Медер.

— Ну гаразд, — згодився я. — Поговоримо про перли. Так тобі простіше?

Очі його зблиснули. Він хотів дати волю своїм почуттям, але стримався. Стишивши голос, холодно сказав:

— Керол підчепила його якось увечері, того коротуна. Такий собі схибнутий курдупель. У голові — нічого, крім порошку, та коли там добряче покорпирсатись, то виявиться, що там міцно засіла одна думка. Він міг розповісти про перли. На північному заході Канади нібито живе якийсь тип. Він поцупив ті перли давним-давно і ніяк не може з ними розлучитися. От тільки типа того коротун не назвав і де він живе не сказав. Все хитрував. Мовчав і край. А чого — не доберу.

— Хотів, щоб йому п'яти підсмажили, — підказав я.

Медер скривився, і його чуб знову спітнів.

— Це не моїх рук діло, пробурмотів він.

— Твоїх чи Керол — яка різниця? Коротун помер. Це розцінять як убивство. Але ви так і не почули того, що хотіли. І тому вам знадобився я. Гадаєте, я знаю те, чого не знаєте ви? Забудьте про це. Коли б я щось знав, то не прийшов би сюди, та й ви; коли б знали достатньо, не запросили б мене сюди. Хіба не так?

Медер розтяг губи в усмішці — дуже поволі, так наче робити це йому було боляче. Тоді покрутився на стільці, висунув зі столу глибоку шухляду й поставив на стіл гарну темну пляшку та дві смугасті склянки. Нарешті прошепотів:

— Поділимо все на двох. Ти і я. К бісу Керол! Надто круто вона бере, Кармаді. Бачив я жорстоких жінок, але ця зроблена із сталі. А от з вигляду про неї такого не скажеш, правда?

— А хіба я бачив її?

— Гадаю, що бачив. Принаймні так вона каже.

— А-а, це та, що в «доджі»?

Він кивнув головою, налив по чималій порції, поставив пляшку й підвівся.

— Води? — спитав. — Я п'ю з водою.

— Не треба, кивнув я. — Однак навіщо тобі ділитися зі мною? Навряд чи я знаю більше за тебе. Хіба якусь дрібницю. Але ніяк не стільки, щоб пропонувати мені половину.

Він хитро глянув на мене поверх склянки.

— Я знаю, де можна вхопити за Ліндерові перли п'ятдесят тисяч — удвічі більше, ніж міг би взяти ти. Я віддам тобі твою пайку і сам не програю. Ти маєш змогу працювати під офіційною вивіскою. Це те, чого бракує мені. То як щодо води?

— Мені не треба, — сказав я.

Він підійшов до схованого в стіні умивальника, відкрутив кран, наточив півсклянки води й повернувся до столу. Потім знову сів, усміхнувся й підніс склянку.

Ми випили.

Досі я зробив усього чотири помилки. Перша — це те, що взагалі вплутався в таке діло, хай навіть заради Кейті Хорн. Друга — що не вийшов із гри після того, як знайшов Чистильника Мардо мертвим. Третя — що дав Рашу Медеру зрозуміти, ніби в курсі справи. Четверта й найбільша — це віскі.

Воно здалося мені дивним на смак уже тоді, коли я його ковтав. А коли в голові у мене раптом прояснилося, я збагнув, що бачив на власні очі, як Медер поміняв свою склянку на іншу — він поставив її до умивальника заздалегідь.

Якусь хвилю я сидів нерухомо з порожньою склянкою в руці, намагаючись узяти себе в руки. Обличчя Медера зненацька почало розпливатись і стало схожим на місяць. Масна усмішка спалахнула й згасла під вусами Чарлі Чена, коли Медер побачив мій стан.

Я сягнув рукою до кишені штанів і дістав недбало складеного носовичка. Загорнений у нього невеличкий сюрприз не впав Медерові в око. Принаймні коли він хапнувся рукою під піджак, було вже пізно.

Я встав, п'яно хитнувся вперед і садонув його просто по маківці.

Медер упав, спробував підвестися, але я вдарив йому в щелепу. Він обм'як і рукою, що вислизнула з-під піджака, перекинув на столі склянку. Я поставив її на місце і мовчки постояв, відчуваючи, як усередині мене наростає хвиля нудоти. В голові паморочилось.

Я підійшов до дверей, що вели до сусідньої кімнати, і спробував натиснути ручку. Двері були замкнені. Мене вже хитало з боку в бік. Я підтяг до вхідних дверей стільця і підпер його спинкою ручку. Потім сперся на двері і, важко дихаючи, скрегочучи зубами й проклинаючи себе, дістав наручники. Нарешті рушив назад до Медера.

Цієї миті гарненька чорнява дівчина вийшла з одежної шафи й наставила на мене револьвер калібру 0,32 дюйма.

Вона була в елегантному синьому костюмі. Капелюшок у вигляді перекинутого блюдця чіткою лінією окреслював її чоло. Поверх вух з-під капелюшка вибивалося лискуче чорне волосся. Очі блакитно-сірі, холодні і якісь легковажні. Обличчя в дівчини було молоде, свіже, тендітне і водночас тверде, як сталь.

— Годі, Кармаді. Лягай і відсипляйся. З тобою все ясно.

Спотикаючись, зважуючи в руці свою «іграшку», я рушив на дівчину. Але вона лише похитала головою, її обриси почали розпливатися. Револьвер в її руці міняв форму від тунелю до зубочистки.

— Не роби дурниць, Кармаді, — попередила вона. — Ти кілька годин поспиш, а ми за ці кілька годин дещо встигнемо зробити. Не змушуй мене стріляти. Я не жартую.

— А хай тобі трясця! — процідив я. — Ти пальнеш, я знаю.

— Це ти правду кажеш, котику. Я — жінка, яка робить усе по-своєму. Ось так. Сідай.

Підлога раптом підскочила й вдарила мене. Я сів на неї, як сідають на пліт у штормову погоду. Потім уперся долонями і став рачки. Та підлоги я не відчував. Руки мої оніміли. Оніміло все тіло. Я намагався не зводити з неї очей.

• Предыдущая
• 47/70
• Следующая