Зневажаючи закон - Кристи Агата - Страница 46
- Предыдущая
- 46/70
- Следующая
— Як прийдеш додому, сама побачиш його. Ти нічого не знаєш. Забудь і про мене, й про перли. Коли вони перевірять його пальчики, то відразу збагнуть, що минуле в нього темне, і вирішать, що він постраждав за якісь давні гріхи.
Я розпечатав коробку сигарет, закурив і хвилю мовчки дивився на Кейті. Вона не поворухнулась.
— Зіграєш свою роль? — запитав я. — Якщо ні, скажи зразу.
— Звичайно. — її брови вигнулися дугою. — Я що, схожа на людину, яка здатна когось катувати?
— Ти вийшла заміж за шахрая, — похмуро промовив я. Вона спалахнула. Я цього, власне, й хотів.
— Він не шахрай! Він просто дурень набитий! Ніхто не став про мене гірше думати, навіть хлопці з поліційного управління.
— Ну гаразд. Отак воно краще. Кінець кінцем, це вбивство — не наших рук діло. А заговоримо ми зараз, то забувай про будь-яку частину винагороди, якщо її взагалі коли-небудь виплатять.
— Це вже напевно! — різко кинула Кейті. — Ох, бідний коротун… — Вона мало не схлипнула.
Я поплескав її по руці, якомога щиріше всміхнувся й пішов із «Меншн-Хаус».
Контора страхової фірми «Релайєнс» містилася в трьох невеличких простеньких кімнатах будинку «Грас-Білдінг». Компанія була надто солідна, щоб мати таке непривабливе приміщення. Управителя місцевої філії звали Лутін. Це був лисий чоловік середнього віку зі спокійними очима й тендітними пальцями, що весь час погладжували сигару в строкатій обгортці. Він сидів за великим, добре витертим столом і мирно дивився на моє підборіддя.
— Кажете, Кармаді? Чув про вас. — Лутін торкнувся сяючим мізинцем моєї візитної картки. — То що ви там задумали?
Я покрутив у руках сигарету і, стишивши голос, запитав:
— Пам'ятаєте Ліндерові перли?
Він ледве помітно і трохи знуджено всміхнувся.
— Навряд чи я забуду про них. Вони обійшлися компанії в сто п'ятдесят тисяч доларів. Я був тоді ще самовпевненим юним складальником.
— У мене є ідея, — перейшов я до діла. — Може, все це дурниці, і, мабуть, так воно і є. Але я хотів би спробувати своє щастя. Винагорода у двадцять п'ять тисяч ще в силі?
— Двадцять тисяч, Кармаді, — захихотів Лутін. — П'ять тисяч ми вже витратили на пошуки самі. Ви гаєте час.
— Це мій час. Хай буде двадцять. А на яку допомогу я можу розраховувати з вашого боку?
— Допомогу в чому?
— Чи можу взяти я у вас рекомендаційного листа до інших ваших філій? На той випадок, коли мені доведеться працювати в іншому штаті. Або коли я потребуватиму прихильного ставлення з боку представників місцевої влади.
— А в якому штаті ви збираєтесь працювати?
Я всміхнувся до нього. Лутін постукав сигарою по краю попільнички й усміхнувся до мене. Але ж які нещирі були наші усмішки!
— Листа не буде, — відрубав він. — Нью-Йорк цього не схвалить. У нас автономна система. Але ви можете розраховувати на нашу негласну допомогу. І на двадцять тисяч, якщо вам пощастить. Та тільки навряд.
Я закурив і, відкинувшись назад, пустив у стелю дим.
— Не буде? А чому не буде? Адже ви так і не знайшли тих камінчиків. Хоч вони й існували, правда ж?
— Та вже ж, чорти б їх ухопили, існували! І якщо існують і досі, то належать нам. Але такого ще не було, щоб двадцять тисяч пролежали двадцять років поховані, а тоді їх хтось знайшов.
— Хай буде по-вашому. Але я ризикую тільки своїм часом.
Лутін струсив із сигари трохи попелу й перевів погляд на мене.
— Мені подобається ваше нахабство, — промовив він, — навіть якщо у вас не всі вдома. Але ж ми — велика організація. Припустімо, я приставлю за вами око. Що тоді?
— Тоді я програю. Я знатиму, що мене пасуть. Надто довго я граю в ці ігри, щоб проґавити таке. Я вийду з гри, розповім про все, що знаю, поліції і піду додому.
— А чому ви так зробите?
Я знову подався над його столом уперед.
— Тому що хлопця, який би міг навести мене на слід, — поволі промовив я, — сьогодні на той світ спровадили.
— Ну і ну! — потер носа Лутін.
— Не я спровадив його на той світ, — додав я. Якийсь час ми мовчали. Потім Лутін сказав:
— Ніякий лист вам не потрібен. Ви б його навіть не носили з собою. А після того, що ви мені сказали, я б — і ви це з біса добре знаєте — навіть не ризикнув дати вам листа!
Я встав, усміхнувся і попростував до дверей. Лутін хутко підхопився, оббіг навколо столу і поклав свою невеличку чепурну долоню мені на руку.
— Послухайте, я знаю, що ви псих. Та якщо ви все-таки доберетеся до них, поверніть їх через наших хлопців. Нам так потрібна реклама!
— Якого дідька?! А на що я, по-вашому, живу? — процідив я.
— Двадцять п'ять тисяч.
— А я зрозумів, двадцять.
— Двадцять п'ять. Та все одно ви ненормальний. У Сайпа тих перлів ніколи не було. Якби він їх мав, то вже давно домовився б з кимось із нас.
— Гаразд, — мовив я. — У вас було вдосталь часу, щоб скласти про це свою думку.
Ми потисли один одному руки, всміхнулися з виглядом двох розумних людей, які знають, що обвести круг пальця ще нікого не вдалося, але полишити спроб не варто.
Коли я повернувся до своєї контори, була за чверть п'ята. Я кілька разів перехилив по маленькій, натоптав люльку і всівся, щоб трохи поворушити мізками. Але тут задзеленчав телефон.
— Кармаді? — спитав жіночий голос. Він був високий, чіткий, холодний. І незнайомий.
— Еге.
— Вам треба зустрітися з Рашем Медером. Ви його знаєте?
— Ні, — збрехав я. — А навіщо мені з ним зустрічатися?
— У трубці несподівано пролунав дзвінкий, холодний, як лід, сміх.
— Бо в одного хлопця розболілися ноги, — пояснив голос.
Почулися гудки. Я поклав трубку, черкнув сірником і втупився в стіну, аж поки полум'я обпекло мені пальці.
Раш Медер був «темна конячка» серед дрібних адвокатів з «Кворн-Білдінг». Такий собі продажний тип, що відразу прибігає на допомогу, коли комусь треба забезпечити фальшиве алібі. Медер хапався за все, що недобре пахло і на чому можна було нагріти руки. Але я ніколи не чув, щоб він брався за серйозні справи, як скажімо, підсмажити комусь п'яти.
На Спрінг-стріт закінчувався робочий день. Таксі неквапом їхали попід тротуаром, стенографістки поспішали додому, трамваї потрапляли в пробки, а регулювальники хтозна-чому не дозволяли водіям повертати праворуч.
«Кворн-Білдінг» мав вузький фасад кольору засохлої гірчиці, а за скляною вітриною біля входу виднівся великий набір вставних зубів. Покажчик ряснів іменами стоматологів, що «не завдають болю», людей, у яких можна було вивчитися на кур'єра, просто іменами та номерами без імен. Отам і значилося: «Раш Медер, адвокат. Кімната 619».
Я вийшов з труського ліфта без дверей, глянув на брудну плювальницю, що стояла на обгидженому гумовому килимкові, пройшов коридором, де смерділо недопалками, і спробував штовхнути ручку під візерунчастою шибкою з номером 619. Двері виявилися замкненими. Я постукав.
По той бік шибки з'явилася тінь, і двері з рипінням подалися. Переді мною стояв кремезний чоловік з м'яким круглим підборіддям, густими чорними бровами, масною шкірою на щоках і вусами під Чарлі Чена, детектива-китайця, героя романів Біггерса. Завдяки цим вусам обличчя Медера здавалося ще гладкішим.
Він простягнув мені два жовтих від нікотину пальці.
— А-а, старий вовкодав, власною персоною! У мене прекрасна зорова пам'ять. Вас звати Кармаді, чи не так?
Я переступив поріг і зачекав, поки двері з рипом зачинилися. Гола, без килимів кімната, підлога вкрита коричневим лінолеумом, широкий письмовий стіл, до якого під прямим кутом поставлено бюро. Великий зелений сейф, на вигляд такий самий вогнетривкий, як і паперовий мішечок для продуктів, дві шафи з картотеками, три стільці, стінна одежна шафа, а в кутку біля дверей — умивальник.
— Ну, сідайте, — запропонував Медер. — Радий познайомитися.
Він заметушився по другий бік столу, примостив на стільці подушечку і всівся на неї.
- Предыдущая
- 46/70
- Следующая