Замкнена кімната - Шеваль Май - Страница 20

• Предыдущая
• 20/56
• Следующая

— Хвилинку! — скомандував поліцай у комбінезоні.

Колеги вражено витріщились на нього. Маурітсон відштовхнув голову собаки і взяв торбу.

— Стійте! — наказав провідник собаки і поставив пляшку на лавку.

— Вибачте, що таке? — запитав Маурітсон.

— Цей пес намуштрований на наркотики, — сказав поліцай і поклав руку на кобуру.

Начальника відділу наркотиків звали Генрік Якобсон. Він працював тут майже десять років і ніколи не мав спокою. Хтось інший на його місці дістав би виразку шлунка, або порушення-моторних центрів, або дер би зубами завісу. Проте організм Генріка Якобсона все витримав, і тепер його важко було б чимось уразити.

Він дивився на розрізаний сир, випатрану булку, конвертики з гашишем, капсули з амфетаміном і одного зі своїх помічників, який саме шматував ревінь.

Перед ним сидів Маурітсон, зовні спокійний, але насправді дуже стурбований. Як це могло статись? Так по-дурному вклепатися! Ніхто б навіть не повірив. Не допомогло й подвійне страхування. І якби тільки раз, ще можна було б зрозуміти. Але ж два місяці тому в нього вже були неприємності. Два рази поспіль! І справді вийде, Що він угадав тридцять номерів у спортивному тоталізаторі.

Він сказав уже все, що кажуть у таких випадках. Мовляв, ця злощасна торба не його. Її доручив йому на вокзалі якийсь незнайомець, і він мав передати торбу іншому незнайомцеві на Маріїнській площі. Звичайно, він здогадувався, що тут щось негаразд, але не міг устояти перед спокусою заробити сто крон, які обіцяв йому той незнайомий.

Якобсон вислухав його, не перебиваючи й не даючи ніяких коментарів. Але видно було, що він не повірив жодному його слову. Нарешті він сказав:

— Що ж, Гольме, як, я вже пояснив, тебе затримають. Ордер на ув'язнення буде підписаний завтра вранці. Можеш дзвонити по телефону з умовою, що це не заважатиме слідству й не заплутуватиме його.

— Невже це такий тяжкий злочин? — Покірно спитав Маурітсон.

— Як на чий погляд. Побачимо, що ми знайдемо па час обшуку твоєї квартири.

Маурітсон добре знав, що вони можуть знайти в його однокімнатній квартирі на Вікергатан: трохи поганеньких меблів і старого одягу. Тут йому не було чого боятися. Неминуче запитання, від чого решта ключів у кишені, також не вельми хвилювало його, бо він не мав наміру на нього відповідати. Отже, можливо, що його квартиру на Армфельтсгатан не споганять ні двоногі, ні чотириногі винюхувачі.

— Невже доведеться платити штраф? — спитав він ще покірніше.

— Е, ні, голубе, тут пахне в'язницею, — сказав Якобсон. — Ти вскочив у добру халепу. До речі, хочеш кави?

— Ні, дякую, я волів би чай, якщо вам не важко.

Маурітсон гарячково міркував.

Справді, він ускочив у халепу, й набагато гіршу, ніж думає Якобсон. Адже в нього взяли відбитки пальців, а це означає, що електронна машина миттю видасть картку на якій буде написано не Арне Ленарт Гольм, а щось зовсім інше. І почнеться тяганина.

Вони випили чаю і кави, з'їли півбатона, а тим часом помічник, мов досвідчений хірург, розтинав скальпелем огірок.

— Тут теж нічого нема, — сказав він.

Якобсон неквапом кивнув головою і, жуючи булку сказав:

— Зрозуміло. — Тоді глянув на Маурітсона й додав: — З тебе вистачить і того, що ми знайшли.

У голові в Маурітсона визрівала одна думка. Звичайно його повалено додолу, але це ще не нокаут. Треба звестися на ноги до того, як скінчать рахувати й скажуть «аут», це станеться тієї миті, коли на стіл Якобсонові покладуть довідку з картотеки. Тоді вже хоч з якого козиря ходи, нічого не вдієш.

Він поставив паперовий келишок, випростався і сказав — зовсім іншим голосом:

— Гаразд, я викладаю на стіл карти. Не буду більше викручуватись.

— Що ж, красно дякую, — незворушно мовив Якобсон.

— Моє прізвище не Гольм.

— Он як?

— У документах написано так, але це не справжнє моє прізвище.

— То як же тебе звати?

— Філіпп Труфаст Маурітсон.

— Ти що ж, соромишся свого прізвища?

— Щиро казати, я вже двічі попадався. А коли тебе посадять, то потім за тобою тягнеться хвіст. Сам знаєш, як то буває.

— Авжеж.

— Люди пронюхають, що ти сидів, і не зоглядишся, як уже лізуть з перевіркою лягаві… вибач, поліція…

— Нічого, я не з образливих, — сказав Якобсон.

Він більше нічого не додав, і Маурітсон знервовано глянув на годинника, що висів на стіні.

— А сидів я за дурницю, — повів далі він. — Трохи гендлював краденим і незаконно добував зброю, одне слово, дрібниці. Правда, була ще одна крадіжка з виломом, але відтоді минуло десять років.

— І весь цей час ти був святий та божий? — спитав Якобсон. — Виправився чи навчився спритніше орудувати?

На це Маурітсон відповів кривою посмішкою, проте Якобсон не підхопив її, а натомість спитав:

— Куди це ти гнеш?

— Не хочу знов сісти.

— Вважай, що ти вже сів. І нема в цьому нічого страшного. Хіба ти один? Кожного дня хтось сідає. Не зашкодить відпочити кілька місяців.

Проте Маурітсон був переконаний, що кількамісячним відпочинком справа не обмежиться. Глянувши на порізану городину, він прикинув, що коли його заарештують, поліція може копнути глибше, а тоді виявляться не дуже приємні для нього речі. З другого боку, він наскладав у закордонних банках уже чималий капіталець. Отже, будь-що треба вийти звідси. Тоді відразу виїхати з міста, і взагалі зі Швеції. Потім усе владнається, він давно плекав думку кинути своє ремесло. Досить із нього порнографії і продажу наркотиків. Та й не велика радість бути на побігеньках у таких, як Мальмстрем і Мурен, хоч вони й добре за це платили. Краще замість цього взятися до молочних продуктів, можна добре заробити на контрабанді масла з Данії до Італії. Майже легальна торгівля, і ніякого ризику, хіба що мафія тебе вколошкає. Зрештою, можна й ще щось придумати.

Та хоч би там що, а зволікати ніяк не можна. І він спитав;

— Хто відає банковими грабунками?

— Бульдо… — Якобсон затнувся.

— Бульдозер Ульсон, — жваво підхопив Маурітсон.

— Прокурор Ульсон, — поправився Якобсон. — Хочеш когось продати?

— Я міг би дати йому певну інформацію.

— А ти дай її мені.

— Ідеться про секретні відомості, — мовив Маурітсон. — Вам напевне не важко зв'язатися з ним по телефону.

Якобсон подумав. Він пам'ятав, як начальник управління поліції та його помічник казали, що пограбування банків тепер найважливіші. Тільки один злочин вважали ще тяжчим — кидати тухлими яйцями в посла Сполучених Штатів.

Він присунув до себе телефон і набрав номер спецгрупи, що мала свій штаб на Кунгсгольмені. Бульдозер відразу зняв трубку.

— Ульсон слухає.

— Це Генрік Якобсон. Ми тут затримали одного типа за наркотики, і він запевняє, начебто може щось сказати.

— Про пограбування банків?

— Мабуть.

— Я зараз буду, — відповів Бульдозер.

І справді, за кілька хвилин Бульдозер ускочив до Якобсонового кабінету, тремтячи з нетерплячки. Розмова тривала недовго.

— Що ви нам хочете сказати, пане Маурітсон? — спитав він.

— Вас часом не цікавлять двоє хлопців на прізвища Мальмстрем і Мурен?

— Ще б пак! — Бульдозер облизався. — Дуже цікавлять. І що ви можете про них сказати?

— Я знаю, де вони перебувають.

— Перебувають тепер?

— Так.

Бульдозер потер руки із задоволення. Потім наче отямився:

— Певне, ви, пане Маурітсон, хочете поставити нам якісь умови?

— Я б волів обміркувати з вами це питання десь у затишнішому місці.

— Гм… Скажімо, мій кабінет на Кунгсгольмсгатан вас більше влаштував би?

— З усіх поглядів, — сказав Маурітсон. — Мабуть, тепер вам треба домовитися з цим добродієм?

Якобсон незворушно слухав їхню розмову.

— Так, так, — захоплено підтвердив Ульсон. — Нам треба порадитись, Якобсоне. Без сторонніх осіб.

Якобсон кивнув головою, скоряючись долі.

Якобсон був практичний чоловік. Навіщо дарма псувати собі нерви?

• Предыдущая
• 20/56
• Следующая