Выбери любимый жанр

Замкнена кімната - Шеваль Май - Страница 19


Изменить размер шрифта:

19

Маурітсон не любив ледарювати й на середу призначив собі багато роботи. Найперше треба було отримати на Центральному вокзалі наркотики, перенести їх до камери схову на станції метро «Естермальмторг», потім передати ключик від боксу одній особі в обмін на конверт з грішми. Тоді навідатись на адресу, куди надходили таємничі листи для Мальмстрема й Мурена. Його трохи дратувало, що він ніяк не міг дізнатися, хто ті листи посилає. Після цього він планував піти в крамницю по труси та інші закупки. І останній пункт програми — чергові відвідини квартири на Данвікскліпан.

Наркотики — амфетамін і гашиш — були спритно сховані в солодкій булці та шматкові сиру, що лежали в звичайній торбі разом з іншими цілком невинними продуктами.

Маурітсон уже забрав товар і стояв на переході біля вокзалу нічим не прикметний, пристойний чоловік з паперовою торбою в руках. Поряд з одного боку стояла літня жінка, а з другого — дівчина в зеленій уніформі, інспектор автостоянок, та ще повно людей/Метрів за п'ять на тротуарі стовбичили, заклавши руки за спину, два поліцаї, на обличчях у яких проступала тупа байдужість.

Машини, як завжди, мчали безперервно, повітря було таке насичене чадом, що люди насилу дихали.

Нарешті спалахнуло зелене світло, і всі кинулись уперед, орудуючи ліктями, щоб хоч на соту частину секунди випередити сусідів.

Хтось штовхнув літню жінку. Вона злякано озирнулась і сказала:

— Я погано бачу без окулярів, уже, мабуть, зелене світло?

— Так, — ласкаво відповів Маурітсон. — Дозвольте, я вам допоможу перейти.

Досвід навчив його, що чемність дає зиск.

— Щиро дякую вам, — мовила жінка. — Тепер рідко хто думає про нас, старих.

Що правда, те правда.

— Я нікуди не поспішаю, — сказав Маурітсон.

Він легенько взяв жінку під руку й почав переводити її через вулицю. Та метрів за три від спасенного тротуару якийсь розігнаний перехожий знов штовхнув жінку так, що вона аж похитнулася. Маурітсон підтримав її, щоб вона не впала, і раптом хтось гукнув:

— Злодій!

Він підвів очі й побачив, що інспекторка показує пальцем на нього.

— Поліція! Поліція! — загорлала вона знов.

Літня жінка розгублено озирнулася.

— Ловіть злодія! — кричала далі інспекторка. Маурітсон насупив брови, але тримався спокійно.

— Що сталося? — запитала літня жінка. — Що таке? — А тоді й собі заверещала: — Злодій! Злодій!

Примчали, гупаючи черевиками, обидва поліцаї.

— Що тут діється? — владно запитав один.

— Що тут діється? — вже не так владно підхопив другий.

Він, видно, походив з провінції Нерке, і м'яка вимова не могла надати його голосові суворості, якої вимагала від нього служба.

— Злодій! — верещала інспекторка, все ще показуючи на Маурітсона. — Хотів відібрати сумку в цієї жінки!

Маурітсон глянув на неї і подумки сказав: «Стули пельку, падло прокляте!» — але вголос мовив:

— Вибачте, тут трапилась якась помилка.

Проте інспекторка, двадцятип'ятирічна блондинка, що успішно спотворювала своє і так негарне обличчя помадою та пудрою, верещала далі:

— Я сама бачила!

— Що? — хвилювалась літня жінка. — Де злодій?

— Що тут діється? — один поперед одного питали поліцаї.

Маурітсон не втрачав витримки.

— Сталась якась помилка, — ще раз сказав він.

— Цей добродій допомагав мені перейти вулицю, — сказала літня жінка.

— Аякже! — обурено крикнула блондинка. — Такий допоможе! Він смикнув за сумку так, що ця стара ба… дама мало не гримнула додолу.

— Ви все переплутали, — мовив Маурітсон. — Це хтось збоку штовхнув даму. А я тільки підтримав її, щоб вона не впала й не забилася.

— Не замилюй очі! — визвірилась на нього інспекторка.

Поліцаї запитально перезирнулися. Суворіший із них був явно практичніший і більше схильний до формальностей. Подумавши, він згадав магічну фразу:

— Прошу за мною.

Тоді помовчав і додав:

— Усі троє: підозрюваний, свідок і скривджена.

Стара жінка нічого не зрозуміла, а інспекторка зразу охолола. Тільки Маурітсон виявив готовність і покірність.

— Це явна помилка, — сказав він. — Але й не диво, коли подумаєш, скільки потолочі вештається по вулицях. Я радо піду з вами.

— Що таке? — спитала жінка. — Куди треба йти?

— У дільницю, — пояснив суворіший поліцай. — В яку дільницю?

— Поліційну.

Валка рушила до дільниці під зацікавленими поглядами перехожих.

— Може, я помилилась, — засумнівалася блондинка. Вона звикла записувати номери машин і прізвища інших людей, а не самій фігурувати в протоколі.

— Нічого страшного, — лагідно втішив її Маурітсон. — Треба завжди ' бути пильним. А надто в таких людних місцях.

Дільниця містилася в будинку самого вокзалу. Поліцаї заходили туди перекусити під час служби, а також приводили затриманих підозрілих осіб.

Почалася забарна процедура.

Спершу записали прізвище тд адресу свідка й потерпілої.

— Ні, я таки помилилася, — знервовано заявила свідок. — І мені треба вже бути на роботі.

— Ми повинні все з'ясувати, — сказав практичніший поліцай. — Обшукай його кишені, Кеннете.

Його колега з Нерке почав витягати з Маурітсонових кишень цілком, невинні речі. А тим часом допит тривав далі:

— Ваше прізвище, шановний?

— Арне Ленарт Гольм, — сказав Маурітсон. — Або просто Ленарт Гольм.

— Адреса?

— Вікергатан, шість.

— Так, ім'я й прізвище сходиться, — сказав другий поліцай. — Таке саме написане в його посвідченні водія — Арне Ленарт Гольм. Усе так, як він сказав.

Перший поліцай звернувся до старої жінки:

— У вас чогось не стало?

— Ні.

— Зате в мене скоро не стане терпцю, — сердито сказала інспекторка. — Як ваше прізвище?

— Це до справи не стосується, — присадив її поліцай.

— Та ви не хвилюйтеся так, — заспокійливо сказав інспекторці Маурітсон.

— У вас щось украдено?

— Ні, ви вже раз питали.

— Що у вас було цінне в сумці?

— Шість крон і тридцять п'ять ере в гаманці, проїзним квиток і пенсійне посвідчення.

— Усе це є?

— Є.

Поліцай згорнув записник, подивився на затриманих сказав:

— Тепер справа з'ясована. Ви дві можете йти. А Гольм іще залишиться.

Маурітсон поховав по кишенях свої речі.

— Торба з продуктами стояла біля дверей, із неї виглядав огірок і шість стеблин ревеня.

— Що там у вашій торбі? — запитав перший поліцай.

— Продукти.

— Так? Ану перевір, Кевнете.

Другий поліцай почав викладати все з торби на лавку на яку його колеги звичайно кидали свої кашкети й кобури, коли приходили відпочити.

Маурітсон спокійно стежив за ним.

— Так, — врешті сказав другий поліцай. — Тут справді самі продукти, як і сказав Гольм, — булка, масло, сир, ревінь і кава. Все, як він сказав.

— Що ж, — підсумував його колега, — тоді питання вичерпане. Склади, Кеннете, продукти назад у торбу. — Вії трохи подумав, потім звернувся до Маурітсона: — Вийшло непорозуміння, пане Гольм. Але ж самі знаєте, така в нас робота. Нам прикро, що на вас упала підозра. Сподіваємось, ви не маєте до нас претензій?

— Певне, що не маю, — сказав Маурітсон. — Я розумію, що ви виконували свій обов'язок.

— До побачення, пане Гольм.

— До побачення, бувайте здорові.

Відчинилися двері, і зайшов ще один поліцай у сіро-блакитному комбінезоні. Він вів на ремінці вівчура, а і другій ніс пляшку лимонаду.

— Ну й спекота, — сказав він і шпурнув кашкета на лавку. — Сядь, Джеку.

Він відкоркував пляшку і приклався до неї губами. Тоді відірвав її від рота і знов гримнув:

— Сядь, Джеку!

Пес сів, але відразу знов схопився й почав обнюхувати торбу.

Маурітсон уже йшов до дверей.

— До побачення, пане Гольм, — сказав і собі Кеннет.

— До побачення, бувайте здорові, — відповів Маурітсон.

Пес уже засунув усю голову в торбу.

Маурітсон відчинив двері лівою рукою, а правою сягнув по торбу.

Пес загарчав.

19
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Шеваль Май - Замкнена кімната Замкнена кімната
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело