Подих смерті - Азимов Айзек - Страница 10

• Предыдущая
• 10/32
• Следующая

— Ні, сер. У мене все буде готове на весну. Розділ, присвячений історії розвитку даного напряму досліджень, вже майже готовий. Всю попередню інформацію і вихідні дані я вже маю. Для завершення роботи мені потрібно ще одержати певну кількість дериватів.

— А що ти можеш сказати про Ральфа, Чарлі? Як він ставився до мене? — змінив напрямок розмови Брейд.

— Ну що ж, — Емет старанно відкашлявся, — я не знав його як слід. І навряд чи хтось знав. Він рідко заходив у розмову.

— Але він не любив мене, чи не так? — не відступав Брейд, Емет задумався на хвилину.

— Він нікого не любив. У всякому разі…

Тут він урвав і встав, але Брейд затримав його.

— Зачекай, Чарлі. Ти ж не відповів на моє запитання. Хоча цікавитись цим трохи й запізно, але я все-таки хочу знати — чи він справді не любив мене?

— Що ж, професоре, гадаю, не любив. — Відповідь, по суті, було витиснуто з Емета.

— Але чому? Ти не знаєш? — (Було щось негідне в такому розпитуванні одного аспіранта про другого, і Брейд болісно усвідомлював це. Але він мав знати правду.)

— Оскільки я можу зрозуміти, сер, головна причина в тому, що він був обмежений йолоп. — Тут Емет раптом змінився на лиці. — Ой, це в мене ненароком.

— Не будьмо такими марновірними, часом і про мертвих мусиш казати погане, — зауважив Брейд із серцем. — Все добре треба казати тоді, коли людина жива і може оцінити заслужені слова похвали. Мертві до хвали байдужі. Занадто часто ми керуємося правилом: «Хвала йому, коли він уже мертвий, і ні на мить раніше».

— Одного разу, коли ми балакали про наші факультетські справи, Ральф приєднався до нас, щоправда, тримаючись позад гурту. Йшлося про викладачів, зрештою, таке вам, мабуть, знайоме.

— Так, — підтвердив Брейд, якому раптом виразно згадалися власні студентські часи.

— Хтось добре проперчив Фостера, сказав, що він перетворюється на такого-то й такого-то, інші докинули своє слівце. Коли це втрутився Нойфельд і заявив, що є ще гірший тип викладача, який ніколи навіть не поцікавиться, чи його підопічний ще борсається на поверхні, чи вже пішов на дно. І тут він назвав ваше прізвище, сер.

— Розумію, — відказав Брейд і на мить замислився. Невже Ральф був незадоволений надто великою свободою своїх дій?

Проте Емет ще не закінчив.

— Я ось що хочу ще сказати вам, сер. Часом я спостерігав за Ральфом на ваших семінарах, за тим, як він дивився на вас, надто в останні місяці. І я зауважив дивну річ, — тут Емет раптом замовк.

— Що ж ти зауважив? — Брейд ледве стримував нервовий дрож. — Що саме, Чарлі?

— Я не психолог, професоре, але з його поведінки аж ніяк не випливало, що він не любить вас. Я дійшов висновку, що він боявся вас. Страшенно боявся. Боявся на смерть!

— Боявся мене? — В голосі Брейдовім виразно звучала тривога. — Чому він боявся, Чарлі?

— Повірте, професоре, цього я не знаю. Вони пильно дивились один на одного.

— А ти певний цього, Чарлі? — озвався врешті Брейд. — Я просто приголомшений і мушу з'ясувати, чи мав Ральф якусь причину боятися мене.

Брейд починав відчувати цілковиту безпорадність перед лицем Ральфової смерті та всього, того, що мало до неї дотичність. Щось пояснити в цій справі можна було тільки припустивши, що злочинець він сам. А що злочинців без мотивів не буває, то, напевно, він повинен був мати якийсь мотив. Але який?

З полону цих думок його вирвав Емет, який, почервонівши, сказав:

— Мені не хотілося говорити про це… але якщо ви повинні знати й обіцяєте не розголошувати, від кого дізналися…

— Ну кажи, Чарлі, кажи.

— Як ви вже переконалися, сам я не знаю нічого. Але мені відома особа, яка може щось знати, якщо про це взагалі хоча б щось відомо.

— І хто ж ця особа?

— Роберта, сер.

— Роберта Гудх'ю? — перепитав Брейд, хоча знав, що ніякої іншої Роберти, окрім його аспірантки, на кафедрі нема.

— Так. Я не міг не… я вважаю, що вони все тримали в таємниці, але, працюючи з Робертою в одному приміщенні, я не міг не помічати деяких речей чи не чути дечого. — Його збентеження досягло апогею. — Отже, в певному розумінні вона була йому близька.

— Що ти маєш на увазі, кажучи «близька»? — В Брейдовім мозку зародилася тривожна підозра. Боже! Він і справді нічого не знав про своїх аспірантів.

— Зрозумійте мене правильно, професоре. Я лише мав на увазі, що вони часом разом виходили і кілька разів призначали побачення. Як розвивались події далі, я не знаю, тож нічого більше не додам. Кілька побачень, ось і все, про що я знаю напевно. Але навіть цей факт може щось означати. Гадаю, десь за столиком, на самоті з дівчиною, хлопець може розповісти про себе значно більше, ніж серед компанії колег в університетській їдальні. Ви мене розумієте?

— Так, звичайно, — замислено кивнув Брейд. — До речі, Роберта є сьогодні на кафедрі?

— Я не бачив її, професоре.

— Що ж, Чарлі, дякую тобі. Дякую за допомогу. Не буду більше тебе затримувати.

— Але ви ж нічого не скажете Роберті? Я маю на увазі, звідки ви довідалися про все?

— Можеш бути певен.

Брейд сидів у своєму кабінеті й розважав, що ж йому чинити далі. Зрештою, він же не детектив. Він і справді не знає, що почати.

Сягнув по телефонну слухавку й накрутив свій домашній номер. Нейтральне «алло» Доріс не давало ніякого уявлення про її настрій.

— Алло, Доріс. Чи вдома все гаразд?

— Звичайно. А як тобі ведеться? Що хотів Літлебі?

Брейд кількома словами переказав зміст розмови з Літлебі. Доріс слухала не перебиваючи і лише наприкінці запитала:

— В якому він був гуморі?

— Принаймні особливого незадоволення не виказував.

— Він не натякав, що вважає винним тебе?

— Ні. Але його ставлення до випадку било поковзом по мені. Адже така подія псує репутацію і кафедри, і факультету. А що це сталося з моїм аспірантом, то насамперед тінь падає на мене. Отож, мені здалося, ніби він не надто бажає, щоб ми були присутні на завтрашньому прийомі.

— А я вважаю, що ми повинні бути там, — рішуче заявила Доріс.

— Що ж, я вгадав твоє бажання: сказав, що ми прийдемо. — Тоді все гаразд. Будь обережним, Лу, і не корч із себе детектива, чуєш? Ти розумієш, що я маю на оці?

— Розумію, Доріс. На все добре.

Він похмуро посміхнувся і поклав слухавку. Не корчити з себе детектива? О боже, аби ж то він знав, як грати цю роль, грати компетентно, зі знанням справи.

Він знову взявся за телефон і через комутатор з'єднався з секретаркою кафедри.

— Міс Макріс? Це професор Брейд.

— Слухаю, професоре. Чим можу прислужитися?

— Чи не дали б ви мені домашній телефон Роберти Гудх'ю?

— Звичайно, професоре, хвилинку.

Він накрутив номер. Слухавку взяли після кількох гудків.

— Слухаю. — Голос прозвучав приглушено.

— Роберта? Говорить професор Брейд.

— День добрий, професоре. Тільки не кажіть, що сьогодні ранком відбувся семінар, про який я забула.

— Ні, Роберто, ніякого семінару не було. Просто мені хочеться знати, як ти себе почуваєш?

Роберта мовчала, і Брейд уявив собі, як вона змагається на силі, щоб надати голосу буденного звучання.

— У мене все гаразд. Я приїду на лабораторні заняття, як звичайно.

— Ти певна, що зможеш?

— Цілком певна.

— Що ж. Тоді, якщо ти почуваєшся добре, чи… (Він глянув на годинник. До дванадцятої було ще добрих двадцять хвилин, а Роберта жила неподалік, на дорогу їй потрібно десь близько п'яти хвилин) — чи не могла б ти прийти сюди не пізніше ніж о дванадцятій?

— Якщо це вас влаштує, я буду через п'ятнадцять хвилин.

Настала пауза.

— Гаразд. І ще одне. Ти не заперечуватимеш, якщо я запрошу тебе на ленч?

Запала мовчанка, яку врешті порушив насторожений голос Роберти:

— Є якась справа, про яку ви хотіли б поговорити зі мною?

Брейд не бачив підстави ухилятись від прямої відповіді.

— Так.

— Це стосується моїх досліджень? — поцікавилась вона.

— Ні, Роберто, тут особисті справи.

• Предыдущая
• 10/32
• Следующая