Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 19

• Предыдущая
• 19/31
• Следующая

Трішки перепочивши, мандрівники знову рушили в дорогу. І знову ті самі звуки, ті самі запахи, так само пекли очі. Та ось тіні перемістилися праворуч, видовжилися, наче мали сягнути східного краю виднокола. Сонце поволі хилилося до вечірнього пругу, а відтак і зовсім сховалося за обрієм. Але пісок і далі пашів жаром. Усі нетерпляче роззиралися, намагаючись відшукати ущелину, про яку говорив крук Жовтолап, але бачили перед собою лише нескінченну піщану рівнину. Вже звечоріло, на небі з’явилися зорі. Коні знеможено плелися, провалюючись копитами у сипкий пісок, а діти ритмічно гойдалися у сідлах. Усі були вкрай зморені. Раптом Шаста, у якого геть пересохло у роті, хрипко гукнув:

— Ось вона!

Цього разу жодної помилки бути не могло. Попереду, трохи праворуч від них, нарешті з’явилася ущелина з крутими камінними схилами. Коні занадто потомилися, щоби щось відповісти. Вони без жодного слова повернули у той бік і в'їхали в ущелину. Виявилося, що повітря там застояне, важке. Скрізь панувала пітьма, бо місячне сяйво не могло пробитися сюди поміж кам’яні виступи. Яр глибшав, а стрімкі стіни обабіч піднімалися щораз вище над головами мандрівників. Далі стали траплятися якісь колючі рослини, схожі на кактуси, і трава, така жорстка і тверда, що могла поранити руки. Невдовзі кінські копита зацокотіли об каміння. Ущелина виявилася доволі звивистою. За кожним поворотом усі спрагло роззиралися, сподіваючись знайти воду. Коні геть вибилися зі сил, вони ледве переставляли ноги. Бругу дибав попереду, а Гвіна плелася за ним. Вони важко сапали, часто спотикалися. Їх уже брав відчай. Та несподівано перед ними з’явилася невеличка болотиста калюжка, зусібіч поросла м’якою соковитою травичкою. З калюжки витікав потічок, який розливався щораз ширше, аж перетворювався у річечку. Її береги вкривали густі кущі. Шаста, якого від утоми й спраги опанувала дрімота, у якусь хвилину здав собі справу, що Бругу зупинився біля води, та й він сам уже зісковзнув на землю. Тут жебонів невеликий водоспадик — він утворював маленьку заводь. Коні підійшли до водички і пили, пили, пили… «О-о-о», — вихопилося у Шасти. Він забрів аж по коліна і занурив голову. Мабуть, то була найліпша мить у його житті.

Хвилин за десять усі четверо повилазили на берег і взялись оглядати околиці. Діти захлюпались по самі вуха. Місяць підбився уже височенько і заглянув до ущелини. Береги річки вкривала м’яка трава, дерева і кущі, що простягалися аж до підніжжя скель. Усю долину сповню вали дивовижні пахощі. А з-поміж дерев долинув звук, якого Шасті ніколи раніше не доводилося чути — затьохкав соловей.

Усі так потомились, що не мали сили розмовляти. Їсти теж не хотілося. Коні не чекали, поки їх розсідлають, а відразу вляглися на траву. Аравіса і Шаста вклалися побіч.

За хвильку Гвіна обережно мовила:

— Лиш би не заснути. Нам потрібно випередити Рабадаша.

— Ні, — спроквола протягнув Бругу, — ми не будемо спати. От тільки трі-шки відпочинемо.

У Шасти промайнула думка, що треба піднятися з трави і щось зробити, инакше всі поснуть. Хлопець відчував, що зобов’язаний… Він уже приготувався встати і переконати супутників рушати в дорогу. Ось, зараз, ще одна хвилинка… ще трішечки…

Що й казати: за якусь мить і коні, і діти провалилися у глибокий сон. Ясний місяць освітлював їх згори, а десь серед гілля невтомно щебетав соловейко.

Першою прокинулась Аравіса. Сонце вже піднялося високо над обрієм. Вони проспали! І тепер знову доведеться іти по палючій спеці.

— Це моя вина! — розсердившись сама на себе, вимовила дівчина і кинулася будити решту. — Хіба варто було сподіватися, що після такої важкої дороги коні не поснуть, навіть коли вони речисті? Та й хлопець не має досвіду тривалих переходів. А ось я мала би про це подумати.

Шаста, Гвіна та Бругу, розбуркані з глибокого сну, безтямно роззиралися довкола.

— Гей-го… іга-га, — проказав Бругу, — то я заснув зі сідлом, га? Більше ніколи так не вчиню. Дуже муляє…

— Та швидше, швидше, — квапила Аравіса. — Ми й так згайнували стільки часу. Досить ніжитись.

— Дай хоча б жмут трави кинути на зуб, — відказав Бругу.

— Гей, не можна баритися, — наполягала Аравіса.

— Що за поспіх? — стрепенувся Бругу. — Ми подолали пустелю!

— Так, але до Верхоландії ще далеко, — стояла на своєму дівчина. — І нам треба випередити Рабадаша.

— Ох, та він відстав від нас, мабуть, миль на десять, — не здавався Бругу. — Ми ішли найкоротшою дорогою. Твій приятель крук казав, що цей шлях найкоротший, так, Шасто?

— Він не казав, що так коротше, — відповів хлопець. Він говорив тільки, що так їхати ліпше, бо по дорозі є річка. Якщо оаза лежить на північ від Ташбану, то цілком можливо, що цей шлях навіть довший.

— Ну й нехай, — вперся Бругу, — але якщо я чогось не перехоплю, то не зможу рушити з місця. Шасто, зніми з мене вуздечку.

— Б-будь ласка, — дуже несміливо озвалась Гвіна, — я почуваюся так само, як Бругу, мені важко іти далі. Проте вершники, вдаючись до острогів та нагаїв, женуть нас уперед, коли, здається, ось-ось звалимося з ніг від утоми. І в нас раптом відкривається друге дихання, хіба не так? Я… я хочу сказати, що нам треба самим старатися іще більше, бо ми тепер вільні. Усе це задля Нарнії.

— Гадаю, шановна пані, що мені таки більше відомо про військові кампанії і рейди. Я знаю, скільки може витримати кінь, — із притиском заперечив Бругу.

Гвіна не відповіла нічого. Її легко було вразити. Але вона говорила слушно: якби Бругу зараз віз на собі тархана, той би ударив в остроги і Бругу мчав би іще не одну годину. У тім то й річ: коли ти стільки часу провів у неволі, коли увесь час працював під канчуком, то коли поруч нема погонича, виявляється, що самому не хочеться завдавати собі труду.

Довелося зачекати, доки Бругу втамує голод і спрагу, Гвіна і діти також поснідали. Коли вони врешті рушили, було вже близько одинадцятої. Та й тоді Бругу не взявся за розум: він ішов собі звільна, набагато повільніше, ніж напередодні. Тепер Гвіна, хоч мала менше сили, хоч теж дуже втомилася, ішла попереду і провадила всіх.

Улоговина, по якій несла свої брунатні холодні води ріка, поросла шовковою травичкою, пружним мохом та розмаїтими квітами, викликала у мандрівників бажання затриматись бодай на хвильку чи бодай сповільнити ходу, аби помилуватися цією красою.

Вони мандрували вже кілька годин. Та ось перед ними відкрилася широка долина: тут їхній потічок впадав у велику бурхливу ріку, що плила на схід. На протилежному березі виднілися пологі пагорби — вони нагадували морські хвилі. На тих пагорках розкинулася країна, що простягалася аж до Північних Гір. Праворуч у небо здіймалися стрімкі скелі. На деяких вершинах і досі лежав сніг. Ліворуч простягались узгір’я, порослі соснами, похмурі урвища, вузькі ущелини і — сині гори. Серед них годі було вирізнити двоверху гору Пайр. Поміж гірськими хребтами виднілася сідловина. Це й був перевал, що провадив з Верхоландії до Нарнії.

– Іга-га, Північ, зелена Північ! — радісно заиржав Бругу. Милі його серцю пагорби зеленіли і буяли свіжістю. Аравіса і Шаста, звиклі до скупих барв посушливого півдня, навіть уявити собі не могли чогось такого. Коли вони спустилися до місця, де зливались обидві річки, усі повеселіли.

Велика ріка, що брала свій початок у горах західного краю, була такою стрімкою і широкою, що ніхто б не зважився її переплисти. Мандрівці ще трохи пройшли вздовж берега, то піднімаючись догори, то спускаючись до самої води, і віднайшли брід. Великі буруни із шумом розбивалися об кінські ноги, вгорі кружляли крилаті бабки, а від води плинула свіжість і прохолода. Шаста відчував невимовне захоплення.

— Друзі мої, ми у Верхоландії! — гордо вигукнув Бругу, із плюскотом вибираючись на північний берег. — Гадаю, ріка, яку ми щойно перетнули, зветься В’юниця.

• Предыдущая
• 19/31
• Следующая