Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 18

• Предыдущая
• 18/31
• Следующая

Дівчата минули сад й опинилися під самим муром, що похмурою тінню нависав згори. Лазараліна так тремтіла, що ніяк не могла відсунути засувку хвіртки. Це зробила Аравіса. Хвіртка відчинилася і вони побачили ріку, що відбивала місячне світло, невеличку пристань і кілька прив’язаних човнів на ній.

— Прощавай, — мовила Аравіса. — Дякую тобі. Вибачай, коли я поводилася неґречно, Але замислись, чому я втекла.

— Ох, Аравісо, люба, — заговорила Лазараліна, — може, ти передумаєш? Ти бачила, якою великою людиною став Агошта!

— Велика людина! — повторила Аравіса. — Підлий раб, плазун, якого частують стусанами, а він тішиться, немовби який скарб набув. Сподівається врятувати власну шкуру і намовляє безсердечного Тісрока, аби той намислив смерть рідного сина. Тьху! Та я швидше вийду заміж за батькового кухарчука, аніж за таку почвару.

— Ох, Аравісо, Аравісо! Як ти можеш говорити такі страхітливі речі? І про Тісрока (хай живе вічно!)? Якщо він збирається так вчинити, значить, це правильно.

— Бувай, — сказала Аравіса. — А ось плаття твої мені сподобались. І будинок твій теж гарний. Я певна, що у тебе все буде гаразд… хоча мені таке життя не підходить. Прикрий за мною тихенько хвірточку.

Вона випручалася з обіймів подруги, сіла у човен, відштовхнулася від пристані і за якусь хвильку вже була на середині ріки. Угорі ясно світив місяць — води гойдали його відображення. Ніч дихала прохолодою і свіжістю. Аравіса добралась до протилежного берега. Десь неподалік пугукнула сова. «Як гарно!» — подумала дівчина. Аравіса виростала у селі, а в Ташбані завжди почувалася чужою. Якби її воля, вона не залишалась би там ні хвилини.

Аравіса ступила на берег. Тут панувала темрява, бо дерева заступали місяць. Проте дівчині вдалося відшукати той самий путівець, яким ішов Шаста. Аравіса рушила вперед, аж ось перед нею відкрилися піщані простори пустелі. Тут уже не було жодної стеблинки. Дівчина обернулася ліворуч (так само як Шаста) і побачила чорні обриси гробниць. Аравіса була не з боязких, проте у цю хвилину серце у неї здригнулося. А якщо там нікого немає? А якщо перевертні? Та ось вона випнула вперед груди (і трішки висунула кінчик язика від зусилля) і рушила у бік цвинтарища.

Уже підходячи до гробниць, вона побачила Бругу, Гвіну та конюха.

— Гаразд, можеш повернутися до своєї пані, — сказала йому Аравіса. Вона забула, що міські ворота відчиняться аж уранці. — Ось тобі гроші за твій труд.

— Слухаю і підкоряюсь, — відповів слуга і шпарко припустив у керунку міста. Підганяти його було зайве: він теж не міг визбутися страху перед упирями і всякою нечистю.

Аравіса на радощах розцілувала Гвіну та Бругу і поплескала їх по шиї, мов звичайних коней.

— А ось і Шаста! Хвала Леву! — вигукнув Бругу.

Аравіса озирнулась і побачила неподалік Шасту. Він побачив, що конюх пішов геть, і виліз зі своєї схованки.

— Що ж, — сказала Аравіса, — не гаймо часу.

І далі вона у кількох словах розповіла їм про наміри Рабадаша.

— От негідник! — вигукнув Бругу, струснувши гривою і тупнувши копитом. — Нападати у мирний час, не пославши виклику! Доведеться збити з нього пиху! Ми його випередимо.

— А встигнемо? — спитала Аравіса, вправно застрибнувши у сідло Гвіни. Шасті теж захотілося так хвацько осідлати коня.

– І-га-га, — заиржав Бругу. — Сідай, Шасто. Встигнемо, аякже!

— Рабадаш сказав, що виступить уночі, — повідомила Аравіса.

— Люди завжди так кажуть, — відповів Бругу. — Але хіба можна за одну хвилину напоїти й осідлати дві сотні коней, зібрати харчі на ціле військо та озброїти вершників? Гаразд, куди рушаємо? На Північ?

— Ні, — заперечив Шаста. — Я знаю, як ліпше. Ось, я тут накреслив. Поясню пізніше. Гей, коники, поверніться трішки ліворуч. Ага, дивіться… ось туди!

— І ще одне, — сказав наостанок Бругу. — Легенди розповідають про блискавичні рейди, коли коні цілий день мчать галопом. Та насправді це неможливо. Щоб зовсім не вибитись із сил, час від часу доведеться переходити на спокійну ходу. А їхати будемо риссю. Пам’ятайте: як тільки ми із Гвіною перейдемо на ходу, ви маєте спішитися і йти собі побіч. Гаразд. Ти готова, Гвіно? Рушаймо! В ім’я Нарнїі та Півночі!

Спочатку все ішло чудово. Була глибока ніч, пісок вихолов і не обпікав ноги, як удень. Повітря дихало прохолодою і свіжістю. Пісок переливався під місячним сяйвом, як водна гладінь чи велика срібна таця. Довкруж панувала тиша, от хіба пісок шурхотів під копитами Бругу та Гвіни. Якби час від часу не доводилося злазити з коня і йти пішки, Шаста певно б заснув.

Здавалося, їхня мандрівка тривала вже багато годин. Та ось місяць сховався за хмару і мандрівці опинилися у суцільній темряві. А ще за якусь часину Шаста зауважив, що обриси голови та шиї Бругу стали чіткіші. Довкола простягалася безживна сіра рівнина. Шасту змагала втома, хлопець добряче промерз, а губи його аж пошерхли від спраги. Скрипіла шкіряна упряж, побрязкували вудила та чути було, як копита пірнали у пухкий пісок: пух-пух-пух. На твердій дорозі підкови лунко цокали б: цок-цок-цок.

Нарешті, після нескінченної їзди, ген далеко правобіч, над овидом з’явилася довга вузька світло-сіра смужка. Вона поволі багряніла. Світало. Проте жодна пташина не привітала народження нового дня. Шаста вирішив зійти з коня і розім’яти ноги, бо геть замерз.

Та ось з’явилося сонце і все довкола вмить перемінилось. Пісок заграв жовтими лелітками, немовби у ньому хто розсипав діяманти. Лівобіч від Гвіни, Бругу, Шасти та Аравіси побігли довгі тіні. Ген попереду з’явилася двоверха гора Пайр. Шаста побачив, що вони трохи відхилилися від потрібного керунку. «Ліворуч, трішки ліворуч!» — гукнув хлопець. Мандрівці озирнулися: позаду бовванів Ташбан, проте його вже було ледве видно. Гробниці теж сховались за пагорбом, на якому стояло місто Тісрока. Усі відчули полегшення.

Проте за якийсь час їх знову охопив сумнів. Вони йшли вперед, а Ташбан не зникав з очей. Шаста перестав дивитися у той бік, бо складалося враження, що вони тупцюють на місці. Смалило сонце. Пісок мерехтів і мінився, а від цього боліли очі, але хлопець з усіх сил намагався тримати у полі зору гору Пайр, аби не збитися з дороги. А сонце припікало щораз дужче. Хлопець відчув це, коли спішився і ступив босоніж на пісок: немов із жерла печі, в лице йому шугнула тепла хвиля. Спека стала просто нестерпна. Коні черговий раз сповільнили ходу. Хлопець звільнився від стремен, опустив голу ступню на пісок — і зойкнув від болю.

— Бругу, вибачай, — сапнув він. — Я не можу йти. Пісок обпікає мені ноги.

— Ну звісно! — зітхнув кінь. — Я мав би про це подумати. Сиди вже. Нічого не вдієш.

— Тобі добре, — промовив Шаста до Аравіси, яка йшла поряд із Гвіною, — ти взута.

Аравіса промовчала. Вона трималася якось штивно. Гаразд, будемо сподіватись, що в неї так виходило ненавмисне, проте…

І знову рись-хода, рись-хода… Порипувала упряж, з коней і з дітей градом котився піт, пісок переливався і сліпив очі. Від утоми і спраги у дітей розболілися голови. І так миля за милею, без жодної зміни. Ташбан, здавалося, не віддалявся, а гори не ставали ближчими. Мандрівники вже думали, так буде завжди: брязь-брязь-брязь, рип-рип-рип, змішаний запах кінського і людського поту…

Щоб якось збавити час, вони згадали всі ігри, у які колись бавилися. Проте це не допомагало. Вони-бо з усіх сил намагалися відганяти від себе думки про охолоджений шербет у Ташбанському палаці, про чисту джерельну воду, яка із дзюркотінням пробивається крізь каміння, про холодне вистояне молоко, яке вже підійшла вершками, але ще не загусло… Проте що наполегливіше вони намагалися відволіктися, то нав’язливішими ставали ті думки.

Врешті на їх шляху трапилась якась переміна: з піску стриміла гостроверха скеля десь із п’ятдесят ярдів завдовжки та зо тридцять футів заввишки. Сонце підбилось уже височенько: біля підніжжя скелі залишалась вузесенька смужка тіні. Там вони й зупинилися на перепочинок Діти витягли із торб харчі і воду. Коням було незручно пити зі шкіряного бурдюка, але врешті-решт вони якось собі зарадили. Ні води, ні їжі не вистачило, щоб угамувати спрагу і голод після такого важкого переходу, проте ніхто не ремствував. Коні вкрилися клаптями піни і важко відсапували. Дітей теж змагала втома.

• Предыдущая
• 18/31
• Следующая