Лев, Чаклунка і стара шафа - Льюис Клайв Стейплз - Страница 23

• Предыдущая
• 23/25
• Следующая

— Але як ми звідси виберемося?

Пам'ятаєте, Аслан перестрибнув через мур, а брами й досі були зачинені.

— Не турбуйтеся, — відповів Аслан і, зіп'явшись на задні лапи, рикнув до велета:

— Гей, нагорі! Як ти називаєшся?

— Велет Гатилобафін, Ваша честь, — відповів той, торкнувши рукою крису свого капелюха.

— От і добре, велете Гатилобафіне, — сказав Аслан. — Може, випустиш нас звідси? Що ти на те скажеш?

— Ну звісно, Ваша честь. Із радістю, — погодився велет Гатилобафін. — Ану, малята, відійдіть усі від воріт.

Він підійшов до брами і давай гатити по ній своєю величезною довбнею: бах! бах! бах! За першим ударом ворота крекнули, за другим — тріснули, а за третім — розлетілися на шматки. Далі Гатилобафін узявся до башт, що височіли обабіч воріт, і за кілька хвилин вони перетворилися на купу мотлоху.

А коли пилюка осіла, то через діру у стіні стало видно, що навколо цього сірого похмурого камінного двору зеленіє трава, вітер розхитує віття дерев, виблискують струмки, а ген за лісом мріють пагорби, а вгорі голубіє небо.

— Ох, аж зіпрів увесь від цієї роботи, — прогудів велет, відхекуючись немов старий паротяг. — Геть заморився. Сподіваюсь, що у когось із вас, мої юні панночки, є щось схоже на носовичок.

— Так-так, я маю, — відгукнулась Люсі і, вставши навшпиньки, простягнула догори руку з носовичком.

— Буду Вам дуже вдячний, паняночко, — промовив велетень Гатилобафін, нахилившись до неї.

І тут Люсі злякалася, бо раптом відчула, що піднімається вгору і що зависла межи вказівним та великим пальцями велета. Та як тільки велет підняв її вище, то здригнувся від несподіванки й обережно опустив її на землю. При цьому він бурмотів:

— Даруйте! Замість хустинки я підняв маленьку дівчинку. Пробачте мені, паняночко, я думав, що то Ви носовичок!

— Ні, ні, — сміючись відповіла Люсі, — ось він!

Цього разу велет постарався підхопити вже саму хустинку, одначе для нього це було все одно, що вам узяти макову зернину. Люсі побачила, як велет повагом обтирав її носовичком своє велике червоне лице, і сказала:

— Боюся, вона надто мала для Вас, пане Гатилобафіне.

— Нічого, нічого, — ввічливо відповідав велет. — Я ніколи не мав ліпшого носовичка. Такий тоненький, такий зручний. Навіть не знаю, як це описати.

— Що за приємний велетень! — звернулася Люсі до пана Тамнаса.

— О так! — відповів фавн. — Усі Бафіни завжди були такими. Це одна із найповажніших родин серед велетів Нарнії. Може, вони не надто спритні (зрештою я ніколи не знав спритних велетнів), проте рід їхній доволі давній. І має свої звичаї. Якби він був інакший, вона ніколи не перетворила б його на камінь.

Тут Аслан сплеснув лапами і попросив тиші.

— На сьогодні ще не все, — мовив він. — Аби остаточно прогнати Чаклунку, заки настане вечір, необхідно негайно довідатись, де іде битва.

— І, сподіваюся, приєднатися до неї, пане, — докинув найбільший із кентаврів.

— Безперечно, — погодився Аслан. — А зараз ті, що можуть не поспіти, а саме діти, гноми, малі звірята, нехай тримаються тих, які дужчі і прудкіші, тобто левів, кентаврів, єдинорогів, коней, велетнів та орлів. Ті, хто має добрий нюх, хай ідуть у перших рядах з нами, левами, і винюхують ворога. Давайте, діліться на групи.

З веселим гамором та криками всі кинулись виконувати його наказ. Особливо метушився один лев, який бігав туди-сюди, мовби дуже заклопотаний, та насправді лише похвалявся кожному:

— Ви чули, що він сказав? «З нами, левами». Він мав на увазі себе і мене. «З нами, левами». Ось за що я люблю Аслана: жодної пихи, жодного гонору. «З нами, левами» — це значить з ним і зі мною.

Так тривало доти, доки Аслан не посадив на нього трьох гномів, одну дріаду, двох кроликів та їжака. Це його трохи вгамувало.

Коли всі вже були готові (один великий вівчур допоміг Асланові вишикувати всіх у належному порядку), то рушили з подвір'я через пролом у стіні. Спершу леви та собаки нюшили у всіх напрямках, та ось один гончак узяв слід і загавкав. Далі не гаяли жодної хвилинки: пси, леви, вовки та інші звірі помчали чимдуж уперед, водночас не забуваючи пильнувати за вітром. Котрі ж не вміли так прудко бігати, розтяглися десь на півмилі або й більше і з усіх сил наздоганяли тих, що попереду. Галас зчинився, мов під час полювання на лисиць ув Англії, тільки у дзвінке гавкотіння гончаків час від часу вривався рик другого лева, а інколи своїм глибоким та грізним голосом рикав Аслан. Сліди ставали все чіткіші і переслідувачі мчали хутчіше й хутчіше. Й ось коли вони минули останній поворот вузької звивистої улоговини, до звуків гонитви додалися інші, і Люсі їх почула. У тому галасі змішалися вигуки, зойки та зудари металу об метал.

Як тільки вони пробігли долину, дівчинка одразу зрозуміла, звідки цей гамір. Там супроти великої гурми потвор, яких Люсі ото бачила минулої ночі, відчайдушно боролося Асланове військо на чолі з Пітером та Едмундом. Тепер, при денному світлі, ті почвари виглядали такими страшними, злими та потворними, що просто жах. Здавалося, їм не було числа. Пітерова дружина стояла спинами до наших друзів: вояків залишилось так мало! Поле битви вже геть усіяли кам'яні фігури: Чаклунка вочевидь знову пустила в хід свою паличку. Проте зараз вона не могла до неї вдатися і билася з отим довгим кам'яним ножем. Вона саме напала на Пітера. Обоє безперервно крутились і звивались одне побіч одного. Люсі не могла збагнути, що там діється. Вона тільки бачила, що кам'яний ніж та Пітерів меч миготять у повітрі так швидко, наче супротивники орудують щонайменше трьома ножами і трьома мечами водночас. Пітер та Чаклунка перебували якраз у центрі бойовиська, а по обидва боки, бачила Люсі, точився запеклий бій.

— Стрибайте, діти! — крикнув Аслан і дівчатка миттю скотилися з його спини наділ.

Далі грізний рик струсонув усю Нарнію, від ліхтаря на крайньому заході до узбережжя моря на сході, і велетенський звір стрибнув просто на Білу Чаклунку. Вона обернулася — і Люсі побачила жах та безмежний подив, що з'явилися на її обличчі, коли ото уздріла перед собою Аслана. Тієї ж миті вони сплелися в один клубок, а всі створіння, яких Аслан визволив із замку Чаклунки, кинулись у бій. Гноми билися бойовими топірцями, собаки вишкірили ікла, велет поціляв враже кодло довбнею, та й під його могутніми ногами знайшов свій кінець не один десяток неприятелів, а ще рогаті єдинороги та кентаври з важкими копитами, до того ж озброєні мечами, одним стрімким ударом зім'яли супротивника. І Пітерова бойова дружина, що вже було стомилася і геть утратила сили, миттю ожила духом і злилася з підмогою, що ото наспіла, у радісному вигукові «ура!», а вражі лави перелякано заверещали і розсипались хто куди. І луна від битви покотилася по лісі від краю до краю.

За кілька хвилин бій скінчився. Більшість неприятелів було зметено одразу, лиш тільки з'явився Аслан зі своїм воїнством. Уцілілі ж рештки, збагнувши, що Чаклунки вже немає з ними, частинно здавалися, а частинно кинулися навтьоки. Люсі побачила, як Пітер з Асланом привітали один одного міцним потиском рук Люсі здивувалася, бо Пітер дуже змінився: його обличчя було таке бліде й суворе і виглядав він значно старшим.

— Це Едмунд нас виручив, Аслане, — розповідав Пітер. — Ми не дали б собі ради, якби не він. Чаклунка навсібіч обертала наші лави у камінь. Та Едмунда це не спинило. Він прорвався до неї, поваливши по дорозі трьох велетенських людожерів, а вона якраз зібралась перетворити на камінного боввана одного із твоїх леопардів. Едмунд миттю зорієнтувався і всю силу свого меча спрямував не на саму Чаклунку, а на її чарівну паличку, бо інакше він теж став би статуєю. Інші вояки якраз і припускалися цієї помилки. Коли паличка розлетілася на тріски, у нас з'явилася надія. Та якби ми до того стільки не втратили… Едмунд дуже понівечений. Треба підійти до нього.

• Предыдущая
• 23/25
• Следующая