Лев, Чаклунка і стара шафа - Льюис Клайв Стейплз - Страница 22

• Предыдущая
• 22/25
• Следующая

— А тепер, — сказав Аслан, — до справи. Відчуваю, що мені забаглося рикнути. Вам ліпше позатуляти вуха.

Дівчатка так і зробили. Аслан підвівся і розтулив пащу. Мушу вам сказати, це було доволі грізне видовище: дівчатка навіть не важились глянути у його бік. Вони тільки бачили: коли Аслан рикнув, дерева перед ним аж прогнулися, як ото лугова трава стелиться під поривами вітру. Потому Аслан мовив:

— Нас чекає довга подорож. Залазьте на мене.

Він опустився долі і діти по черзі осідлали його теплу золотисту спину. Сюзан вмостилася попереду і міцно вчепилася за лев'ячу гриву, а Люсі сіла за нею й обійняла сестру за пояс. Лев обережно звівся на ноги, а тоді зірвався, мов блискавка, і помчав униз по схилу, легко знаходячи собі шлях поміж дерев. Навіть найпрудкіший кінь не здогнав би його!

Ця подорож верхи на левові була, мабуть, найбільшою забавою з усього, що трапилося з дітьми у Нарнії. Ви мчали колись галопом на коні? То, мабуть, пам'ятаєте, як тупотіли кінські копита та бряжчали вудила. Так ось, уявіть собі, що велетенські левині лапи опускаються на землю дуже м'яко і зовсім безгучно, а спина, на якій ото сиділи дівчатка, не ворона, не сіра, не гніда, як у коня, а золотиста й геть як оксамитова, і грива лев'яча майорить на вітрі мов стяг. А тепер уявіть собі, що ви мчите так швидко, як не потрафив би жоден найпрудкіший кінь. Ваш скакун знай летить уперед, не знаючи втоми, і ним навіть не треба керувати. Він мчить і мчить, він жодного разу не спіткнувся, не оступився, бо уміє вправно знаходити шлях поміж густих дерев, пружно перестрибувати через кущі, чагарники та струмки, перебредати та перепливати річки. А шлях їхній пролягав не через парк, не через падолинки, а навпростець через весняну Нарнію, через урочі букові гаї, через діброви, понад розлогими кронами диких вишень, укритих білосніжним цвітом, понад ревучими водоспадами і порослими мохом скелями та гулкими печерами. Мандрівці долали вітряні схили, порослі кущами, одним махом перелітали через верескові зарості, неслися по карколомних кряжах, і донизу, донизу, донизу, туди, де незаймані луги, де волошкові поля.

Ще й полудень не надійшов, коли вони опинились на крутому пагорку. Внизу виднівся замок — здалеку мов іграшковий, з гостроверхими башточками. Та Аслан рвучко кинувся у той бік і замок щораз більшав, більшав. Перш ніж діти встигли второпати, що діється, вони вже були побіля його стін. Зблизька замок виглядав радше похмуро і грізно. З бійниць ніхто не визирав, усі ворота наглухо зачинені. Аслан, не сповільнюючи бігу, кулею метнувся до оборонної стіни.

— Це замок Чаклунки! — вигукнув він. — Тепер, малята, тримайтеся міцно.

Наступної миті світ, здавалося, перевернувся догори ногами, — в кожному разі, так відчували це дівчатка. Лев пригнувся, готуючись до велетенського стрибка, а далі раз — і перелетів через замковий мур. Дівчатка, ледве переводячи подих, проте цілі й неушкоджені, зісковзнули з Асланової спини на грубу сіру бруківку, якою вимощено подвір'я. Скрізь було повно камінних статуй.

— Яке дивне місце! — вигукнула Люсі. — Так багато кам'яних звірів… і люди ось також! Наче… наче музей.

— Чш-ш, — зашепотіла Сюзан. — Аслан щось із ними робить.

Справді, Аслан одним стрибком опинився біля камінного лева і дихнув на нього. А тоді крутнувся, мов кіт, що намагається зловити власного хвоста, і дмухнув на камінного гнома, який (пам'ятаєте?) стояв спиною до лева на відстані кількох кроків. Далі Аслан підстрибнув до високої кам'яної дріади, що застигла поруч із гномом, і рвучко обернувся праворуч, щоб дихнути на маленького кам'яного кролика, а тоді кинувся до двох кентаврів. І тут Люсі вигукнула:

— Ой, Сюзан! Подивись! Подивись на лева!

Гадаю, вам доводилося бачити, як до клаптика газети підносять запаленого сірника. Спершу ніби нічого не відбувається, а далі зауважуєте, що по краю газети змійкою в'ється язичок полум'я. Щось схоже відбувалося і зараз. Ще якусь хвилину по тому, як Аслан дихнув на нього, камінний лев так і стояв собі. Тоді по його білому мармуровому хребту пробігла золота хвилька, яка тієї ж миті розлилася по спині, а далі охопила цілого звіра, як ото вогонь повністю поглинає клаптик паперу. І хоч лапи його ще були кам'яними, лев стріпнув гривою і важкі кам'яні її складки збрижились живими пасмами. Звір відкрив червону пащу, теплу і живу, і широко позіхнув. Нарешті ожили і його лапи. Лев підняв одну і почухався. А тоді, побачивши Аслана, кинувся за ним і давай шалено пританцьовувати довкола нього, повискуючи від радості й захоплення та з усієї сили намагаючись лизнути Аслана.

Ясна річ, дівчатка пильно слідкували за левом, який вийшов із камінного заціпеніння, проте скрізь знай щось діялось, отож не дивно, що діти невдовзі забули про нього. Навколо всі статуї одна за одною поверталися до життя і подвір'я вже не скидалося на музей, а радше нагадувало зоопарк. Ожилі звірі бігли за Асланом, витанцьовували од радощів довкруж нього, відтак діти вже не могли його бачити у тому шарварку. Замість колишньої безживної білизни на подвір'ї скрізь грали розмаїті барви: відкидали полиск гніді боки кентаврів, мелькали яскраво-сині роги єдинорогів, птаство пишалось барвистим пір'ям, лисиці, собаки та сатири були червонясто-брунатні, гноми мали жовті панчохи і малинові каптурики. Були там срібні мавки-берізки, русалки у легких прозорих зеленавих шатах та польові русалки у жовто-зелених сукнях. А тиша, що стільки часу панувала на застиглому подвір'ї, змінилася щасливими риками, гавканням, дзявканням, вищанням, воркотанням, іржанням, гупанням, криками, вигуками, піснями та сміхами.

— О! — раптом насторожено промовила Сюзан. — Поглянь! Цікаво… тобто це безпечно?

Люсі озирнулася і побачила, що Аслан саме дмухнув на ступні камінного велетня.

— Все гаразд, — весело відгукнувся Аслан. — Раз ноги піддалися, то й весь він оживе.

— Я не про це, — прошепотіла Сюзан до Люсі. Та вже не було часу щось змінити, навіть якби Аслан почув її. Ноги велетня стали оживати. Ось він поворушив ступнями, потім перекинув собі на плече довбню, протер очі і прогудів:

— Ого-го! Довго ж я спав. Гей! А де ж та вража малоросла Чаклунка? Десь вона крутилася у мене під ногами.

Й усі хором узялися пояснювати йому, що тут відбулося. Велет приклав руку до вуха і попросив повторити ще раз від початку до кінця. Нарешті він усе зрозумів. Тоді вклонився низенько, так, що його голова була не вище від копиці сіна, і шанобливо зняв капелюха перед Асланом. На простому відкритому обличчі велета засяла вдячна усмішка. Взагалі велети тепер така рідкість в Англії і ще менше серед них мають добру вдачу. Б'юсь об заклад, що ви ніколи не стрічали велета, який би отак гарно усміхався. Це дійсно варто побачити.

— А тепер до замку! — показав Аслан. — Дивіться пильно. Огляньте все згори донизу, а також її спальню. Не минайте жодного закапелка, бо не знати, де ще можуть бути бідні в'язні.

Всі кинулись досередини і якийсь час у тому темному, страшному, затхлому будинку одне за одним розчинялися вікна і було чути, як народ перемовлявся:

— Не забудьте про темницю.

— Допоможіть висадити ці двері!

— Тут ще одні гвинтові сходи.

— О! Знайшов. Бідне кенгуру! Кличте Аслана.

— Фу! Яке затхле повітря…

— Обережно, не проваліться крізь люк.

— Гей, нагорі! Тут, на сходах, їх ціла купа!

Тут по сходах з радісним криком вбігла Люсі:

— Аслане! Аслане! Я знайшла пана Тамнаса. Ой, ходімо туди швидше!

А за мить Люсі і маленький фавн уже міцно обіймалися і підстрибували на радощах. Крихітний чоловічок зовсім не змінився від того, що побув статуєю, і, звичайно, його дуже цікавило все те, про що дівчинка розповідала.

Нарешті вже обстежено цілий замок Чаклунки, порозчинювано навстіж усі двері та вікна — більше там не залишилося жодної статуї. Сонячне світло та п'янке весняне повітря лилось досередини, у всі темні й запліснявілі закамарки, до яких стільки часу не міг пробитися жоден промінчик А вся юрба ожилих статуй вихлюпнула на подвір'я і хтось (я думаю, що то був Тамнас) спитав:

• Предыдущая
• 22/25
• Следующая