Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 51

• Предыдущая
• 51/103
• Следующая

— Добре. Скажеш, я наказав тебе одягнути й озброїти за військовий рахунок.

— Та ви що! Щоб я батька не одягнув та шаблю йому не підібрав! — виступив наперед запальний Андрій.

— То й добре. Кажуть, що біля замку в жидів і вірмен кам'янецьких що завгодно можна купити. А зараз вибачте, маю нагальні справи… Поговоримо про все, Петре, пізніше.

Козаки ще раз вклонилися кошовому, і він зник у наметі. Андрій одразу потягнув батька до польського табору, що в його тилу знаходився замок.

Петра Кульбабу, котрий повернувся до козацького обозу, годі було впізнати: висока видрова шапка замість чалми, золотистий з візерунками каптан, зашпилений на безліч гапликів, поверх жупан, накинутий на плечі, сині шаровари. Довершували картину два пістолі за шовковим очкуром, шабля при боці (довго під свою руку підбирав) і мушкет за плечима. Андрій, що йшов позаду, сяяв, як нова копійка. Очі в обох блищали: за зустріч перекинули по кухлеві меду, але, зважаючи на таку подію, ніхто не звернув уваги. Козаки щиро вітали Кульбабів, котрі були на сьомому небі у цей щасливий для обох день.

Непомітно сонце почало хилитися на захід. У повітрі вчувалася осіння прохолода. Кашовари розпалювали під казанами вогнища і починали варити вечерю. Турки цього дня так і не нападали…

За вечерею навколо казана сиділо вже на одного більше: трійця-нерозлийвода — Микита, Максим, який трохи відійшов від поранення, і Андрій. Далі Півторакожуха і Товкач, за ними Сипаха і сліпий кобзар Пузир. Поряд сіли Петро Кульбаба і Яцько.

До темряви палили люльки, розмовляли. Петро оповідав свої пригоди, запорожці свої. Тихо сміялися, подекуди журно мовчали. Вклалися, коли у таборі вже всі спали. Наближався день вирішальної битви — сьомого вересня.

Холодний ранок похмуро привітав людей сірим, затягнутим хмарами небом. У повітрі пахло дощем. Козацькі й польські полки, що вишикувалися до бою, виглядали напрочуд яскраво на тлі дощової мряки. На ділянці фронту, що її займало Запорізьке Низове Військо, все йшло вже за добре відомим сценарієм: козаки, озброєні списами і мушкетами, займали свої місця на окопах. Напружені очі стежили за незчисленними турецькими полчищами, що заполонили ввесь простір перед окопами, скільки бачило око. Попри прохолодний і вологий ранок, день обіцяв бути гарячим.

Ходкевич на чолі загону особистої охорони стояв на насипі і стежив за турками. Судячи з усього, атака, як і раніше, готувалася на козацький табір. Як старий і досвідчений вояка, Ходкевич кілька останніх днів почувався ніяково, хоча намагався цього не показувати. Те, що турки основні удари спрямували на козацький обоз, боляче зачіпало хворобливе почуття гідності польського генерала.

Однак цього ранку Ходкевич уже не міг звертати увагу на питання шляхетського гонору. Вночі знову був напад «чорної хвороби», який відібрав усі сили. Ходкевич відчував, як дрібно тремтять коліна, а по спині, що була закрита блискучим панциром, збігали струмочки холодного поту. Напад був настільки сильним, що налякав навіть звиклих слуг гетьмана. У якусь мить вони навіть подумали, що господар помре. Але ближче до ранку напад хвороби закінчився так само раптово, як і почався.

Тепер Ходкевич був зовсім безсилий, однак, незважаючи на це, відмовив на прохання почту залишитись у замку. Він виїхав до війська, що радісно привітало командувача. Після вчорашнього випадку з королевичем Владиславом, що раптово захворів на лихоманку, Ходкевич не мав права залишити армію. Він зібрав усі сили і готувався до бою.

Турки підтягували гармати. Одна за одною сто п'ятдесят гармат націлили смертоносні жерла на козацький табір. О восьмій ранку почався обстріл. Турецькі гармаші вигідно зайняли позицію на горбах проти запорізьких окопів і почали вести вогонь влучно і надзвичайно швидко. Смертоносний шквал гарматного вогню вкрив табір Сагайдачного ревінням і вивернутою вибухами землею. З початку битви ще жодного дня не було такого шаленого обстрілу. Кулі й бризки картечі за кілька хвилин відібрали життя у трьох сотень козаків із Чигиринського, Переяславського та Батуринського полків. Полковники, за наказом Сагайдачного, почали відводити людей на фланги, намагаючись зменшити кількість втрат. По табору з диким ревом бігали поранені воли, ламаючи все, що траплялося на їхньому шляху. Гуркіт стояв такий, що не можна було почути навіть крику, і старшина, надриваючи до хрипоти голоси, намагалася владнати наляканих городовиків, які бігали по окопах, наражаючись на нищівний вогонь.

Нарешті постріли порідшали, і поволі дисципліна була встановлена. До окопів з несамовитою швидкістю наближалася турецька і татарська кіннота. Турки схилили сотні списів, і, здавалося, ніщо не може спинити цю хвилю знавіснілих людей.

Микита лежав поряд зі шмигівницею[40], яка вже вкрилася хмарою білого диму — фальконети й гаківниці оскаженіло плювали у ворога картеччю. Неквапно навів мушкет, щокою притиснувся до холодного металу. Палець знайшов спусковий гачок, плавно натиснув. У плече віддало сильно і вже досить звично. За двісті кроків попереду кошлатий татарський коник покотився, немов наштовхнувся на невидиму перепону. Вершник полетів у збиту кінськими копитами багнюку. Через мить його підім'яли ті, хто їхав позаду. Ще якийсь час тіло у вивернутому хутром догори кожусі підстрибувало під нищівними ударами кінських ніг. Микита, не дивлячись, кинув мушкет позаду себе, і йому у ту саму мить передали другий, заряджений. Знову постріл. У хмарці диму все ж побачив, як покотився ще один татарин. З окопу козаки відкрили такий нищівний вогонь, що кіннота зупинилася. Татари почали засипати запорожців стрілами. Але стріли, не долітаючи, вкривали поле перед окопом.

Бачачи, що атака турецької кінноти захлинулася, Сагайдачний дав команду своїм полкам висунутися вперед і вдарити по ослабленому противникові. Десять тисяч комонних запорожців, як вихор, вискочили у поле, змітаючи і без того деморалізовані татарські орди. Козаки рубали, кололи списами, розстрілювали з пістолів цілі тисячі переляканих на смерть ворогів. Опівдні турецький напад закінчився цілковитим провалом — козаки вистояли.

Повернувши від козацьких окопів, Осман II перегрупував військо і кинув свіжі сили на польський табір. Уперше поляки по-справжньому відчули на собі всю силу турецького наступу. Жовніри, спочатку відкривши вогонь, зустріли ворога списами. Закрутився шалений вихор ближнього бою. Незважаючи на величезні втрати, турки все йшли і йшли. Тисячі горлянок ревіли «алла!», і дзвін зброї гримів у вухах, як сотні возів з залізом на поганій дорозі. Бій кипів зі страшною силою. Поляки зазнали значних втрат, але вистояли. Цілий день продовжувалася ця страшна колотнеча, що випробувала силу духу вельможної шляхти.

Ближче до вечора Ходкевич вирішив кинути у бій гусарські полки, що до цього стояли у резерві. Крилаті гусари вдарили у фланг туркам, перекинули і змішали ворожі порядки. Ходкевич рішуче витягнув шаблю. Не звертаючи уваги на хворобу, він вирішив особисто взяти участь у битві. На чолі загону охорони, що налічував дві сотні шабель, гетьман кинувся на ворога, одразу глибоко врубавшись у ворожі ряди. За командувачем їхав хорунжий для особливих доручень Грабовський, який віз дорогу гербову хоругву.

Гусари досить швидко показали, що по праву носять ім'я ліпшого війська Речі Посполитої. Миттєвим нападом вони взяли ініціативу у свої руки, а коли з іншого боку вдарив запорізький полковник Василь Луцкевич із чотирма тисячами кінноти, турки не вистояли. Де організовано, а де й у безладі почали відступати до свого табору. Вершники ганяли полем, перескакуючи через трупи вбитих турків, що знову тисячами вкривали бойовище. Кров, змішана із землею, перетворилася на рідку багнюку, що в ній сковзалися непідковані татарські коні.

Разом із програним боєм Осман II втратив можливість здійснити нічну вилазку, що її замислив ще напередодні. Тепер, з огляду на великі втрати серед людей, коней і мулів, на зламаний бойовий дух вояків, нічого було й думати про нічний напад. Знесилені аскери, яничари і сипахи порожніми поглядами супроводжували почет падишаха, що рухався через табір.

• Предыдущая
• 51/103
• Следующая