Полліанна - Портер Элинор - Страница 30

• Предыдущая
• 30/39
• Следующая

— Справді? — губи лікаря трохи затремтіли.

— Так, і мабуть, він не хотів, щоб про це дізналися багато людей, адже це неправда. Та чому ви не хочете здобути руку й серце жінки, лікарю Чілтон?

На мить у кімнаті запала тиша, а потім він відповів із сумом у голосі:

— Знаєш, іноді це дуже складно зробити, навіть якщо дуже стараєшся, моя люба…

— А я думаю, що для вас це має бути зовсім неважко! — вигукнула дівчинка, зробивши особливий наголос на слові «вас». Це не залишилося непоміченим для лікаря.

— Дякую тобі! — щиро засміявся лікар, здивовано піднявши брови. Та потім знову із сумом додав: — Боюся, дехто з осіб жіночої статі зовсім так не думає, Полліанно. Кажу тобі це із власного досвіду, — мовив він.

Полліанна спохмурніла, але раптом у її очах з'явилося щире здивування:

— Лікарю Чілтон, ви ж не хочете сказати, що ви, як і містер Пендлтон, просили руки й серця жінки, але вона вам відмовила?

Лікар раптом рвучко підвівся зі стільця.

— Гаразд, Полліанно, тепер це вже не має значення. Не варто забивати свою голівку чужими проблемами. А зараз біжи до місіс Сноу. Я написав назву ліків та їх дозування. Це все, що вона просила?

— Так, сер, дякую, сер, — промимрила дівчинка, похнюпившись і повернувшись до дверей. Та раптом на півдорозі зупинилася і додала із сяючою посмішкою: — Але я рада, що це принаймні не були рука й серце моєї мами, лікарю Чілтон. До побачення!

Нещасний випадок стався в один із останніх днів жовтня. Полліанна поспішала додому зі школи й переходила дорогу, здавалося, на цілком безпечній відстані від автомобіля, що рухався в її бік.

Ніхто не зміг розповісти, що ж насправді там трапилося. Ніхто не знав, чому це трапилося і хто був у цьому винен. Однак о п'ятій годині вечора непритомну Полліанну принесли до кімнати, яку вона так любила. Бліда, мов крейда, тітонька Поллі та Ненсі, яка не змогла втриматися від ридань, акуратно її роздягнули й уклали в ліжко. На авто до маєтку Гаррінґтонів уже чимдуж мчав лікар Воррен — йому зателефонували одразу ж.

— Вам і не треба було б дивитися на обличчя її тітки, — схлипуючи, розповідала старому Тому в саду Ненсі. Лікар уже прибув і зачинився у кімнаті хворої. — Не треба було б і дивитися на її обличчя, щоб зрозуміти, що це вона робить не через обов'язок. Бо в тих, хто лише виконує обов'язок, руки так не тремтять, а в очах не світиться бажання зупинити самого Янгола Смерті, ось так, містере Том! Це не обов'язок, я впевнена!

— Вона дуже побилася? — тремтячим голосом поцікавився старий садівник.

— Поки що нічого не зрозуміло, — хлипала Ненсі, — вона лежить уся бліда й не рухається, наче мертва. Та міс Поллі сказала, що вона жива — а вона ж бо краще на цьому розуміється! Міс Поллі притуляла вухо до її грудей, щоб почути серце, а ще перевіряла, чи наша дівчинка дихає…

— Невже не можна зрозуміти, що зробила їй ця… ця… — на обличчі старого проступила гримаса болю.

— От краще б ви її назвали якось, містере Томе! Та ще й міцним слівцем! Хай їй грець, тій машині!

Тільки подумайте — збити маленьку дівчинку! Я завжди їх терпіти не могла, оті смердючі коробки на колесах! Отак-от!

— Але де її поранило?

— Не знаю, не знаю! — голосила Ненсі. — Є невеличка ранка на її благословенній голівці, та міс Поллі каже, що це не страшно. Вона, знаєте, більше боїться нутряної кровотечі.

Очі старого на мить зблиснули веселими вогниками.

— Ти, мабуть, хотіла сказати «внутрішньої кровотечі», Ненсі, — виправив її садівник. — Цілком можливо, що в неї внутрішні пошкодження — щоб їй, отій клятій машині, та міс Поллі такого слова, як «нутряний» не вжила б.

— Що? Ну, не знаю, не знаю, — простогнала Ненсі, хитаючи головою. — Я вже не можу дочекатися, коли лікар вийде звідти. Зараз би почати прання — найбільше в моєму житті, може, мені б і полегшало! — схлипувала служниця, безсило розводячи руками.

Та навіть після того як пішов лікар, Ненсі не дізналася нічого такого, про що б могла розповісти старому Тому. У Полліанни не було переломів, а ранка на голові була незначною; однак лікар все одно мав надзвичайно стурбований вигляд і сказав, що те, наскільки важким є стан дівчинки, стане відомо трохи згодом. Лікар пішов, а міс Поллі зблідла ще більше і мала занепокоєний вигляд. Полліанна ще не прийшла до тями, але, здавалося, почувалася краще — наскільки це взагалі було можливо в такому стані. Увечері мала прийти кваліфікована медсестра, щоб доглядати дівчинку. Ненсі ж довелося витерти сльози й повернутися на кухню.

Наступного дня Полліанна нарешті розплющила очі й зрозуміла, де вона.

— Що трапилося, тітонько Поллі? Вже день, а я чомусь і досі в ліжку! — загукала вона. — Ох, я і встати не можу! — простогнала Полліанна, зробивши спробу підвестися, і впавши назад на подушку.

— Ні-ні, люба, тобі потрібно деякий час полежати, — заспокоїла її тітка. Вона говорила швидко і дуже тихо.

— Але що трапилося? Чому я не можу вставати? — не вгавала дівчинка.

Міс Поллі кинула благаючий погляд на молоду жінку у білій шапочці. Та стояла біля вікна, і Полліанна ще не встигла її помітити.

— Скажіть їй, — самими лише губами мовила медсестра.

Міс Поллі відкашлялася, намагаючись позбутися спазму в горлі, що заважав їй говорити.

— Учора ввечері тебе збив автомобіль, люба. Але зараз це вже неважливо. Я хочу, щоб ти ще відпочила і трохи поспала.

— Збив автомобіль? О, так, я перебігала через дорогу — почала пригадувати здивована дівчинка. А потім піднесла руку до свого чола: — А чому тут забинтовано й болить?

— Ти головне відпочивай, відпочивай… — знову повторила міс Поллі.

— Але тітонько Поллі, я почуваюся так дивно і так… погано! Я зовсім не відчуваю ніг!

Міс Поллі кинула на медсестру ще один благальний погляд і підвелася. Медсестра одразу ж підійшла до ліжка хворої.

— А тепер дозволь мені з тобою поговорити, — весело почала вона, — думаю, вже час нам із тобою познайомитися! Я місіс Гант, і я допомагатиму твоїй тітоньці дбати про тебе. А перше, про що я хочу тебе попросити, — це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.

На обличчі Полліанни з'явився страх.

— Але я зовсім не хочу, щоб про мене дбали — тим більше довго! Я хочу встати, мені потрібно до школи! Я зможу піти туди завтра?

Від вікна, до якого підійшла тітка Поллі, почувся стишений стогін.

— Завтра? — весело перепитала медсестра. — Мабуть, мені все-таки доведеться трохи потримати тебе тут. Але ти маєш проковтнути ці маленькі пігулки, і ми побачимо, чи вони тобі допоможуть.

— Гаразд, — нарешті погодилася дівчинка, а потім трохи невпевнено додала: — Та я обов'язково маю піти до школи післязавтра, бо скоро почнуться іспити.

За мить вона стала розповідати місіс Гант про школу, автомобіль, який її збив, про те, як болить голова, але скоро її голос стих, і вона нарешті заснула — завдяки маленьким білим пігулкам, які проковтнула раніше.

Полліанна не пішла до школи ані «завтра», ані «післязавтра». Вона ніяк не могла прийти до тями, а коли до неї іноді поверталася свідомість, починала стривожено розпитувати про свій стан. Так було тиждень, а коли лихоманка нарешті минула, а біль став не таким сильним, дівчинка нарешті повністю прийшла до тями. І їй знову розповіли про те, що з нею сталося.

— Отже, мене просто збила машина, і я зовсім не хвора, — полегшено зітхнула Полліанна. — Що ж, тоді я навіть рада!

— Ти р-рада? — здивовано перепитала її тітка, яка сиділа біля ліжка.

— Так, адже краще мати зламані ноги, як у містера Пендлтона, аніж бути інвалідом на все життя, як місіс Сноу. Зламані ноги врешті зростаються, та якщо ти інвалід — це на все життя.

Міс Поллі нічого не відповіла їй щодо зламаних ніг. Вона раптом підхопилася й підійшла до маленького туалетного столика в іншому кутку кімнати. Там вона почала займатися нехарактерною для такої педантичної і стриманої жінки справою — переставляти всі дрібнички з одного місця на інше. Вона навіть не дивилася на речі, які брала до рук, і чомусь дуже зблідла.

• Предыдущая
• 30/39
• Следующая