Полліанна - Портер Элинор - Страница 29

• Предыдущая
• 29/39
• Следующая

— Яких текстів? — преподобний Пол Форд нарешті відвів погляд од листка й поглянув на життєрадісне личко дівчинки.

— Ну, тато їх так називав, — засміялася вона, — хоча в Біблії вони, звісно ж, називаються інакше. Наприклад, тексти, що починаються з «Радуйся», «Радуюсь, Боже» і подібні до них. Знаєте, їх насправді дуже багато. Колись татові було зовсім нелегко, то він узяв та й полічив їх. І виявилося, що їх аж вісімсот!

— Вісімсот?!

— Так, вісімсот текстів, які велять нам радіти, тому тато й назвав їх «радісними».

— О! — на обличчі пастора з'явилося здивування. Він поглянув на аркуші, які тримав у руках, і йому на очі потрапила фраза: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри…» — То твоєму татові подобалися такі радісні тексти? — стиха запитав він.

— Так! — закивала головою дівчинка. — Коли він їх порахував, йому одразу стало краще. Тоді він сказав, що якщо Бог вісімсот разів велів кожному з нас радіти, отже, Він справді хоче, щоб ми раділи — хоча б іноді. І татові було соромно, що до того він не радів часто. І це йому завжди допомагало, коли щось ішло шкереберть — наприклад, сварилися леді з Жіночої допомоги… тобто коли вони не могли дійти згоди, — швидко виправилася Полліанна. — А ще тато казав, що саме ці тексти допомогли йому придумати гру. Ми почали грати в неї, коли мені прислали милиці, але він усе одно казав, що без Біблії придумати таку гру було б складно.

— І що ж то була за гра? — поцікавився священик.

— Гра в радість. Про те, що можна знайти щось радісне в усьому, що нас оточує. І, як я вже казала, почалося все з милиць, — і Полліанна охоче розповіла всю історію — цього разу її слухав чоловік із розумінням в очах.

Трохи згодом Полліанна і священик спустилися з пагорба, узявшись за руки. Дівчинка аж сяяла від задоволення. Вона так любила говорити, а цього разу її справді хотіли слухати.

Преподобний Форд із неабиякою цікавістю слухав її розповіді про гру, батька та життя в Жіночій допомозі.

Біля підніжжя пагорба їхні дороги розійшлися, і далі вони вже йшли кожен сам по собі.

Того вечора пастор замислено сидів у своєму кабінеті. Перед ним на столі лежало кілька аркушів паперу, на яких він написав свою проповідь. У руці ж над стосом чистого паперу завмер олівець — він збирався писати нову. Та священик, здавалося, не думав ані про ту проповідь, яку написав, ані про ту, яку збирався написати. Він на мить уявив себе далеко — у маленькому західному містечку, де пастор-місіонер — бідний, хворий, стурбований — старанно вишукував у Біблії тексти, що веліли вірянам радіти.

Через деякий час преподобний усе-таки змусив себе повернутися з подорожі, яку він подумки здійснив, і розгладив аркуші паперу.

«Матвія, 23; 13–14 і 23», написав було він, та раптом безсило впустив олівця на стіл. Натомість пастор присунув до себе журнал, що його раніше залишила на столі дружина. Він почав утомлено проглядати сторінку за сторінкою, аж поки його погляд не зупинився на словах: «Одного дня хлопчик на ім'я Том відмовився принести дрова на прохання матері. Батько ж сказав йому: „Томе, я впевнений, ти з радістю підеш і принесеш дрова для мами“. Не сказавши ані слова, хлопчик пішов по дрова. Чому ж він так вчинив? Тому що батько показав свою впевненість у тому, що син вчинить правильно. А якби він сказав: „Томе, я чув, що ти відповів уранці матері, і мені соромно за тебе! Негайно йди і наповни ящик дровами!“. Якби він так сказав, будьте певні, що ящики для дров і досі стояли б порожніми».

Преподобний продовжував читати абзац за абзацом, то тут, то там: «Усе, що потрібно людям, — це заохочення. Дух кожної людини потрібно зміцнювати, а не робити слабким… Замість того щоб постійно наголошувати на чиїхось вадах, краще звернути увагу на гарні риси цієї людини. Це допоможе їй позбутися поганих звичок. Покажіть людині все найкраще, те справжнє, що приховане в душі, і переконайте, що їй під силу впоратися із будь-чим. Вплив прекрасного і милосердного на інших не має меж, така людина здатна повести за собою все місто… Вчинки кожного з нас відображають наші думки й те, що на серці. Якщо хтось чинить добре і з вдячністю, так само згодом почнуть робити і його сусіди. Але якщо він свариться, дратується і ніколи не буває задоволеним, усі довкола платитимуть йому тим самим — сварками й грубощами. Коли ти думаєш про погане, чекаєш на нього, — це справді станеться. Та якщо думати про хороше, все буде добре. Тому скажіть своєму синові Тому, що знаєте, з якою радістю він візьметься до справи, — і побачите це на власні очі!»

Пастор відклав журнал і замислився. Через хвилину він уже ходив вузькою кімнатою туди-сюди, туди-сюди. А ще через кілька хвилин глибоко вдихнув і знову сів до столу.

— З Божою поміччю я це зроблю! — стиха вигукнув він. — Я розкажу усім моїм «Томам», що знаю про те, із якою радістю вони наповнять ящики для дров! Я заохочу їх до роботи і надихну такою радістю, що в них не залишиться часу на те, щоб заглядати в сусідські ящики!

З цими словами чоловік схопив аркуші з написаною раніше проповіддю і розірвав їх, кинувши шматки навсібіч. З одного боку від нього лежав аркуш із написом: «Горе вам», а з іншого — «книжники та фарисеї, лицеміри…» А олівець преподобного вже швиденько літав над чистим аркушем, де слово за словом з'являлися рядки нової проповіді для його прихожан. Це була вже зовсім інша проповідь.

І наступної неділі, коли преподобний Пол Форд звернувся з цією проповіддю до всіх, хто був у церкві, жодний чоловік, жінка чи дитина не лишилися байдужими до його слів. Слова ж ці були одним із «радісних» текстів, про які містеру Форду розповіла Полліанна:

— Веселіться в Господі і радуйтеся, праведні…

Одного дня Полліанні на прохання місіс Сноу довелося піти до лікаря Чілтона. Виявилося, що хвора геть не пам'ятає назви ліків, які він їй виписав. Дівчинка охоче погодилася виконати це доручення, адже вона ще ніколи не бувала в кабінеті лікаря.

— Я ще ніколи не була у вас удома! Це ж ваш дім, правда? — запитала дівчинка, з неприхованою цікавістю роззираючись навкруги.

— Так, це він і є, — трохи сумно відповів лікар, пишучи щось на клаптику паперу, — але й домівкою його не назвеш, Полліанно. Це просто кімнати, та аж ніяк не дім.

Полліанна з розумінням кивнула. Вона співчутливо поглянула на чоловіка.

— Я знаю. Для домівки потрібні рука і серце жінки або присутність дитини, — мовила дівчинка.

— Що ти кажеш? — одразу ж зреагував на її слова лікар.

— Це так містер Пендлтон каже, — знову закивала Полліанна, — що для домівки обов'язково потрібні рука і серце жінки або присутність дитини. А чому б вам не здобути руку й серце якоїсь жінки, лікарю? Або ж ви можете взяти до себе Джиммі Біна, якщо містер Пендлтон відмовиться.

Лікар Чілтон, здавалося, змусив себе розсміятися.

— То містер Пендлтон стверджує, що для домівки потрібні рука й серце жінки? — перепитав він.

— Так. І він теж каже, що в нього не домівка, а просто будинок. А чому ви не хочете цього зробити, лікарю Чілтон?

— Чому я не хочу — що? — і лікар знову відвернувся до записів.

— Здобути руку й серце жінки. О, я зовсім забула! — обличчя дівчинки враз стало дуже стурбованим. — Думаю, ви маєте це знати. Виявляється, багато років тому містер Пендлтон кохав зовсім не тітоньку Поллі, тому ми нікуди не переїжджаємо. Я вам розповіла тоді про них, та виявилося, що це неправда. Сподіваюся, ви ще нікому про це не говорили? — схвильовано додала вона.

— Ні, я нікому не говорив, — намагаючись не дивитися на дівчинку, мовив чоловік.

— Тоді все добре, — полегшено зітхнула Полліанна. — Розумієте, я тільки вам про це розповіла, і коли я сказала містеру Пендлтону, що ви знаєте, йому це видалося смішним. А чому, я так і не зрозуміла.

• Предыдущая
• 29/39
• Следующая