Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 48
- Предыдущая
- 48/88
- Следующая
Я поглянула на гладеньку холодну руку, потім подивилася йому у вічі. Вони видалися м’якими, повними каяття. Погляд помандрував до його руки, я неквапно повернулася до дослідження ліній кінчиками пальців. Підвела погляд і сором’язливо всміхнулася.
Від Едвардової усмішки голова пішла обертом.
— На чому ми зупинилися, перш ніж я повівся так нечемно? — запитав він вишуканим тоном із минулого сторіччя.
— Чесно кажучи, не пам’ятаю. Він усміхнувся, та обличчя залишилось присоромленим.
— Мені здається, ми говорили, чого ти боїшся, за винятком зрозумілих причин.
— А, так.
— Ну?
Я опустила погляд на його руку й почала машинально виводити візерунки на гладенькій переливчастій долоні. Минали секунди.
— Як легко мене вибити з колії, — зітхнув він. Я подивилася йому у вічі, нагло збагнувши, що все це, до останньої миті, таке ж нове для нього, як і для мене. Хай скільки років незрозумілого досвіду є у нього, зараз йому ой як нелегко. Ця думка мене підбадьорила.
— Я боюсь… що зі зрозумілих причин не зможу залишитися з тобою. І я боюсь, бо мені хочеться бути з тобою набагато більше, ніж слід, — говорячи це, я втупилася в його руки. Мені важко було вимовити це вголос.
— Так, — повільно погодився він. — Цього справді варто боятися. Свого бажання бути зі мною. Це дійсно не в твоїх інтересах.
Я насупилася.
— Я мав би покинути тебе давним-давно, — зітхнув він. — Мав би піти зараз. Та я не впевнений, що зможу.
— Я не хочу, щоб ти йшов, — жалібно промимрила я, дивлячись у землю.
— Саме тому я мав би. Та не хвилюйся. Я надзвичайно егоїстична істота. Я занадто палко прагну твого товариства, щоб зробити те, що повинен.
— Я рада.
— Не радій! — забрав він руку, цього разу ніжніше; голос став різкішим, ніж зазвичай. Різкішим для нього, але все одно красивішим за людський. Як тут не розгубитися — Едвардові раптові перепади настрою залишають мене занімілою на крок позаду.
— Я палко прагну не лише твого товариства! Ніколи не забувай про це! Ніколи не забувай, що для тебе я небезпечніший, ніж для решти людей, разом узятих! — він зупинився; поглянувши на нього, я помітила, що він вдивляється у ліс невидющими очима.
Я замислилася на мить.
— Не думаю, що до кінця розумію, що ти маєш на увазі — принаймні останнє речення, — сказала я.
Він поглянув на мене, посміхнувся. Знову ця зміна гумору.
— Як мені пояснити? — поринув він у роздуми. — Щоб не налякати тебе… м-м-м…
Він поклав руку в мою, здається, не замислюючись над цим. Я міцно схопила її обома долонями. Він поглянув на наші руки.
— Неймовірно приємно. Тепло, — зітхнув він. Перш ніж він зібрався з думками, минув якийсь час.
— Ти знаєш, що всі мають різні смаки? Одним людям до вподоби шоколадне морозиво, інші віддають перевагу полуничному?
Я кивнула.
— Вибач за харчову аналогію — не можу вигадати іншого способу пояснити.
Я всміхнулася. Він теж, але невесело.
— Бачиш, кожна людина пахне по-різному, має свій неповторний аромат. Якщо зачинити алкоголіка у кімнаті й залишити багато несвіжого пива, він із радістю вип’є його. Та може і встояти, якщо забажає, — за умови, що він прагне зав’язати. Тепер припустімо, ти поставиш у кімнаті скляночку столітнього бренді — найрідкіснішого, найкращого коньяку. Його теплий аромат ущерть заповнить її… Як гадаєш, що пияк зробить у такому разі?
Ми сиділи мовчки, дивлячись у вічі одне одному, намагаючись прочитати думки співрозмовника. Едвард перший перервав мовчанку.
— Можливо, це не найкраще порівняння. Можливо, відмовитися від бренді не так і важко. Напевно, варто перетворити нашого алкоголіка на наркомана, що сидить на героїні.
— Тобто ти намагаєшся сказати, що я — твій героїн? — піддражнила я у спробі розрядити обстановку.
Він швидко всміхнувся, здається, оцінивши моє намагання.
— Так, ти саме мій тип героїну.
— Таке зустрічається часто? — запитала я.
Він ковзнув поглядом над верхівками дерев, обдумуючи відповідь.
— Я поговорив із братами, — досі вдивлявся у далечінь він. — Джаспер не бачить між вами принципової відмінності. Він найпізніше приєднався до родини. Він постійно бореться з собою, щоб не підкоритися спразі. Він не мав достатньо часу, щоб навчитися відчувати різницю запахів, смаків…
Едвард крадькома зиркнув на мене, ніби перепрошуючи.
— Вибач, — сказав він.
— Я не проти. Будь ласка, не хвилюйся, що образиш мене, злякаєш чи щось у такому дусі. Ти так думаєш. Я можу зрозуміти, або принаймні постаратися зрозуміти. Просто пояснюй, як можеш.
Він глибоко вдихнув і утопив погляд у небі.
— Отже, Джаспер не зумів згадати точно, чи зустрічав когось, настільки, — він завагався, підбираючи годяще слово, — принадливого для нього, як ти для мене. Це наштовхує мене на думку, що ні. Еммет, так би мовити, довше вариться у казані — він зрозумів, що я мав на увазі. З ним таке траплялося двічі, одного разу сильніше, другого — слабше.
— А з тобою?
— Ніколи. Слово на мить зависнуло у теплому вітерці.
— Що зробив Еммет? — поцікавилась я, щоб порушити тишу.
Я вибрала неправильне запитання. Едвардове обличчя спохмурніло, рука, яка лежала в моїй долоні, стиснулася у кулак. Він відвернувся. Я чекала, та він не збирався відповідати.
— Я здогадуюся, що трапилось, — нарешті сказала я. Він підвів очі, на обличчі завмер тужливий, благальний вираз.
— Навіть найсильніші помиляються, правда?
— І чого ти просиш? Мого дозволу? — мій голос пролунав різкіше, ніж хотілося б. Я спробувала перейти на ласкавіший тон. Можу лише здогадуватися, чого, напевно, коштувала йому відвертість. — Тобто, я маю на увазі, невже надії немає?
Як спокійно я, виявляється, здатна обговорювати власну смерть!
— Ні-ні! — відразу розкаявся Едвард. — Звичайно, надія є! Я хочу сказати, звісно, я не… — речення повисло у повітрі. Очі мало не обпікали мене. — У нас усе по-іншому. Еммет… ті люди — незнайомці, що випадково трапилися на його шляху. Це було давно, дуже давно, він був не таким… тренованим, обережним, як зараз.
Він замовк і не зводив із мене напруженого погляду, доки я перетравлювала його слова.
— Отже, якби ми зустрілися… у темному парку або в якомусь закутку… — не договорила я.
— Мені знадобилася вся сила волі, щоб не підскочити посеред класу, повного дітей, і не… — він різко урвав себе, відвівши погляд. — Коли ти проходила повз, я був за крок від того, щоб просто там і тоді зруйнувати все, що збудував для нас Карлайл. Якби я не боровся зі спрагою протягом минулих, ну, скажімо так, багатьох років, то не зміг би стриматися, — замовк він, сердито втупившись у дерева.
Едвард похмуро зиркнув на мене, ми обоє пригадали минуле.
— Ти, напевно, подумала, що я одержимий.
— Я не розуміла, в чому причина. Як ти міг так швидко зненавидіти мене…
— Ти була наче демон, якого викликали прямісінько з персонального пекла, щоб знищити мене. Пахощі твоєї шкіри… Я думав, що збожеволію від них того дня. Протягом уроку я вигадав сотні способів виманити тебе з класу, залишитися наодинці з тобою. Я боровся зі спокусою, згадуючи родину, розуміючи, що зроблю з ними своїм учинком. Довелося зникати, рятуватися втечею до того, як встигну вимовити слова, що змусили б тебе піти за мною…
Тут він підвів очі, щоб поглянути на моє приголомшене обличчя, в той час як я намагалася ввібрати його гіркі спогади. Золотаві очі обпалили мене з-під вій, гіпнотичні та вбивчі.
— Ти б пішла зі мною, — запевнив він. Я спробувала відповісти спокійно.
— Жодного сумніву.
Він, насупившись, перевів погляд на мої руки, неймовірна сила очей відпустила мене.
— Потім, коли я намагався змінити розклад у марній спробі уникнути зустрічей із тобою, ти опинилася поруч. У вузькій теплій кімнатці твій запах мало не звів мене з глузду. Я втримався на волосинці, щоб не вкрасти тебе. Крім нас, там була одна слабка людська істота, яку так легко знищити!
- Предыдущая
- 48/88
- Следующая