Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 47

• Предыдущая
• 47/88
• Следующая

Я зробила крок йому назустріч, очі аж заблищали від цікавості. Його погляд був напружений, неохочий. Я підбадьорливо всміхнулася і покликала Едварда жестом, роблячи ще один крок назустріч. Він застережливо підняв долоню, я засумнівалася, хитнувшись назад на п’ятах.

Здається, Едвард глибоко вдихнув і вийшов під яскраве сяйво полудневого сонця.

На сонячному світлі Едвард мав вражаючий вигляд. Я так і не звикла до цього видовища, хоча не зводила з нього очей усю другу половину дня. Біла, незважаючи на слабкий рум’янець унаслідок вчорашнього полювання, шкіра буквально переливалася, здавалося, інкрустована тисячами крихітних діамантів. Він нерухомо лежав у траві, розстебнута сорочка відкривала наче висічені з каменю сяючі груди, руки. Мерехтливі блідо-лілові повіки затуляли очі, хоча він, звісно, не спав. Досконала статуя, вирізьблена із невідомого каменю, гладенького як мармур, блискучого як гірський кришталь.

Час від часу його губи рухалися, дуже швидко, ніби тремтіли. На запитання він відповів, що він співає про себе; звук був занизький для моїх вух.

Я також насолоджувалася сонечком, хоча, як на мене, повітря було занадто вологе. Було б добре лягти на спину, як Едвард, і дозволити промінню гріти обличчя. Та я сиділа скулившись, підборіддям на колінах, не в змозі відвести від нього погляд. Ніжний вітерець грався моїм волоссям, створював брижі на траві, що колихалася навколо нерухомого тіла.

Вперше розкішна краса галявини поблякла у порівнянні з Едвардовою пишнотою.

Нерішуче, навіть тепер, як завжди, побоюючись, що він маревом розчиниться у повітрі, занадто прекрасний, щоб бути справжнім, я простягнула палець і провела по мерехтливій руці, куди змогла дотягнутися. Досконалість шкіри, гладенької як шовк, холодної як камінь, вкотре здивувала й зачарувала мене. Коли я поглянула на Едварда, розплющені очі спостерігали за мною. Сьогодні це — іриски, світліші, тепліші після полювання. Куточки бездоганних вуст загнулися у швидкій посмішці.

— Я не лякаю тебе? — напівжартома запитав він, та я відчула непідробну цікавість у м’якому голосі.

— Не більше, ніж завжди.

Він ширше всміхнувся, зуби спалахнули на сонці. Я підсунулася на пару сантиметрів ближче, витягуючи руку, щоб кінчиками пальців пробігтися контурами його передпліччя. Пyчки мої затремтіли. Не сумніваюся, це не залишиться непоміченим.

— Ти не проти? — запитала я, оскільки він знову склепив повіки.

— Ні, — відповів він, не розплющуючи очей. — Ти не уявляєш, що я зараз відчуваю, — зітхнув він.

Я легко помандрувала одною рукою досконалими м’язами плеча, передпліччя, вздовж ледь помітного блакитнуватого візерунка жилок — у внутрішню западинку ліктя. Другою потягнулася, щоб перевернути його руку. Вгадавши моє бажання, він дивовижно швидким рухом підняв долоню вверх, як завжди, збентеживши мене. Я здригнулася, на коротку мить пальці завмерли на його руці.

— Вибач, — провуркотів він. Я підвела погляд, щоб побачити, як на його золотаві очі опускаються повіки. — З тобою просто бути собою.

Я підняла його руку, повертаючи так і сяк, милуючись тим, як переливається на сонці долоня. Піднесла її ближче до обличчя, намагаючись роздивитися приховані у шкірі кришталики.

— Розкажи мені, про що думаєш, — прошепотів він. Я помітила, що він уважно спостерігає за мною. — Для мене досі дивно не знати твоїх думок.

— Знаєш, люди так постійно живуть.

— Важко вам… — (Невже я нафантазувала натяк на співчуття у його тоні?) — Але ти не відповіла.

— Я думала, як гарно було б знати, про що думаєш ти, і… — завагалась я.

— І?

— І як добре було б нарешті повірити, що ти справжній. Не боятися.

— Я не хочу, щоб ти боялася, — голос нагадував м’якістю мурчання котика. Я відчула: Едвард не міг щиросердно сказати, що мені не варто боятися, що немає причин для страху.

— Взагалі-то я мала на увазі не зовсім страх, хоча тут, понад усякий сумнів, є над чим замислитися.

Так швидко, що я не встигла зауважити порух, Едвард напівпідвівся, спираючись на праву руку. Ліва долоня залишилася у владі моїх рук. Обличчя янгола опинилося за кілька сантиметрів від мого. Я могла б — я мала б — ухилитися від несподіваної близькості, та втратила здатність рухатися. Золотаві очі загіпнотизували мене.

— Чого тоді ти боїшся? — наполегливо запитав він.

Я не відповіла. Точнісінько як раніше, одного-єдиного разу раніше, я відчула на обличчі холодний, солодкий, дивовижний аромат його подиху. У мене потекли слинки. Це не схоже було ні на що у світі. Інстинктивно, бездумно я нахилилася ближче, вдихаючи запах.

Едвард відскочив, вирвав руку з моїх долонь. За час, що знадобився очам, щоб згадати, як бачити, він опинився метрів за двадцять, на самому краю маленької галявини, під густою тінню велетенської ялини. Він стояв, уп’явшись у мене темними в напівпітьмі очима, з незрозумілим виразом обличчя.

Я відчула, що на моєму виду написані біль і шок. Порожні руки запекло вогнем.

— Вибач… мені… Едварде, — прошепотіла я. Знаю, він почує.

— Дай мені ще мить, — відгукнувся він, не голосніше, ніж потрібно було для моїх менш чутливих вух. Я сиділа не рухаючись.

Через десять невимовно довгих секунд він повільно, як для нього, пішов назад. Зупинився за метр, граційно опустився на землю, сів по-турецькому, не зводячи з мене очей. Двічі глибоко вдихнув, потім посміхнувся, просячи вибачення.

— Мені страшенно шкода, — нерішуче сказав він. — Ти б зрозуміла, що я маю на увазі, коли б я сказав: я — тільки людина?

Я кивнула, не маючи сили відповісти на жарт усмішкою. У жилах запульсував адреналін, адже усвідомлення небезпеки повільно знаходило шлях до мозку. Відстань між нами не завадила Едварду винюхати страх. Посмішка стала глузливою.

— Я — найкращий хижак на світі, так? Усе в мені приваблює тебе — голос, обличчя, навіть мій запах. Наче у цьому є потреба! — зненацька він скочив на ноги та рвонув геть, миттю зникнувши з очей, лише для того, щоб знову стати під деревом, перетнувши галявину за частку секунди. — Наче ти змогла б утекти від мене! — гірко розсміявся він.

Простягнув руку й без особливих зусиль з оглушливим тріском відчахнув від стовбура ялини гілку завтовшки у півметра. Якусь мить погрався нею, потім неймовірно швидко метнув її, розтрощивши об інше велетенське дерево, що захиталося і затремтіло від удару.

Знову опинився біля мене, нерухомо застиг на відстані кроку.

— Наче ти б змогла від мене відбитися! — ласкаво сказав він.

Я сиділа, не здатна поворухнути й пальцем. Боялася його більше, ніж будь-коли до цього. Я ніколи не бачила, щоб він настільки цілковито звільнився від дбайливо припасованої машкари. Ніколи раніше не був він менше схожим на людину… і прекраснішим. Обличчя біліше за крейду, очі розширені — я сиділа, як пташка у владі зміїних зіниць.

Чарівні очі, здавалося, блищали від нестримного екстазу. Пізніше, кілька секунд потому, вони потьмяніли. Поволі вираз обличчя загорнувся у маску давньої печалі.

— Не бійся, — провуркотів він. У оксамитовому голосі несамохіть забриніла спокуса. — Я обіцяю… — завагався він. — Я присягаюся не нашкодити тобі.

Схоже, він більше переймається тим, щоб переконати себе, не мене.

— Не бійся, — ще раз прошепотів він, демонстративно повільно наближаючись на крок. Почав повагом опускатися на землю, навмисно сповільнюючи рухи, доки наші обличчя не опинилися на одному рівні, зовсім близько одне від одного.

— Будь ласка, пробач мені, — серйозно попросив він. — Я здатен контролювати себе. Просто ти заскочила мене зненацька. А зараз я — цяця-хлопчик.

Він замовк, та дар мови не повернувся до мене.

— Я сьогодні не голодний, чесно, — підморгнув він. Тут довелося засміятися, хоча сміх вийшов тремтячим і майже беззвучним.

— З тобою все гаразд? — ніжно запитав він, повільно й обережно простягаючи мармурову руку, щоби вкласти її назад у мою.

• Предыдущая
• 47/88
• Следующая