Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 44

• Предыдущая
• 44/88
• Следующая

— Ні, — прошепотіла я, мандруючи поглядом на його обличчя. — Не можу.

— Напевно, ти маєш рацію, — невесело промимрив він. Я зауважила, що очі помітно темнішають.

Я змінила тему.

— О котрій годині ми зустрінемося завтра? — запитала я, засмучена тим, що ми от-от розлучимося.

— Треба подумати… Це субота, ти не хочеш поспати довше? — запропонував він.

— Ні! — випалила я занадто швидко. Він стримав посмішку.

— Тоді як завжди, — вирішив він. — Чарлі буде вдома?

— Ні, поїде на риболовлю. Я аж засяяла, пригадавши, як зручно все влаштувалося.

— А коли ти не повернешся додому раніше за нього, що він подумає? — в’їдливо поцікавився Едвард.

— Не маю ані найменшої гадки, — спокійно відповіла я. — Він у курсі, що я планую влаштувати велике прання. Можливо, подумає, що я впала у пральну машину.

Він кинув на мене сердитий погляд, я відповіла тим самим. Його гнів справляв набагато більше враження, ніж мій.

— На що полюватимете сьогодні? — запитала я, переконавшись, що безнадійно програла у «хто кого злісно передивиться».

— На все, що трапиться у лісі. Ми не підемо далеко.

Здається, Едварда приголомшила моя легковажність на згадку про його таємне життя.

— Чому ти вирушаєш з Алісою? — поцікавилась я.

— На Алісу… можна покластися, — кажучи це, він насупився.

— А решта? — несміливо запитала я. — Які вони? На коротку мить його брови зійшлися на переніссі.

— Здебільшого налаштовані скептично.

Я швидко й крадькома зиркнула назад, на Калленівський столик. Усі вони сиділи, зосереджено відводячи погляди, точнісінько як тоді, коли я вперше їх побачила. Тільки зараз за столом було четверо: їхній прегарний брат із бронзовим волоссям сидів навпроти мене. У золотавих очах плескалася тривога.

— Я їм не подобаюсь, — припустила я.

— Річ не в цьому, — заперечив він, вираз очей був занадто невинним. — Вони не розуміють, чому я не можу відмовитися від тебе.

— Я, власне кажучи, також, — скривилась я.

Едвард повільно похитав головою, звів очі до стелі, перш ніж зустрітися зі мною поглядом.

— Я казав тобі — ти не бачиш себе збоку. Ти не схожа на жодну людину, яку я зустрічав досі. Ти мене зачарувала.

Я витріщилася на нього, впевнена, що він дражниться. Розшифрувавши мій вираз, він посміхнувся.

— Володіючи певними перевагами, — пробурмотів він, легенько торкаючись лоба, — я краще за інших бачу людську природу. Люди — передбачувані створіння. А ти… ти ніколи не робиш те, чого я очікую. Завжди захоплюєш мене зненацька.

Пригнічена і незадоволена, я відвела погляд, очі знову перебігли до Едвардової родини. Його слова змусили мене відчути себе піддослідним кроликом. Хотілося посміятися над собою за те, що сподівалася на інше.

— Цю рису досить легко пояснити, — вів далі він. Я відчувала, що він дивиться на мене, та не могла і зиркнути на нього, хвилюючись, що він прочитає у моїх очах сум і розчарування. — Але є ще дещо… Щось, що важко передати словами…

Він говорив, а я витріщалася на Калленів. Раптом Розалія, запаморочливо вродлива білявка, повернулася, щоб кинути оком на мене. Ні, не кинути оком — уп’ятися темними холодними очима. Я хотіла відвести погляд, та вона пригнітила мою волю, доки Едвард не обірвав речення на півслові й ледь чутно не видав сердитий звук, щось на кшталт шипіння.

Розалія відвернулася, мене було звільнено. Я поглянула на Едварда. Впевнена, він зауважив сум’яття і страх, що розширили мої зіниці.

Його обличчя було напруженим, коли він пояснював.

— Вибач за це. Вона просто хвилюється. Бачиш… для всіх нас буде небезпечним, якщо, провівши стільки часу з тобою на людях, я… — опустив він очі додолу.

— Ти?

— Якщо це закінчиться… погано, — він затулив обличчя руками, як того вечора у Порт-Анджелесі. Що він страждає, помітно було неозброєним оком, я всім серцем бажала розрадити Едварда, проте не уявляла, як це зробити. Рука мимоволі потягнулася до нього, втім, я хутко прикувала її до столу, побоюючись, що мій доторк тільки погіршить ситуацію. До мене повільно починало доходити, що його слова мали б викликати жах. Я чекала на його прихід, та все, що я наразі відчувала, — біль через Едвардову муку.

І незадоволення — незадоволення тим, що Розалія завадила йому висловити думку до кінця. Тепер я не знала, як знову про це заговорити. Він досі сидів, затуливши обличчя руками.

Я зробила спробу запитати звичайним голосом:

— Тобі треба вирушати просто зараз?

— Так, — підняв він обличчя. Якусь мить воно зберігало серйозний вираз, потім настрій змінився, Едвард усміхнувся. — Гадаю, це на краще. У нас залишилося п’ятнадцять хвилин клятого фільму на біології. Терпіти це понад мої сили.

Я здригнулася, зненацька побачивши, хто стоїть в Едварда за плечима. Коротке вугільно-чорне волосся ореолом зі свавільних шпичаків оточувало надзвичайно витончене ельфійське обличчя. Аліса. Мініатюрна, гнучка й тоненька фігурка, навіть коли Аліса стояла на місці, мала граційний вигляд.

Едвард привітав її, не відриваючи очей від мене.

— Привіт, Алісо!

— Привіт, Едварде! — відповіло високе сопрано, що могло б посперечатися у чарівності з його голосом.

— Алісо — Белла, Белло — Аліса, — відрекомендував він нас із кривою посмішкою на вустах.

— Привіт, Белло, — (прочитати вираз сяючих обсидіанових очей було неможливо, та на губах грала привітна посмішка), — приємно нарешті з тобою познайомитися.

Едвард метнув на неї недобрий погляд.

— Привіт, Алісо, — сором’язливо пробурмотіла я.

— Ти готовий? — запитала вона.

— Майже. Зустрінемось у машині, — холодно відповів він.

Вона залишила нас, не сказавши ні слова. Пластичність та елегантність її ходи змусили мене відчути різкий напад заздрощів.

— Можна побажати тобі весело провести час — чи обійтися без зайвих сентиментів? — запитала я, повертаючись до Едварда.

— Ні, «весело провести час» підійде не гірше за інше, — вишкірився він.

— Тоді гарно вам повеселитися, — я щосили намагалася вдати, що говорю щиро. Звичайно, його не надуриш.

— Докладу всіх зусиль, — не припиняв шкіритися він. — А ти, будь ласка, спробуй не вскочити у халепу.

— Не вскочити в халепу у Форксі — ото завдання.

— Для тебе це складне завдання, — напружилися його щелепи. — Пообіцяй мені.

— Обіцяю берегти себе й не вскочити у халепу, — урочисто проголосила я. — Сьогодні я займуся пранням — справою, як відомо, багатою на різні небезпеки.

— Не впади у пральну машину, — вирішив познущатися він.

— Докладу титанічних зусиль. Він звівся на ноги. Я теж підвелася.

— До завтра, — зітхнула я.

— Це довгий відрізок часу для тебе, чи мені здається? — замислено поцікавився він.

Я невесело кивнула.

— Я буду на місці вранці, — пообіцяв він із фірмовою посмішкою. Потягнувся через стіл, щоб доторкнутися до мого обличчя, як і раніше, легко провівши пальцями по вилиці. Потім розвернувся і пішов із зали. Я невідривно дивилася вслід, доки він не зник за дверима.

Ідея забити сьогодні на решту уроків, особливо на фізкультуру, видавалася надзвичайно спокусливою, але мене зупинив інстинкт. Я знала, що коли зараз змиюся, Майк та інші вирішать, що я накивала п’ятами з Едвардом. А він переймається через час, який ми проводимо разом на людях… коли щось піде не так. Розум відмовлявся затримуватися на останній можливості, натомість зосереджуючись на тому, як полегшити Едвардові життя.

Інтуїтивно я знала — і він теж, я відчувала це, — що завтра настане поворотна мить. Наші стосунки більше не можуть балансувати на лезі ножа. Ми опинимося на одному чи на другому краю прірви; на якому — цілком залежатиме від Едвардових рішень чи інстинктів. Моє рішення було ухвалене ще до того, як я зробила усвідомлений вибір, я приречена йти до кінця. Адже не існує для мене на світі нічого жахливішого й нестерпнішого за думку, що доведеться від Едварда відмовитися. Це нереально.

Я пішла на урок із почуттям виконаного обов’язку. Чесно кажучи, у пам’яті не відклалося, що ми робили на біології; голова була забита думками про завтра. У спортзалі Майк припинив бойкот, ми побалакали, він побажав добре провести час у Сієтлі. Я завбачливо пояснила, що скасувала поїздку, не впевнена у пікапі.

• Предыдущая
• 44/88
• Следующая