Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 43

• Предыдущая
• 43/88
• Следующая

— Головний гальмівний циліндр, — вишкірився він. — Якісь проблеми із пікапом? — зненацька поцікавився він.

— Ні.

— О. Я запитав, тому що ти під’їхала на іншій машині.

Я втупилася у сковорідку, припіднімаючи краєчок сандвіча, щоб поглянути, як він поживає знизу.

— Друг підкинув.

— Класна тачка, — у голосі Джейкас почувся захват. — Втім, я не впізнав хлопця за кермом. Я думав, що знаю більшість однолітків у Форксі.

Я ухильно кивнула, не підводячи очей і перевертаючи сандвічі.

— Мені здалося, що тато звідкись його знає.

— Джейкобе, ти не міг би подати пару тарілок? Вони у шафці над раковиною.

— Звісно.

Він мовчки дістав тарілки. Я сподівалася, що на цьому розмова урветься.

— Хто це був? — запитав він, ставлячи біля мене дві тарілки. Я зітхнула. Мене приперли до стінки.

— Едвард Каллен.

На моє здивування, він розреготався. Я зиркнула на нього — він мав трохи збентежений вигляд.

— Думаю, це все пояснює, — сказав він. — А я бив собі голову, чому тато дивно поводиться.

— Правда, — сфальшувала я безневинний вираз. — Він не любить Калленів.

— Старий у мене забобонний, — ледь чутно пробурмотів Джейкоб.

— Ти не думаєш, що він розповість Чарлі? — не стрималася, щоб не запитати, я. Слова вилетіли тихою скоромовкою.

Якусь мить Джейкоб пильно дивився на мене, я не могла розгадати виразу темних очей.

— Сумніваюся, — нарешті відповів він. — Гадаю, Чарлі минулого разу дав йому добрячого прочухана. Відтоді вони майже не спілкувалися. Сьогодні у них щось на кшталт возз’єднання. Не думаю, що він підніме цю тему.

— А, — сказала я, намагаючись видатися байдужою. Потому як я принесла Чарлі вечерю, я залишилася у вітальні, вдаючи, що дивлюся матч. Джейкоб без кінця щебетав зі мною, я дослухалася до розмови чоловіків, пильнуючи, щоб не проґавити момент, коли Біллі надумає мене продати, й водночас намагаючись вигадати, як спинити його, якщо це станеться.

Вечір видався довгим. На мені висіло багацько невиконаної домашньої роботи, але я боялася залишати Біллі наодинці з Чарлі. Нарешті матч закінчився.

— Ви з друзями скоро приїдете на пляж? — запитав Джейкоб, підштовхуючи візок, щоб той заїхав на поріг.

— Я не впевнена, — ухилилась я від прямої відповіді.

— Вечір промайнув весело, Чарлі, — сказав Біллі.

— Приїздіть на наступну гру, — запросив той.

— Звісно, — сказав Біллі. — Щоб ти не сумнівався. На добраніч, — очі перебігли на мене, посмішка зникла. — Бережи себе, Белло, — додав він серйозно.

— Добре, дякую, — промимрила я, дивлячись убік.

Поки Чарлі махав їм рукою, стоячи у дверях, я попленталася до сходів.

— Не тікай, Белло, — гукнув він.

Я зіщулилася. Невже Біллі встиг щось вибовкати, перш ніж я приєдналася до них у вітальні?

Та Чарлі здавався розслабленим, ще радіючи через неочікуваний візит.

— У мене не було нагоди поговорити з тобою сьогодні. Як минув день?

— Добре, — поставивши ногу на першу сходинку, я вагалася, підбираючи події, якими можна безпечно поділитися. — Моя команда з бадмінтону виграла усі чотири гейми.

— Ого, не знав, що ти граєш у бадмінтон.

— Чесно кажучи, граю я нікудишньо, а от мій напарник — гравець хоч куди, — зізналась я.

— Хто він? — помітно зацікавився Чарлі.

— М-м-м… Майк Ньютон, — неохоче відповіла я.

— А, так, ти казала, що потоваришувала із малим Ньютоном, — пожвавився він. — Хороша родина, — замислився він на хвилинку. — Чому ти не запросила його на танці на вихідних?

— Тату! — простогнала я. — Він узагалі-то зустрічається з моєю подругою Джесикою. Плюс, ти знаєш, я не вмію танцювати.

— Так-так, — пробурмотів він. Потім засоромлено посміхнувся мені. — Знаєш, гадаю, добре, що ти їдеш із міста у суботу… Я запланував поїхати на риболовлю з хлопцями зі станції. Обіцяють теплу погоду. Але якщо ти захочеш відкласти поїздку, поки не знайдеш попутника, я залишуся вдома. Я знаю, що занадто часто кидаю тебе саму.

— Тату, ти робиш мені велику послугу, — посміхнулась я, сподіваючись, що він не помітить полегшення. — Я ніколи не проти побути наодинці з собою — я схожа на тебе, — підморгнула я. На вустах Чарлі розцвіла коронна усмішка зі зморшками біля очей.

Тієї ночі я спала краще — була занадто стомлена, щоб бачити сни. Вранці я прокинулася у блаженно-щасливому гуморі у перлинно-сірому світі. Напружений вечір у компанії Біллі та Джейкоба наразі видавався дрібницею, я вирішила геть-чисто про нього забути. Затягуючи волосся заколкою, я спіймала себе на насвистуванні, яке не припинилося, коли я помчала сходами вниз. Чарлі помітив.

— Ти сьогодні веселенька, — зауважив він за сніданком. Я знизала плечима.

— П’ятниця.

Я носилася наче несповна розуму, щоб бути готовою, коли Чарлі поїде. Сумка у руках, черевики на ногах, зуби почищені; хоча я помчала до дверей, тільки-но переконалася, що Чарлі мене не побачить, Едвард усе одно виявився прудкішим. Він чекав у блискучій машині з опущеними вікнами і вимкненим двигуном.

Цього разу я не вагалася, миттю окупувавши пасажирське сидіння, щоб чимшвидше побачити Едвардове обличчя. Він подарував мені загадкову посмішку, завдавши значної шкоди моєму диханню і серцебиттю. Не вірю, що янголи бувають прекраснішими. В Едварді немає нічого, що потребувало б удосконалення.

— Як спалося? — запитав він. Цікаво, він хоч приблизно розуміє, наскільки принадливий у нього голос?

— Чудово! А як провів ніч ти?

— Приємно, — задоволено посміхнувся він. Склалося враження, що я проґавила якийсь жарт.

— Можна поцікавитися, чим ти займався? — запитала я.

— Ні, — вишкірився він. — Сьогодні ще мій день.

Того дня він хотів дізнатися про людей: більше про Рене, її захоплення, чим ми займалися у вільний час. Про бабусю — одну, яку я знала; про кількох шкільних друзів, збентеживши мене запитанням про хлопців, із якими я зустрічалася. Яке полегшення, що я по-справжньому ні з ким не гуляла, обговорення не зайняло багато часу. Як і Джесику з Анжелою раніше, його, здається, здивувала убогість мого амурного літопису.

— Отже, ти ніколи не зустрічала хлопця, з яким хотіла б бути? — запитав він серйозним тоном. От би дізнатися, про що він зараз думає.

Я відповіла гранично чесно.

— У Феніксі — ні.

Його губи стиснулися у тонку лінію.

На той момент ми сиділи у кафетерії. Половина дня промчала повз мене, як нечітка пляма. Це швидко перетворюється на звичний хід речей. Я скористалася із короткої паузи, щоб відкусити шматочок рогалика.

— Я мав би сьогодні дозволити тобі приїхати на пікапі, — заявив Едвард ні сіло ні впало під акомпанемент мого чавкання.

— Чому? — запитала я.

— Після ланчу ми з Алісою поїдемо зі школи.

— О, — зніяковіло та розчаровано кліпнула я. — Нічого страшного, прогуляюся пішки, не так далеко.

Він нетерпляче насупився.

— Я не збираюся змушувати тебе йти додому пішки. Ми приженемо пікап і поставимо його на стоянці.

— Я не взяла ключів, — зітхнула я. — Чесно, я не проти прогулятися.

Я проти того, щоб втрачати час, який ми могли б провести разом.

Едвард похитав головою.

— Пікап стоятиме на місці, ключі знайдеш у запаленні. Якщо, звісно, не боїшся, що його можуть поцупити, — останнє припущення його розсмішило.

— Гаразд, — погодилась я, підібравши губи. Я точно пам’ятала, що ключ лежить у кишені в джинсах, які я вдягала у середу, а джинси — під купою одягу у пральні. Нехай Едвард вдереться до будинку, чи що він планує зробити, усе одно ніколи в житті не знайде ключа. Схоже, він відчув виклик у моїй згоді, бо самовпевнено вишкірився.

— Куди збираєтеся? — запитала я якомога байдужіше.

— На полювання, — жорстко відповів він. — Якщо я планую залишитися завтра з тобою наодинці, то маю вжити всіх можливих застережних заходів, — його обличчя спохмурніло… і набуло прохального виразу. — Ти будь-якої миті можеш відмовитися.

Я опустила очі, боячись проникливої сили його погляду. Відмовляюсь переконуватися, що треба боятися Едварда, байдуже, наскільки реальною є небезпека. Мені байдуже, — повторювала я про себе.

• Предыдущая
• 43/88
• Следующая