Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 38

• Предыдущая
• 38/88
• Следующая

— Мені треба подумати, — зауважила я. Судячи з виразу, йому полегшало — він зрадів, що я взагалі збираюся відповідати.

Я поклала праву руку на стіл, поряд із лівою, щоб мої долоні зустрілися. Витріщилася на руки, сплітаючи пальці у замочок і розплітаючи, і врешті-решт заговорила.

— Ну, якщо забути про очевидне, інколи… — завагалась я. — Не впевнена, не вмію читати думки, та інколи складається враження, що ти маєш на увазі «до побачення», хоча говориш нібито зовсім інше.

Це було найточніше вербальне втілення страждання, у яке час від часу занурювали мене Едвардові слова.

— Проникливо, — прошепотів він, підтверджуючи побоювання і змушуючи вищезгадане страждання виринути на поверхню. — Одначе в цьому криється причина твоєї помилки, — почав пояснювати він, аж раптом примружився. — Що ти хотіла сказати словом «очевидне»?

— Господи, поглянь на мене, — (абсолютно зайва пропозиція, він не зводить із мене очей). — Я звичайна пересічна людина — ну, хіба що за винятком здатності притягувати погане, як ті кілька випадків, коли я ледве не загинула, і майже інвалідної незграбності. І подивися на себе, — повела я рукою у бік приголомшливо досконалої істоти.

На мить його брова розгнівано поповзла вгору, потім вирівнялася. В очах забриніло розуміння.

— Знаєш, ти маєш не цілком правильне уявлення про себе. Я визнаю, ти ідеальний магніт для неприємностей, — похмуро захихотів він, — проте ти не чула думок кожної особи чоловічої статі у свій перший шкільний день.

Я ошелешено кліпнула.

— Не можу повірити… — тихо пробурмотіла я.

— Повір мені бодай цього разу — ти незвичайна!

Моя ніяковість виявилася сильнішою за задоволення від того, як він подивився на мене, кажучи це. Я хутко нагадала свій початковий аргумент.

— Не я намагаюся відшити тебе, — підкреслила я.

— Ну, чому ти не хочеш зрозуміти? Це доводить мою правоту. Ти дуже дорога мені, бо якщо я зможу, — він похитав головою, здається, борючись із думкою, — якщо покинути тебе буде правильно, я ладен зробити боляче собі, щоб уберегти від страждань і небезпеки тебе.

Я пильно поглянула на нього.

— Ти не припускаєш, що я вчинила б аналогічно?

— Тобі ніколи не доведеться робити такий вибір.

Зненацька, ні сіло ні впало, його непередбачуваний настрій змінився. Неймовірна пустотлива посмішка осяяла риси.

— Звісно, піклування про твою безпеку починає перетворюватися на щоденну роботу, яка вимагає постійної присутності.

— Зранку зі мною не трапилося жодної халепи, уявляєш? — нагадала я, вдячна за перехід до легшої теми. Не хочу, щоб Едвард продовжував говорити про «прощання». Якщо доведеться, гадаю, я навмисне вляпаюсь у темну історію, тільки б він залишався поруч… Треба викинути ідею із голови, перш ніж Едвардове метке око прочитає її на обличчі. Бо в іншому разі на мене точно чекають проблеми.

— Досі не трапилося, — виправив він.

— Досі, — погодилась я. Раніше я б заходилася сперечатись, але тепер хотілося, щоб він постійно перебував насторожі — ану як зі мною щось трапиться.

— У мене є ще одне запитання, — пустотливо додав він.

— Давай.

— Ти справді збираєшся у Сієтл у суботу — чи це лише ввічливий варіант сказати «ні» численним залицяльникам?

Я скривилася, пригадавши пов’язані з цим події.

— Знаєш, я не пробачила тобі історії з Тайлером, — попередила я. — Ти винен, що він вбив собі у голову, ніби я піду з ним на учнівський бал.

— Припини, він знайшов би можливість запросити тебе й без моєї допомоги. Мені ж страшенно хотілося поспостерігати за тобою під час розмови, — розсміявся Едвард. Я розлютилася б набагато більше, якби його сміх не був таким чарівним. — Якби я запросив тебе, ти відмовила б? — поцікавився він, не припиняючи скалити зуби.

— Швидше за все — ні, — визнала я. — Та потім скасувала б похід на бал — прикинулася б хворою чи зімітувала б вивих суглоба.

Я його здивувала.

— Навіщо? Я невесело похитала головою.

— Схоже, ти ніколи не бачив мене на фізкультурі, втім, усе одно міг би й здогадатися.

— Маєш на увазі, що хтось не може пройти по рівній твердій поверхні, щоб не відшукати, через що перечепитися?

— Геніально.

— Це не проблема, — впевнено заявив він. — Усе залежить від того, хто веде у танці, — помітивши, що я збираюся протестувати, він обірвав мене. — Ти не відповіла мені — ти твердо налаштована їхати у Сієтл чи в принципі не проти, якщо ми вигадаємо дещо інше?

Тільки-но я почула «ми», решта перестала мати значення.

— Я схвально поставлюся до цікавих пропозицій, — визнала я. — Але хочу попросити про послугу.

Едвард підозріливо покосився на мене, як завжди, коли я просила дозволу щось запитати.

— Яку?

— Можна, я поведу?

— Чому? — насупився він.

— Ну, здебільшого тому, що коли я сказала Чарлі, що збираюся у Сієтл, він конкретно запитав, чи їду я сама, що на той момент відповідало дійсності. Якщо він запитає знову, я, швидше за все, не брехатиму; втім, навряд чи він запитає. Коли я залишу пікап удома, це стане зайвим приводом підняти тему. Крім того, мене лякає твій стиль водіння.

Він закотив очі.

— З усього, що могло б нажахати тебе у мені, ти переймаєшся через водіння, — він несхвально похитав головою, потім очі стали серйозними. — Чому б тобі не сказати батькові, що проведеш день зі мною? — у тоні запитання причаївся прихований зміст, якого я не розуміла.

— Що менше Чарлі знає — то краще. — (Щодо цього я не мала жодних сумнівів). — До речі, куди ми збираємося?

— Погоду обіцяють хорошу, отже я заберуся подалі від людських очей… Якщо хочеш, можеш скласти мені компанію.

Він знову залишив мені право вибору.

— Покажеш мені, що мав на увазі — пам’ятаєш, про сонце? — запитала я, не в змозі стримати збудження від думки, що відкрию нову таємницю.

— Гаразд, — посміхнувся він, потім замовк. — Та коли ти не захочеш… залишатися наодинці зі мною, я наполегливо раджу тобі не їхати самій у Сієтл. Мене трусить на саму думку про неприємності, які ти зумієш знайти у місті такого розміру.

Я не на жарт розлютилася.

— Фенікс утричі більший за Сієтл за кількістю населення. Якщо говорити про площу…

— Очевидно, — перебив він, — у Феніксі твій час не настав. Тому на твоєму місці я б не відходив від мене далеко, — в очах затеплилося почуття. Так нечесно!

З цими очима й такою мотивацією особливо не посперечаєшся, так чи інак питання обговоренню не підлягає.

— Коли так, я не проти побути наодинці з тобою.

— Знаю, — замислено сказав він. — А Чарлі розповісти варто.

— Навіщо, скажи, будь ласка? Раптом у його очах спалахнула лють.

— Щоб дати мені невеличкий стимул повернути тебе йому.

Я хапнула ротом повітря. Але, подумавши хвильку, вже не вагалася.

— Думаю, я ризикну. Едвард розлючено видихнув і відвів погляд убік.

— Змінімо тему, — запропонувала я.

— Про що хочеш поговорити? — запитав він досі роздратовано.

Я роззирнулася довкола, переконуючись, що ми — поза межами досягнення чужого слуху. Блукаючи очима по залі, я зустрілася поглядом з Едвардовою сестрою Алісою, котра пильно дивилася на мене. Решта не зводили очей з Едварда. Я хутко відвернулася, перевівши погляд на нього, і запитала перше, що спало на думку.

— Чому ви на минулих вихідних їздили у Каскадні гори… полювати? Чарлі казав, там погане місце через ведмедів.

Він витріщився на мене так, наче я не розумію очевидного.

— Ведмеді?! — важко видихнула я, і він самовдоволено вишкірився. — Знаєш, зараз не можна полювати на них, не сезон, — суворо додала я, намагаючись приховати шок.

— Якщо уважно прочитати закони, вони стосуються лише полювання зі зброєю, — повідомив він.

Едвард із насолодою спостерігав, як змінюється моє обличчя, коли до мене почало доходити.

— Ведмеді? — насилу вичавила я.

— Еммет полюбляє гризлі, — голос розслаблений, та очі пильно стежать за моєю реакцією. Я зробила спробу зібратися з духом.

• Предыдущая
• 38/88
• Следующая