Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 34

• Предыдущая
• 34/88
• Следующая

— Це помилка? — я почула сум у власному голосі; не знаю, чи він також.

— Дуже небезпечна помилка, — пробурмотів він.

У машині запанувала тиша. Я спостерігала, як світло фар кривуляє разом із вигинами дороги. Воно рухалося занадто швидко, нереально, наче ми проходили відеогру. Я фізично відчувала, що час, як чорний асфальт під колесами, збігає з кожною секундою, й страшенно боялася, що більше не матиму нагоди так поговорити з Едвардом, поговорити відверто, усвідомлюючи, як раптом зникають мури між нами. Останні слова натякали на кінець розмови, та я геть відкидала такий варіант. Завелика розкіш змарнувати бодай хвилину, коли ми наодинці.

— Розкажи ще, — відчайдушно попрохала я, не переймаючись попередньою фразою. Тільки б знову почути його голос.

Він хутко блимкнув на мене, приголомшений новою інтонацією.

— Що ще ти хочеш знати?

— Розкажи мені, чому ви полюєте на тварин замість людей, — запропонувала я, не спромігшись притамувати розпач у голосі. Я відчувала, що зараз розплачуся, і щосили боролося з розпачем, який уже охоплював мене.

— Не хочу бути чудовиськом, — відповів він тихо.

— Але тварин недостатньо? На якийсь час він замовк.

— Не скажу точно, але це можна порівняти з дієтою з соєвого молока й сиру. Ми називаємо себе «вегетаріанцями», маленький сімейний жарт. Таке харчування повністю не втамовує голоду, чи радше спраги, хоча дає достатньо сил, щоб опиратися. Як правило, — у голосі його забриніли зловісні нотки. — Бо інколи це складніше, ніж зазвичай.

— Зараз тобі дуже складно? — запитала я. Він зітхнув.

— Так.

— Але ти не голодний, — впевнено сказала я, не запитуючи, а стверджуючи.

— Чому ти так думаєш?

— Твої очі. Я казала, що маю теорію. Я помічала, що люди — особливо чоловіки — стають дратівливішими, коли зголодніють.

Він хихотнув.

— Ти спостережлива, правда?

Я не відповіла, просто дослухаючись до дзвінкого сміху і записуючи його на жорсткий диск у голові.

— На минулих вихідних ви полювали з Емметом? — запитала я, коли в авті запанувала мовчанка.

— Так, — він помовчав, наче вирішуючи: говорити далі чи ні. — Я не хотів їхати, та це було необхідно. Коли не мучить спрага, трішки легше перебувати поруч із тобою.

— Чому ти не хотів їхати?

— Мені стає… м-м-м… неспокійно, коли я надовго залишаю тебе, — очі дивилися ніжно, але пильно, здавалося, просвітлюючи наскрізь, як рентген. — Я говорив серйозно, коли в минулий четвер просив тебе не шубовснутися в океан і не потрапити під машину. Усі вихідні не міг зосередитися, хвилювався за тебе. Після того, що трапилося сьогодні ввечері, просто дивуюся, як ти зуміла прожити два дні без пригод і травм, — Едвард похитав головою, наче щось пригадав. — Ну, майже без травм.

— Тобто?

— Твої руки, — нагадав він. Я поглянула на долоні, на внутрішньому боці яких виднілися майже загоєні сліди від подряпин. Від Едварда нічого не приховаєш.

— Я впала, — зітхнула я.

— Як я і думав, — куточки вуст метнулися вгору. — Якщо взяти до уваги, що це — ти, все могло бути набагато гірше. Така ймовірність ненастанно катувала мене, поки я був у від’їзді. Три дні видалися дуже довгими. Я добряче дістав Еммета, — невесело посміхнувся він.

— Три дні? Хіба ти не сьогодні повернувся?

— Ні, ми приїхали в неділю.

— Тоді чому нікого з вас не було у школі? — я відчула жорстоке розчарування, навіть злість, згадавши, скільки настраждалася через Едвардову відсутність.

— Ти запитувала, чи шкодить мені сонце, я сказав, що ні. Та мені краще не виходити під пряме сонячне проміння, принаймні не в людей на очах.

— Чому?

— Колись покажу, — пообіцяв він. Я на хвилину замислилася.

— Міг би мені зателефонувати, — вирішила я. Я захопила його зненацька.

— Я знав, що з тобою все гаразд.

— Але я не знала, де ти. Я… — завагалась я й опустила очі додолу.

— Що? — у шовковому голосі крилася непереборна сила.

— Мені не подобається. Не бачити тебе. Мені стає неспокійно, — звісно, я почервоніла, сказавши це вголос.

Едвард мовчав. Я стривожено зиркнула на нього, щоб побачити на обличчі маску болю.

— Ні! — простогнав він. — Так не повинно бути. Я не второпала, що спричинило таку реакцію.

— Я сказала щось не те?

— Белло, хіба ти не розумієш? Одна справа — коли я роблю непростимі помилки, і зовсім інша — коли ти дозволяєш собі глибоко втягуватися у це, — він звернув сповнені муки очі на дорогу; слова лилися з вуст так швидко, що я ледве встигала їх розбирати. — Не хочу навіть чути про такі почуття з твого боку, — він говорив тихо, але наполегливо. Слова ранили мене у самісіньке серце. — Це неправильно. Це небезпечно. Я небезпечний, Белло, прошу, зрозумій.

— Ні! — я щосили намагалася не скидатися на напринджену дитину.

— Я серйозно, — гаркнув він.

— Я теж. Я сказала — для мене не має значення, хто ти. Запізно. Його голос глухо і різко хльоснув тишу, як батіг.

— Ніколи не кажи так.

Я прикусила язика і щиро пораділа, що він не зможе дізнатися, як мені боляче. Я втупилася в дорогу. Враховуючи, як він мчить, ми вже маємо під’їздити до Форкса.

— Про що думаєш? — запитав він різкувато. Я похитала головою, до кінця не впевнена, чи зможу говорити.

Відчувала на собі його пильний погляд, та вперто дивилася вперед.

— Ти плачеш? — здається, він не на жарт здивувався. А я й не звернула уваги, як рідина з очей виплеснулася назовні. Похапцем тернула рукою по щоці — хто б сумнівався, що та виявиться вологою від зрадницьких сліз.

— Ні, — заперечила я тремтячим голосом. І побачила, як він нерішуче простягає до мене праву руку, потім раптом стримується і повільно кладе її назад на кермо.

— Пробач мені.

Я відчула, що йому справді шкода, й розуміла, що він перепрошує не для красного слівця.

Темрява і тиша. Нічого більше.

— Поясни мені дещо, — сказав він за хвилину. Помітно було, що він боровся з собою, щоб говорити привітніше.

— Так?

— Про що ти думала сьогодні ввечері, перш ніж я вилетів із-за рогу? Мене спантеличив вираз твого обличчя — ти не здавалася зляканою, радше щосили намагалася на чомусь зосередитися.

— Я силкувалася пригадати, як вирубати нападника — знаєш, прийоми самозахисту. Я збиралася вдавити йому ніс у мозок, — я відчула, як на згадку про темночубого коротуна всередині закипає ненависть.

— Ти збиралася з ними битися? — розчаровано протягнув Едвард. — А про втечу не думала?

— Якби я побігла, то неминуче гепнулася б на землю, — визнала я.

— Чому не покликати на допомогу?

— На все свій час. Він похитав головою.

— Ти права — захищаючи твоє життя, я дійсно втручаюсь у неминуче.

Я зітхнула. Ми скинули швидкість, заїжджаючи у місто. Домчали за двадцять хвилин.

— Ми побачимося завтра? — вимогливо поцікавилась я.

— Так, мені теж треба здати твір, — посміхнувся він. — Я займу для тебе місце на ланчі.

Яке безглуздя: після всього, пережитого сьогодні, від дріб’язкової обіцянки затремтіли коліна і відібрало мову!

Ми зупинилися перед будинком Чарлі. Всередині горіло світло, стояв на місці пікап — перед моїми очима постала до болю звична картина. Здається, я прокидаюся зі сну. Едвард заглушив двигун, та я заклякла на сидінні.

— Ти обіцяєш, що нікуди не зникнеш завтра?

— Обіцяю.

Я на хвильку замислилась, потім кивнула і зняла куртку, востаннє вдихнувши її запах.

— Залиш, свою отримаєш тільки завтра, — нагадав він. Я вручила куртку йому.

— Візьми. Не хочу нічого пояснювати Чарлі.

— Тоді добре, — вишкірився він.

Я взялася за ручку, вагаючись, прагнучи якнайдалі відстрочити момент прощання.

— Белло? — зупинив мене він іншим, серйозним, але водночас і нерішучим тоном.

— Так? — занадто поспішно обернулась я.

— Пообіцяєш одну річ?

— Звичайно, — бовкнула я, відразу пошкодувавши про цю беззастережну згоду. Що коли Едвард попросить триматися від нього якнайдалі? Такої обіцянки я дотриматися просто не зможу.

• Предыдущая
• 34/88
• Следующая