Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 33
- Предыдущая
- 33/88
- Следующая
— Ти женеш зі швидкістю сто миль на годину! — досі кричала я. Перелякано стрельнула оком у вікно. Там було темно й нічого не видно, крім невеликого шматка дороги попереду, вихопленого з пітьми блакитнуватим сяйвом фар. Ліс на узбіччі підіймався чорною стіною — чорною сталевою стіною, якщо ми злетимо з траси на такій швидкості.
— Охолонь, Белло! — закотив очі Едвард, не зменшуючи швидкості.
— Ти хочеш нас убити? — не вступалась я.
— Ми не потрапимо в аварію. Я спробувала стримати емоції.
— Куди ти так поспішаєш?
— Я завжди так їжджу, — криво всміхнувся він, обертаючись до мене.
— На дорогу, на дорогу дивися!
— Белло, я ніколи не потрапляв ув аварію, мене жодного разу не штрафували, — вишкірився він, постукавши себе по лобі. — Вбудована система «Антирадар».
— Ой, смішно! — закипіла я. — Чарлі — коп, пам’ятаєш про це? Повага до правил дорожнього руху в мене у крові. Звісно, тобі що коли «вольво» перетвориться на гармошку, поцілувавшись із деревом, ти підеш додому пішки!
— Можливо, можливо, — визнав він, коротко хихотнувши. — А ти — ні, — зітхнув він; я з полегшенням помітила, як стрілка на спідометрі поступово поповзла вниз і завмерла на позначці «вісімдесят». — Задоволена?
— Майже.
— Терпіти не можу їздити повільно, — пробурмотів він.
— Це повільно?!
— Гадаю, час зав’язувати із коментарями щодо мого водіння, — відрізав він. — Між іншим, я досі не почув останньої версії.
Я прикусила губу. Едвард подивився на мене; у медових очах несподівано забриніла ніжність.
— Я не сміятимусь, — пообіцяв він.
— Мене більше лякає, що ти розгніваєшся.
— Все так погано?
— Чесно кажучи, так.
Він чекав, я розглядала свої руки, щоб не бачити його виразу.
— Розповідай, — голос у нього був спокійний.
— Не знаю, з чого почати, — зізналась я.
— Тоді чому не почати спочатку… ти казала, що вигадала цю версію не сама.
— Не сама.
— Що тебе підштовхнуло? Книжка? Кіно? — навмання припустив він.
— Ні, це сталося минулої суботи, на пляжі… Я ризикнула глипнути на Едварда. Здається, він не здогадується.
— Я випадково зустрілася зі старим знайомим — Джейкобом Блеком, — вела далі я. — Його тато товаришував із Чарлі, ще коли я пішки під стіл ходила.
Він досі мав спантеличений вигляд.
— Його тато — старійшина племені квілеут, — вп’ялась я у нього очима. На його обличчі застиг збентежений вираз. — Ми пішли прогулятися, — (звісно, я не стала згадувати про спокусницькі плани), — і Джейк розповів деякі старі легенди. Думаю, хотів налякати… Одна історія була про… — я замовкла, завагавшись.
— Продовжуй, — сказав він.
— …вампірів.
Я усвідомила, що кажу це пошепки. Жодна сила не змусила б мене зараз поглянути на нього. Я виразно бачила, як його пальці конвульсивно втиснулись у кермо.
— І ти відразу подумала про мене? — не втратив він самовладання.
— Ні. Джейк… згадав вашу родину. Едвард мовчки дивився на дорогу. Раптом мені стало страшно, страшно за Джейкоба.
— Він вважає це дурними забобонами, — швидко заторохтіла я. — Він і гадки не мав, що я сприйму легенду серйозно, — щось мені серце підказує, цього не достатньо. Доведеться зізнаватися. — Це я у всьому винна, я змусила його розповісти.
— Чому?
— Лорен заговорила про тебе — намагалася мене спровокувати. Найстарший хлопець із тих, що підійшли до нас, сказав, що ви не приходите до резервації, тільки прозвучало це так, наче за його словами крилося щось більше. Тому я виманила Джейкоба подалі від решти і витягнула з нього інформацію, — повісила я голову.
— Як витягнула? — запитав він.
— Спробувала з ним пофліртувати. Спрацювало краще, ніж я могла б подумати.
Самій не віриться, як згадаю.
— Хотів би я це побачити, — невесело хихотнув Едвард. — І вона звинувачує мене, що я задурюю людям голови. Бідолаха Джейк!
Я почервоніла і втупилася в темряву за вікном.
— Що ти зробила потім? — поцікавився він після хвилинної паузи.
— Пошукала в інтернеті.
— Знайшла щось, що тебе переконало? — голос пролунав майже байдуже, та руки намертво вп’ялись у кермо.
— Ні, нічого переконливого. Звичайна дурня. А потім… — замовкла я.
— Що?
— Я вирішила, що це не має значення, — прошепотіла я.
— Не має значення?
Його тон змусив мене підвести голову — кінець кінцем мені вдалося пробити стіну вдаваної байдужості! Обличчя було скептичним, зі слабким натяком на гнів, якого я так боялася.
— Так, — м’яко пояснила я. — Мені байдуже — хто ти чи що ти.
У голосі його забриніли різкі насмішкуваті нотки.
— Для тебе не має значення, чудовисько я чи ні? Тобі байдуже, якщо я — не людина?
— Так.
Він сидів мовчки, зосередившись на дорозі. На обличчі застиг холодний і суворий вираз.
— Ти сердишся, — зітхнула я. — Краще б я тримала язика за зубами.
— Не краще, — заперечив він не ласкавішим за вираз обличчя тоном. — Добре, що я нарешті дізнався, що ховається у твоїй голові, навіть якщо це думки божевільної.
— Отже, я помилилася? — запитала я з викликом.
— Мова зараз не про це. «Це не має значення!» — прошипів він крізь стиснуті зуби.
— То я права? — хапнула я ротом повітря.
— А це має значення? Я глибоко вдихнула.
— Не зовсім, — замовкла я на мить. — Але мені цікаво. Принаймні вдалося опанувати голос. Тут він здався.
— Що тобі цікаво?
— Скільки тобі років?
— Сімнадцять, — швидко відказав він.
— І як довго тобі сімнадцять?
Едвард не відривав очей від дороги, та я помітила, як сіпнулися губи.
— Якийсь час, — нарешті визнав він.
— Гаразд, — всміхнулась я, радіючи, що він вирішив бути відвертим зі мною. Він пильно подивився на мене, точнісінько як раніше — того вечора, коли хвилювався, що я впаду в шоковий стан. Я ширше всміхнулася, підбадьорюючи його, він насупився у відповідь.
— Не смійся, але як тобі вдається виходити надвір удень? Ого, вдалося його розсмішити.
— Міф.
— Ви не згоряєте на сонці?
— Міф.
— Не спите у домовинах?
— Міф, — і, повагавшись хвильку, він додав (щось особливе почулося в голосі): — Я взагалі не сплю.
Мені знадобився певний час, щоб перетравити інформацію.
— Зовсім-зовсім?
— Ніколи, — підтвердив Едвард майже нечутно.
Потім повернув голову, замислено позирнув на мене. Наші погляди зустрілися, мої очі втонули у золотавій безодні, думки розлетілися врізнобіч, як пух на вітрі. Я дивилася на Едварда, поки він не відвів погляду.
— Ти не запитала про найголовніше, — у голосі почулися крижані нотки; коли він зиркнув на мене, очі були холодними.
Я кліпнула, ще не в змозі прийти до тями.
— Про що саме?
— Тебе не хвилює, як я харчуюся? — саркастично поцікавився він.
— А, — промимрила я, — ти про це.
— Так, про це, — жорстко сказав він. — Не хочеш знати, чи п’ю я кров?
Я здригнулася.
— Бачиш, Джейкоб дещо розповідав із цього приводу.
— Що він розповів? — похмуро запитав Едвард.
— Він сказав, що ви… не полюєте на людей. Сказав, що ваша родина, в принципі, безпечна, адже ви полюєте тільки на тварин.
— Він сказав, що ми безпечні? — скептично перепитав Едвард.
— Не зовсім. Він сказав, що ви, в принципі, не небезпечні. Але квілеути не хочуть пускати вас на свою землю, про всяк випадок.
Він дивився вперед, хоча я не була впевнена, що він стежить за дорогою.
— То Джейк має рацію? Ви не полюєте на людей? — я щосили намагалася говорити спокійно.
— У квілеутів хороша пам’ять, — прошепотів Едвард. Я сприйняла це як підтвердження.
— Тільки не думай, що все так просто, — застеріг він. — Вони чинять мудро, тримаючись від нас подалі. Ми — небезпечні.
— Не розумію.
— Ми стараємося, — повільно пояснив він. — Зазвичай, коли ми щось робимо, то робимо на совість. Та інколи помиляємось. Наприклад, я помилився, коли дозволив собі залишитися з тобою наодинці.
- Предыдущая
- 33/88
- Следующая