Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/60
• Следующая

— Я не можу взяти твоїх людей з собою, стрию…

— Чому? — стривожився старійшина.

— Бо хочу зі своїми родами, як і ти колись, сісти над Дніпром, на твоїх горах. Теж уподобав ті місця!

— Справді? — аж кинувся Межамир, і легкий усміх зм'якшив його посуворіле обличчя. — Ти залишаєшся?

— Так, я довго думав, приглядався і вирішив, що там буде середина землі моєї!

— А якщо рід не захоче?

— Я ж князь!

Супроти цього Межамир не зміг нічого заперечити. Раптом внутрішнім зором і відчуттям умираючого збагнув силу духу свого племінника. Це не добродушний Божедар і навіть не розважливий, поміркований Тур. В цьому молодому дужому воїнові щасливо поєдналися і доброта, і розум, і кмітливість з твердістю серця, без якої неможливо владарювати над плем'ям. Щасливий Тур — залишив такого сина!

А вголос сказав:

— Тоді я можу спокійно померти — доля племені в надійних руках! В твоїх руках, Кию! — і повернувся до своїх воїв: — Чуєте, синове?.. Ось моя остання воля — віднині вашим старійшиною і князем буде Кий, племінник мій! Йому вручаю владу над нашими родами руськими подніпровськими! Слухайтесь його, як мене! І підкоряйтесь йому, як мені підкорялись!

— Будемо, отче! Хай душа твоя буде спокійна! — загули довкола голоси.

Він закашлявся, почав задихатися. В грудях забулькало, на губах з'явилася червона піна.

— Помирає наш стрий, — прошепотів Щек.

— Відлітає душа його з тіла, — витер з ока сльозу Хорив.

Вої збилися щільніше, зачаїли подих. Отроки, не соромлячись, плакали. Старійшина для них усіх був батьком.

— Підніміть мене… Та вище… Хочу побачити поле, на якому перемогли ми гуннів, — прошепотів Межамир.

Кий з братами та найближчими воями підхопили його на руки, підняли високо вгору.

— Дивися, стрию!

Він востаннє розплющив очі, туманіючим зором оглянув всіяне трупами широке поле, далекий ліс на видноколі, золотий лик Світовида в синьому небі — і раптом обм'як, затих, став непорушний і важкий. Його поволі опустили вниз і поклали на землю.

Наступного дня на горбі, за два поприща від похмурого бойовиська, де хижі птахи клювали розпухлі від спеки гуннські трупи, запалали багаття, — спалювали тіла загиблих слов'янських воїнів.

Вишикуване на рівнині військо завмерло в скорботі. Попереду — князі, старійшини, боляри. У всіх суворі, закам'янілі обличчя, сповнені суму очі. Вої — при повному озброєнні. Як перед боєм: у лівій руці — щит, у правій — спис, на поясі — меч, а за плечима — лук та тул зі стрілами.

Урочистобезмовна хвилина прощання.

Коли багаття згасли, старійшини зібрали обгорілі кістки і склали в одну купу на узвишші. Туди підійшли князі. — Братове, вої! — звернувся до війська Кий. — Ось лежать останки тих, хто віддав життя за нашу землю і за наші роди. Поховаємо їх за нашим звичаєм прадавнім — насиплемо над ними високу могилу, щоб не розвіялася слава про сміливців, щоб кожен відав, що тут покояться захисники вітчизни! Щоб діти і внуки наші пам'ятали, кому завдячують своєю волею і своїм життям!

Він узяв жменю землі і посипав на кістки. За ним підійшли князі Гордомисл, Ходота, старійшини, боляри, волхви — і кожен поклав грудку землі. І тоді рушило військо. Вої мечами різали дерен і на щитах несли на узвишшя. Там незабаром виросла висока свіжа могила.

А вої все йшли і йшли…

Після похорону справили тризну. Довкола могили поставили казани з гарячою кашею та вареною кониною, на розіслані попони накраяли зачерствілого хліба, наклали в'яленої риби… Не було, правда, ні пива, ні сити, але зголоднілі люди п'яніли від їжі, і незабаром, коли досхочу наїлися, завели розмови, а потім і співи. Молодь затіяла військові ігри — стріляла з луків у ціль, метала списи — хто далі, найспритніші билися навкулачки та ганяли на гуннських конях наввипередки.

Так тривало дотемна, аж поки ніч не зморила всіх і не поклала відпочивати — хто де сидів.

А вранці, відіславши полонених на військову здобич суходолом, Кий віддав наказ рушати до Дніпра. Там військо сіло на човни і на веслах попливло проти течії вгору.

Тепер, після перемоги, не поспішали. На радощах жартували, співали пісень, вели безконечні розповіді про похід, про битви з гуннами, про поєдинок князя Кия з Чорним Вепром. І недавні події, ще зовсім свіжі в пам'яті, в тих розповідях обростали такими подробицями, яких не було насправді, прикрашалися такими вигадками, які межували з казкою.

Кий теж слухав, і йому здавалося, що то не він переміг Чорного Вепра на герці, а якийсь велетень з тих оповідок і казок, яких багато чув у дитинстві від старих людей, що то не він розбив Ернака і змусив його наляканих недобитків тікати світ за очі, а могутній король антів Бож, що об'єднавши всіх подніпровських слов'ян під своєю рукою довгий час був непереможний, аж поки не здолала його підступна хитрість ворога.

Згадавши Божа, він подумав про нинішню перемогу. Що принесло її? Щастя військове? Боги? Його власна сміливість та ратна виучка? Чи, може, те, що поляни об'єдналися зі своїми сусідами — деревлянами та сіверянами?

Оглянувшись назад, побачив сотні човнів, тисячі чубатих голів, незліченну кількість білих вітрил, що, мов чайки, густо вкрили синю гладінь Дніпра. Ось та сила, що перемогла гуннів! Отже, вона передусім у єдності споріднених племен в одностайності волі і вчинків їхніх князів! Хіба б змогли готи Вінітара здолати короля Божа, якби його союзники не далися Вінітарові обдурити себе і легковажно не розійшлися по своїх землях? А чому перемогли пригноблені колись Аттілою племена його спадкоємців? Мабуть, тому, що були одностайні у своєму бажанні визволитися, а ще тому, що такої одностайності не було між синами Аттіли…

Отже, запорука нездоланності — в єдності!

Поляни, деревляни, сіверяни, як і при Божеві, нині заклали військовий союз… Тепер, після перемоги над гуннами, до нього приєднається плем'я уличів, де князем стане Боривой… Потім треба схилити до єдності тиверців, білих хорватів та могутнє плем'я волинян… А згодом слати слів до кривичів, дреговичів, радимичів та в'ятичів, колишніх вентіввенетів, які після поразки свого короля Божа покинули землі в степу і переселилися на північ, у ліси по Десні та Оці… Коли б йому пощастило об'єднати ці споріднені племена, то це був би могутній союз, що не боявся б ніякого ворога!

Довго думав Кий, стоячи, склавши руки на грудях, на помості переднього човна і дивлячись у синю далеч, аж поки не розбуркав його від тих думок і мрій вибух веселого реготу, — то вої так відповіли на чийсь дотепний гострий жарт.

Кий і собі усміхнувся, хоча й не почув того жарту. Та хіба стримаєшся, коли довкола тебе всі сміються?

Звичайно, йому хотілося пливти якомога швидше, хотілося летіти, мов на крилах, до своєї любої Цвітанки, якої не бачив, як йому здавалося, хтозна-скільки. Однак не смів підганяти воїв, щоб гребли дужче. Переможці! А переможці мають право на поблажливість!

І все ж душа його рвалася вперед. Він нетерпляче поглядав на крутий берег ріки — чи скоро Почайна? А коли Почайна врешті показалася і човни ввійшли в її нешироке гирло, він перший скочив на дерев'яний поміст причалу.

Стояла гарна сонячна днина. Голубіло у високості тепле небо, блищав крицевим блиском спокійний Дніпро, а довкола буяли пишною зеленню і трави, і чагарники, і густі предковічні бори. Здавалося, що зараз не середина літа, коли в степу від спеки все жовтіє і сохне, а весняний місянь травень, коли всяке зело розквітає, почувається на силі.

Та Києві не до милування природою. Ще з човна він побачив, як з високого шпиля, що нависав над Подолом, спурхнув гурточок жінок і отроковиць і швидко помчав униз. В ньому зірке князеве око впізнало розмаяне золотистопшеничне волосся Цвітанки. Дівчина бігла попереду всіх.

— Цвітанкоо!

— Киюю! — пролунало у відповідь.

Вони мчали одне одному назустріч, як два шалені вітри.

• Предыдущая
• 58/60
• Следующая