Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 57
- Предыдущая
- 57/60
- Следующая
Та досягти цілі не зуміла жодна стріла, не встиг пробитися до неї жоден полянський меч. Відчайдушна кінна атака на стик сіверян і деревлян увінчалася нарешті для гуннів успіхом. Орда ринула в пролом, як вода в лотоки, — у степ, подалі від бойовища, від загибелі чи полону.
Коли кільце довкруж тих, що не встигли втекти, знову зімкнулося, Ернака вже в ньому не було — його там і слід пропав. Оточені ж недобитки Ернакові здаватися не хотіли і вчинили шалений опір. Та тривав він недовго. Засипані зі всіх боків стрілами, гунни падали додолу, як достиглі груші в бурю, і вмирали в закривавленому бур'яні, розтоптані копитами своїх же коней.
Врешті битва згасла, зчахла, сама собою припинилася. Над страшним, похмурим бойовиськом, над усією Росавською поляною, почала поволі западати якась незвичайна, урочиста тиша. Навіть стогін поранених воїв та болісне іржання поранених коней після всього того крику, гаму, брязкоту, клекоту, що вирували тут кілька хвилин тому, не могли її вже суттєво порушити.
На середину поля поволі сходилися, стікалися стомлені, але радісні переможці. Полотняними рукавами сорочок витирали спітнілі чола, а травою — закривавлені мечі і з якимось зачудуванням, подивом і навіть острахом поглядали на темні купи ворожих тіл, на вбитих коней і потрощену зброю. Невже це вони звершили таке чудо?
Над ними в чистому голубому небі спокійно, величаво котилося золоте колесо Даждьбога.
Коли всі зібралися, Кий, не злазячи з коня, простягнув до сонця руки і, не соромлячись радісних сліз, що зросили його обличчя, голосно, на всю Росавську поляну, проказав:
— О світлийпресвітлий Хоросе, ясний Світовиде, великий і добрий наш Даждьбоже! Видиш синів і внуків своїх — у славізвитязі, вільних на вільній землі, а ворогів — розбитих, принижених, поганьблених! Славимо тебе, вічний Даждьбоже, і дякуємо тобі за те, що вклав у наші серця мужність, а в руки — силу, що дарував нам перемогу і не перервав наш родовід!.. А вам, князі, і вашим воям, — повернувся він до Гордомисла і Ходоти, — дякуємо за братерську допомогу, без якої не подолати б нам гуннів! Ви хоробро билися за нашу землю і за нашу свободу! І не один ваш витязь наклав за це своєю головою! Слава і честь усім вам, живим і мертвим, хто сукупно з нами переміг днесь кривавого Ернака, котрий мріяв стати новим Аттілою і кинути наші племена собі під ноги у вічне рабство!.. І ще хочу сказати: союз наш нинішній добре прислужився нам сьогодні! Тож пам'ятаймо про гірку долю короля Божа і будьмо вірні цьому союзові й надалі, бо не перевелися на світі охочі поживитися чужим багатством, захопити наші землі, а нас і роди наші вирубати на пні!..
— Будемо, князю! — відгукнулися Гордомисл і Ходота. — Та й інших залучатимемо!
— От і добре, — сказав Кий і повернувся до своїх родовичів: — А тепер звертаюся до вас, поляни, співплемінники мої дорогі! Нині ми уникли страшної небезпеки і стали вільними людьми. Кожен, хто бажає того, може зі своїми родами повертатися назад, на обжиті батьківські місця. Збирайте житопшеницю, скородіть землю і засівайте її новим зерном, плекайте чад своїх, доглядайте старих… Та ніколи не забувайте, що завдячуємо життям тим, хто поліг сьогодні на полі цьому, твердості духу нашого, мужності ратній і союзові з племенами братніми! Щоб жити, — на цьому стійте, допоки й світу сонця на землі!
Здвигнулися вої, підняли вгору списи, мечі, сокири і, потрясаючи ними, схвально загукали:
— Слава Києві! Слава переможцеві гуннів! Слава князеві нашому!
Побачивши, що гунни прорвалися, старійшина Межамир зі своєю невеликою дружиною кинувся їм навперейми, щоб закрити вихід у степ. Незважаючи на тягар літ, біг він прудко, тримаючи в одній руці щита, а в другій — меча під поривом вітру розвівалося його довге сиве волосся і лопотіла полотняна, вишита чорно-червоним мереживом сорочка.
— Швидше, хлопці! Перехопітьно мені Ернака! Не випустіть степового хижака з рук! — гукав своїм воям, що обганяли його. — Бо іншої такої нагоди, може, не трапиться!
І вої ринули вперед.
Та тут же й зупинилися: старійшина раптом спіткнувся, заточився і впав навзнак на землю. В груди йому, під саме серце, ввігналася гонка гуннська стріла. Його підхопили під руки — не дали впасти, винесли на невисокий пагорб і поклали на столочену зелену траву.
Атака дніпровських русів захлинулася. Нажахані гунни вихором вирвалися з оточення і щодуху помчали в поле, рятуючись від неминучої смерті або полону.
А старійшина Межамир лежав горілиць на землі зі стрілою в грудях, мовчки дивився в світло-голубе безхмарне небо і думав про смерть.
Ось де спіткала вона його! Ось коли обірвалася нитка його життя!
О преславний ДаждьбожеСвітовиде! І ти, Роде, захиснику полянського племені! Багато стежокдоріжок сходив старий Межамир — і по своїй волі, і не по своїй, у багатьох краях побував, багато лихого зазнав і доброго звідав, а тепер настав час розпрощатися з білим світом! Родовичі покладуть його мертве тіло разом з багатьма іншими тілами тих, хто загинув нині в бою, на вогнище — і вогонь зжере його! І полетить воно кіптявим димом попід небесами, розвіється в безконечності простору і часу, а очищена від плоті душа, втративши звичну оболонку, переселиться в когось іншого — чи в людину, яка щойно десь народилася, чи в тварину, чи в звіра, а може, деревиною стане чи вільною пташиною, що шугає в високості… Це вже залежить від волі чи примхи богів… І житиме вона вічно, так перекочовуючи з однієї живої істоти до іншої… Тільки його, Межамира, вже більше не буде…
Біль, що вогнем запік у грудях, перервав плин його думок. Він глянув на воїв, на їхні засмучені потемнілі обличчя і тихо, але розбірливо сказав:
— Покличте князя Кия!
Хтось відразу кинувся на бойовище, звідки долинали радісні поклики, а старійшина заплющив очі і думкою полетів у рідне селище над Почайною, на Подолі, уявив інші селища русів над Дніпром, і щемка тривога оповила його серце. Що буде з його родами? Хто стане після нього старійшиною? Були б сини — не клопотався б. Та ба! Одного за одним покликали їх боги до себе, а внуки не доросли ще — на них не можна покластися…
Потім згадав старшого брата Тура.
Дружно жили вони в молодості. Любили один одного, бо було їх тільки двоє, і спільно тримали старшинство в племені русів. І лише один раз не послухався він старшого брата — не повернувся після розгрому гуннів на Рось, а залишився з найближчими родами на Дніпрі. Розгнівався тоді Тур, бо вважав, що роз'єднання племені підриває його силу. А чого було гніватися? Міг би залишитися теж — от і жили б спільно!.. Однак Тура вже немає, і йому, Межамирові, недовго жити, а плем'я так і досі роз'єднане: Кий після сьогоднішньої перемоги, мабуть, потягне на батьківські місця…
Біль знову обірвав його думки, грозовою хмарою заступив сонце. Невже кінець?
Почувся швидкий тупіт багатьох ніг. Межамир з натугою підняв обважнілі повіки. До нього наближався з братами Кий. Підійшов. Нагнувся — і, не вірячи сам собі, доторкнувся пальцями до білого оперення стріли.
— Стрию! Як же це? — вигукнув приглушено, вражено. Межамир зупинив його.
— Не чіпай! Поки вона в рані, я можу говорити, а виймеш — душа моя миттю випурхне з тіла… Мені ж треба сказати тобі кілька слів перед смертю!
Кий підвів голову вмираючого.
— Кажи, батьку, я слухаю…
Межамир поклав правицю Києві на передпліччя.
— Князю, вітаю тебе з перемогою… Не посміють тепер недобитки Аттіли знову напасти на слов'янські племена… Бо доброго одкоша одержали!
— Доброго, стрию! І немала твоя заслуга в цьому!
— Про мене вже мови нема… Сам бачиш… А от що буде з родом моїм — це тривожить мене… Ти зі своїми людьми повернешся на Рось — ріку предків наших, а мої залишаться, як відламана гілка…
— Але ж ти сам цього хотів, стрию! Покійний отець розповідав про це не раз…
— Було таке… Бо дуже уподобав я ті місця над Дніпром… І родовичі мої уподобали — всі добровільно зосталися там, нікого я не змушував… А тепер прошу тебе — візьми їх з собою!.. Якщо плем'я русів хоче бути сильним, то воно повинно бути єдиним!
- Предыдущая
- 57/60
- Следующая
