Спалах - Винничук Юрій Павлович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/64
• Следующая

— Я питаю — чому ви не берете сметани?

— А… зараз візьму.

Щось не так. Чому він постійно такий замислений? Таке враження, начеб його щось мучить. Чи дуже серйозний?.. Ми ще жодного разу не сміялися. Це тому, що все якось несподівано. Наче стіна поміж нами, не стіна — дротяна сітка. Бачимо одне одного, можемо торкатися руками, розмовляти, а все ж розділені.

Якби все було не так, а ось як: це не гість, а мій чоловік, і цей недільний ранок — один з багатьох, і все тече собі, як і текло, тихо, спокійно, він мій чоловік, а я його жінка, я можу взяти його за руку, можу поправити ковнір його сорочки, можу сказати: «Як я брала воду, то стріла Супрунову. Запросила в гості. Підем?»; а він: «Умгу. А коли?» — «Казала на шосту» — «Там ще хтось буде?» — «Так. У неї день народження» — «А де ми подарунка візьмем? Будь-що дарувати не пасує».

Але що це не її чоловік, то розмова точиться трохи інакше.

— Як я брала воду, то стріла сусідку. Запросила нас у гості.

— Та-ак?

— Може, підем?

— Я н-не знаю… А коли?

— Казала на шосту.

— Там ще хтось буде?

— Так. В неї день народження.

— А-а…

— Чи ви маєте інші плани? — це вона промовила таким тоном, який би мав показати її байдужість до того, чи він піде, чи ні, але вийшло штучно, і вона вирішила, що більше не буде прикидатися й маніритись, краще бути як є.

— Та ні… Які в мене плани.

— То й добре. Там усі свої зберуться. Вам то, може, й не дуже буде цікаво.

— Та чого… Завше цікаво нових людей побачити.

— Я поприбираю, і ми зайдемо до вуйка Франя. Він малює картини. Попрошу в нього якусь для подарунка. На війні він втратив ногу, живе сам і цілими днями малює.

Тут ми залишимо на деякий час наших героїв, щоб мати змогу зазирнути в один з люботинських будиночків, де мешкав Мартин вуйко, і то не тільки тому, що Марта про нього заговорила, а й через те, що ось-ось має з’явитися особа, яка теж там живе, а ми про неї ще нічого не знаємо. Підозрюю, що ви собі думаєте в цю хвилину: от зануда, замість того, щоб переповісти свою історію по порядку, він скаче то вліво, то вправо, наче його джмелі кусають. Гм, може, ви й маєте рацію. Але я балакун і така вже моя вдача, що не можу нікого обійти увагою, бо ще вітатися перестануть. Як бачите, все пояснюється особистими мотивами.

Хащі бузини оточували будиночок, бузина квітла й нудотно пахла, скликаючи до себе зграї дрібних мушок, кожен її листочок, кожна крихітна пелюстка випромінювала гнів і злість, ця есенція незрозумілої люті піднімалася вгору і прилипала до шиб, проникала в покої і задурманювала мешканців, ніхто з них не всміхався, лише роздратування світилося в очах і сухе буркотіння зривалося з вуст, наче це була не одна родина, а гурт людей, зведених з різних кінців землі й примушених жити вкупі, чужих одне одному і лихих на те примусове співжиття. Єдине, що їх об’єднувало, — це незадоволення присутності Франя, хоч і він був далекою їх родиною.

Франьо мав окрему кімнатку, а заробляв на хліб тим, що малював лебедів та русалок і продавав їх на базарі. Такі мальовидла користувалися тоді великим успіхом, а що Франьо теє робив дуже вдатно, то ніколи не мав конкуренції. Фотографи замовляли у нього намальовану на дикті постать гусара з осиною талією чи тендітної панночки з парасолькою. Замість обличчя був отвір, куди бажаючі встромляли голову, знимкувалися й діставали повну торбу задоволення, особливо коли власна статура була втричі ширша од намальованої. Франя часто можна було бачити на ганку, який перепоясував будинок, або у вікні за малюванням, або в саду, і завше дуже веселого, усмішка витанцьовувала на його обличчі, і всі отруйні флюїди, видихувані бузиною, відбивалися од тієї усмішки, наче від люстерка сонячних зайчиків.

Ранок Франя починався з гоління, це був цілий ритуал, який виконувався розважливо і без поспіху. Саме так досвідчені господині готують обід. Франьо сідав на підвіконня, а поруч на столі розкладав нехитре причандалля, чіпляв лискучий ремінь на закрутку і заходжувався гострити бритву. Пізніше, збивши таку густу й пухку піну на обличчі, що воно ставало схожим на горб у снігових заметах, починав голитися до шиби, віддуваючи язиком щоку. Це видовище хоч і надзвичайно дратувало сусідів, проте ще не настільки, як його мугикання, яке поступово переходило в романсовий спів. Високе «ля-а-а!» зненацька обривало всі посторонки і випурхувало з його лудженої горлянки, змітаючи на шляху інші звуки й голоси, мов ураган. Всі вмить ціпеніли, наче воскові фігури, й оживали тоді, як ненависне «ля-а-а» затихало. А відповіддю йому був скрегіт зубів, короткий, мов сплеск, прокльон або ж багатозначне «ну!». Лише бабуся Люцина в такі хвилі розроджувалася бурхливим каскадом густої, як сметана п’ятдесятих років, лайки, мовби вважала, що ця повинність лежить саме на ній і вона мусить за кожного з численної сімейки виклястися, таким чином рятуючи гонор усієї родини. Це теж був ритуал, і вся рідня чекала й уважно вислуховувала тую клятьбу, котра водночас вивільняла їхні душі з накипілої люті. В таку мить вони, либонь, здатні були перецілувати одне одного, стати птахами і ширяти під хмарами, ця мить їх неймовірно зближувала й ріднила міцніше, ніж будь-які родинні зв’язки, це була якраз та мить, про яку хочеться сказати: «Зупинись!» Свої нетрадиційні прокльони бабуся Люцина проказувала, наче завчену напам’ять молитву, жодного разу не заникуючись і не роблячи пауз, а слухачі в такт кивали головами і безгучно ворушили губами, але з часом старість почала брати своє, і бабуся ні-ні та й затнеться, тоді чийсь послужливий шепіт випірне й нагадає продовження.

— А шлячок би тя ясненький трафив, ти бугаю, ти шьвиньо холєршька, файталахо анахтемшька, кунда лайдакувата, а бодай ти на кутні шьпівав, аби тебе дідько вхопив та й на скали заніс, жеби ти не галасував, драбе кальварийшький, аби твоя пащека трісла, як вареник, щоб ти ші лайном вдавив, а дощівкою ші захлинув, мудю… е-е…

— …паршивий…

— …паршивий мудю, галашьвіта францувата, щоб тебе холєра забрала, гунцвот, тряшьчя твоїй матері, а мору на тебе нема, лайдаку, аби тебе качка копнула!!!

Коли ж це замовляння вичерпувалося, будиночок враз перетворювався на мурашник, і всі енергійно хапалися за роботу. Лише одна особа не займалася нічим — панна Теодозія. Це була тридцятилітня молодичка, на яку покладалися великі матримоніальні надії, навіть бабуся Люцина поважала її, радилася у всьому, не кажучи вже про те, що не дозволяла й пальцем об палець вдарити.

Завжди сонлива, млосна і розм’якла, Теодозія поважно випливала в сад, клала своє здобне, пухке тіло на траву і засмагала. Сонце, правда, не приставало до неї, і вона завше залишалася білою або в кращому випадку рожевою, як молода свинка. Тіло її, немов тісто з родзинками, в якому бродять дріжджі, росло й наливалося, а купальник, як розпачливо не намагався втримати окремі його частини в рамках пристойності, все ж поступово здавав позиції і розходився по швах, тріскав і безнадійно тонув у свіжих складках тлущу, наче засмоктуваний трясовиною. Теодозія терпляче очікувала жениха, а сімейка підтримувала у ній впевненість, що жоден чоловік не встоїть перед її чарами і налитим по вінця здоров’ям. Часом у ній прокидалася стурбованість, і вона починала скиглити: «О, я, здається, не на жарт розтовстіла, мені пора худнути». Оскільки ж пишнотілість Теодозії була гордістю і зразком добробуту всієї родини, то один з її братів негайно відряджався до міста в пошуках товстішої особи, а знайшовши, напружував усю свою фантазію і під будь-яким приводом заводив до себе на подвір’я. Коли ж Теодозія на власні очі бачила екземляр хоч трохи пишніший, ніж сама, то хутко заспокоювалась і знову поринала в дрімоту, вимріюючи овдовілого генерала. В родині її кликали пестливо — Ляля, як колись у дитинстві, а що вона закінчила якесь там медичне училище, то сусіди називали її — дохтір Ляля, чим Теодозія дуже пишалася, і ніколи не проминала нагоди, щоб не уточнити всоте, де вона вчилася, які мала оцінки, які чудові перспективи їй відкривалися і хто був біля її ніг або хто ще й зараз за нею сохне.

• Предыдущая
• 40/64
• Следующая