Спалах - Винничук Юрій Павлович - Страница 39

• Предыдущая
• 39/64
• Следующая

Він зробив ось що.

Якось після роботи каже хлопцям:

— А нуте, хлопці, ходімо до мене в гості.

Вони здивувалися: такий відлюдько — і на тобі.

Тільки вони на поріг, а його жіночка — як полотно. Ловить ротом повітря, мало не задихнеться, а тоді починає шипіти: кого це ти привів?.. У нас Почапські-чапські-апські…

— От і добре. Буде більша компанія.

А вони всі в чоботях, хоч і чистих, бо вимитих у калюжі, а вони всі в робах, а в них руки в мазуті, а в них цемент під нігтями, а вони не голені, без краваток, а з кишень пиво стирчить, а вони Шопена не чули, а Стендаля не розкривали…

І сідають за стіл.

Обличчя його жінки то спалахує, то блідне, вона нервово метушиться, виймаючи посуд для нових гостей, та ось помічає пильний погляд Антося і ставить назад келішки, які було взяла, і бере кришталеві, його погляд відсмикує її руки від звичайних тарілок і змушує взяти оті з мадоннами, тарілки, які вона виставляла тільки в рідкісних випадках, до яких молилася.

— Ще гуски не починали?

Запитання чоловіка, мов електричний струм, стрясає нею, і вона впокорено бреде на кухню, щоб з’явитися з тацею, де, прикрашена зеленню й калиною, спочиває золотошкіра гуска. Впокорення її лише тимчасове, поки є сторонні, і вона втішає себе думкою, що ці дурнуваті вибрики її чоловіка лише гра на публіку. Нічого, вона перетерпить. Але треба якимсь чином виправити цю ситуацію, хоч щось врятувати з того її світу, який сама вибудувала і який на очах почина розпадатися. Тому намагається опанувати собою і відволікти своїх гостей розмовою.

Він що, й справді головний інженер?.. тихіше-тихіше, вони почують… так-так, інженер, це його робітники… для чого він під них підробляється? Він же ін-ті-лі-геннннт… не звертайте уваги, вважайте, що це жарт… нічого собі жарт… тихіше, тихіше… ш-ш-ш-ш…

А Дзиндра:

— Кхе, до-обра перцівка, царство їй небесне. А ти чо, Грішка, дивишся на неї — то ж не жінка.

— Боюся з чаркою проковтнути — така маленька, — повертається Грішка до Почапських-чапських-апських: — Я, бачте, всю, мо’на ска’ть, сознатільну жизнь стаканами її, прокляту. Да-а, а на війні дак ми її просто шапками пили.

— Та не може бути, — хитає головою Дзиндра.

— Як не може? Та ми ж з тобою, пам’ятаєш? Ми ж з тобою тоді…

— А-а, згадав! Точно, шапками. А то було раз зимою вона в шапці замерзла. То ми її звідти витрусили і всю дорогу лизали. Аж до самого Берліна.

— Да, а я ще казав — ти ж, кажу, хоч бурульку для Гітлера лиши. Він як лизькне — то й копита далой. Куди йому нашу горілку пити!

— А пам’єтаєш, яку кару придумували?

— Точно. От ми, хлопці, вже під Берліном трибунал зібрали. Сіли в гайку та й думаєм — як ми їх карати будемо за їхні преступлєнія? Дзиндра каже: я б їх, каже, голих смолою облив та в пір’ї викачав, а тоді по всій Явропі возив, як цирк який. А Сьомка, братуха мій, нєе, каже, не пайдьоть. Це для них дуже захарашо буде. У нас, каже, в селі в гражданську таке було, що один по бабах ходив. Мужики на хронті, а він — по бабах. Дак як вони прийшли, так отаке з ним і зробили. Дак що? Досі живе. А от ми лучче їх в мурашник голими афедронами посадимо. Хай сидять. Та тільки не на їхній німецький мурашник, а на наш. У нас на Кубані такі мурашки, як польтавські галюшки. А злючі які! Своїх, правда, не кусають. Дак слухайте далі. Постановили ми, значить, і рушили на Берлін. Приходимо. Ну, я гімнастьорку обсмикав, заходжу до їхнього рийстягу, стукаю. Чи тут, кажу, живе гражданин Гітлер? Нема його, кажуть. Дуба врізав. Ах ти, господи — не везе. Що ж його робити? Пішли назад. А виявляється, їхній шпійон десь нас підслухав та й передав: так і так, мовляв, хочуть вас Сьомка з Грішкою голим афедроном на кубанський мурашник посадить. Ну, той, звєсно (тут Грішка збив чуприну на бік і гребінця до верхньої губи приклав), не може цього бути, кричить. А шпійон йому: очінь дуже може буть, ваше благородіє, бо це чиста правда, я лічно і, мо’на ска’ть, особисто підслухав. А Гітлер: а це точно, що на кубанський, га? Точно. Ну, каже, тоді я лучче сам собі жизнь вкоротю. Та пішов на город, а в нього там про запас блекота росла. То він її нарвав, запарив і каже до жінки: жінко, а чи нема, каже, там чого на закуску?.. Бо воно ж гірке таке. А та: нема, каже, нічого я сьо’дні не варила. Чого даром продукти переводить, все ’дно нам капут. Оце хіба ось огірок квашений, що його Гебельс не доїв. То він, сердешний, отим огірком закусив, а за п’ять мінют уже й той…

Всі регочуть, а тим часом Почапські-чапські-апські відсовуються, і спресовуються, і крихкотіють на очах, розлазяться, розмащуються по столу, по стіні… І щезають.

— Почекайте, — гукає Грішка. — Я вам ще одну історію розкажу.

Але вони вже за дверима. Жінка Антосева теж сховалася на кухні й ні пари з вуст.

— Ну ти, Грішка, даєш, — каже Дзиндра, — ото наплів!

Антось кидає здивований погляд.

— Розумієш, Антосю, — сміється Дзиндра, — Грішка і в рот горілки не бере. А я з ним і не воював ніколи.

— Бо я зразу пойняв, що воно за люди. Я тіко глянув — все ясно. А що — мо’, що не так?

— Все просто чудово, хлопці! Ви кумплі що треба.

— А нам не пора? — питає Грішка.

— Куди? Сидимо.

— А жінка твоя?

— Нічого. Я вперше своїх друзів привів. Маю право.

— Як так, то й так.

Підійшов до вікна. Побачив розпромінений сонцем сад в ясних кольорах і з головою, повною птахів. Поміж теплими стовбурами яблунь тремтіло повітря. Коли він примружив очі, то помітив дрібненькі хвильки, що, наче прожилки, перетинали оте прозоре тремтіння. Пам’ятаєш, в дитинстві ти з хлопчаками розпалював вогнище з сухого картоплиння і так само над полум’ям тремтіло і танцювало веселе повітря. В глибині саду розрізнив білий обрис жінки. Біла постать тонула в зелені, зелень її засмоктувала в себе.

Може, це просто видіння, яке тане у відблисках променів, що накладаються одне на одне, і якась сила пересуває його все вглиб і вглиб, у зелене тло, аж кольори розчиняються так, що вже перестають існувати жодні виразні контури. Залишалося тільки враження від такої ж невимовної ясності, якою був переповнений увесь образ.

На черешню сіла сорока і заскреготала, наче іржавий ключ, а вивільга, що перед тим вишивала сад тонкою мелодією, раптом замовкла. Йому захотілося змахнути цю сороку, і він рукою провів по склу, начеб то була картина, на яку сіла муха. А може, то й була тільки картина, бо враз сорока спурхнула з-під його пальців і зникла, а вивільга виплюснула солодкий спів, що почав розтікатися довкруж, закликаючи листя і трави до танцю. Біла постать випірнула з зелені і повільно виростала на очах, затоплюючи собою шибу. В обох руках відра з водою, золоті відблиски кружляють поверхнею води.

— Треба було мені сказати, я б приніс.

— А я люблю ходити за водою. Там за садом криниця. У нас як в селі.

— А тут чайник закипів. Я його відсунув.

— Він, певно, вас і розбудив.

— Ні, я вже прокинувся.

— Сідайте до столу, будемо снідати.

Вона витягає з духовки велику пательню, щільно накриту покришкою.

— Налисники. Любите?

— Налисники моя слабість.

Їй приємно, що зуміла йому догодити, вона готова догоджати йому все життя… Від думки цієї знітилася, бо ж так остерігалася далекоглядних планів, боялася сполохати цей приємний сон, що воліла всі свої почуття стлумити, заховати на самісіньке дно — треба бути холодною, ще холоднішою, ще холоднішою…

Зайве зазначати, що це їй не вдавалось. Ніколи не вдавалось.

Зняла покришку, і пара заклубочилася над налисниками — одні були світліші, інші темніші.

— Це ж сиром, а це з чорницею. Налийте собі сметани. Може, ще цукру? Ось масло. Вам чаю чи кави? І я каву більше. З молоком?

Вона робить налисники такі ж, як і моя мама. Чому я, попавши сюди, постійно згадую маму? Цей затишок, ця кухня, запахи і все-все в хаті й у саду таке мені близьке, начеб я народився саме тут. Мені й зараз хочеться повзати в траві й ловити коників або лягти й дивитися крізь траву — стебла починають роздвоюватися і виростати, начеб це вже не стебла, а могутні падуби, й комашня у тих нетрях не комашня, а дивна звірина. Чому я все це згадую? Ось вона щось говорить, а що — не почув.

• Предыдущая
• 39/64
• Следующая