Століття Якова - Лис Володимир Савович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/50
• Следующая

   Майбуть, написала тітка Катерина про Зосину смерть, бо просила передати Улянка, що вельми шкодує, що та сталося з неїною кумою і систрою. Сестрою Зосю назвала, так і написала.

   Сестра...

   Обоє його жінки. Перша любов і любов велика — більша часом, здавалося, за саме життя, али не остання.

   Було ще, було... Гандзя і...

   Тая жінка, що дала кров, його рятівниця...

   Виникає і розпливається обличчя... Білий халат...

   Сад за вікном, теж наче молоко довкола будинку розлите, з білим-білим цвітом...

   Тим садом біжить жінка, схожа на біле дерево.

   Ураз сад міняється, він уже зовсім инший — геть зелений, з ледь-ледь помітною де-не-де позолотою. Віти його обважніли од яблук. Налиті сонцем червоні кулі танцюють на вітах дивний танець.

   «То вже осінь? — питає когось Яків. — Чи тилько Спас, тилько Спас...»

   16

   Тоді, на мінному полі, йому пощастило. Бо якби міна розірвалася під ним чи поряд, то рознесло б і його на шматки, мокрого місця не зосталося б.

   Ішли рядами, яких меншало й меншало. На місце вбитого ставав той, що йшов за ним. Через пару метрів падав чи злітав у повітря й той. Вперед висувався ще один. Мінне поле, аби по ньому пройшли танки й артилерія та атакуюча піхота, мусило бути розміноване людськими тілами.

   Яків отримав осколки в ноги, стегна, бік, груди, зап’ястя. Кілька у череп і біля вуха. Один розтрощив Зосин медальйон. На бігу медальйон зсунувся напроти серця.

   Потім він дізнається — коли підібрала спецкоманда, що йшла за смертниками, вже втратив багато крові. Врятувати могла тільки свіжа кров, переливання. Але у Якова виявилася рідкісна, четверта, група. З мінусом.

   Знайти довго не могли.

   Знайшли, та мало було крові з одного солдата.

   Зв’язалися по рації з сусіднім госпіталем.

   Бо Яків, хоч і втратив багато крові, вперто не хотів умирати.

   Дихав. Часом навіть сіпався.

   На його щастя, там виявилося відразу дві таких однокровниці. Дві медсестри. Дві сестри-близнючки.

   Яків розплющує очі.

   Біло довкола.

   Обличчя лікаря.

   Житимеш, солдате. Тепер довго житимеш. Ми тобі жіночу кров перелили. Відразу од двох. А то для чоловіка дуже добре. Організм у тебе омолоджений буде.

   Довгий шлях в санітарному поїзді. Через пів-Європи, аж у Саратов.

   А вже як виздоровлєти став, уже й літо збігало, десь по Спасі, раптом до їхньої палати ввійшла молода жінка. Доладна, струнка, добре збита. Молоде, хоч ніби подзьобане лице. Волосся з-під пілотки хвостиком, на чолі рівненько підстрижене, спадає до брів. У формі військовій, з личками сержанта на погонах. Поверх форми накинутий білий халат.

   — Рядовой Мех Яков Платонович — вот он, — каже їхня медсестра, котра супроводжує цю жінку-сержанта.

   — Ви мене не знаєте, Якове Платоновичу... Я... Я разом з моєю сестрою Майєю кров вам давала...

   — Спаси вас Біг, — Яків дивиться на її вкрите веснянками обличчя, на коси, що вибиваються з-під пілотки. — То ви-те, виходить, мене порєтували...

   — Просто група крові підійшла... А от сюди приїхала у відрядження й вирішила провідати.

   Вони виходять на двір. В саду біля госпіталю вже дозріли яблука. Яків дізнається, що звати її Світлана. Що скоро їх демобілізують, що вона, як і сестра, хоче навчатися в медінституті.

   — Я тоді, як кров здала, на вас захотіла подивитися. У вас, даруйте, таке просте і в той же час натхненне обличчя. Бліде-бліде, аж світиться... Ви мовби кудись летіли...

   Яків мовчить. Він збентежений. Ця дівчина чи жінка наче з иншого світу. Що їй сказати?

   — Ви звідки?

   — Я... Я з Волині... Поліщук я... Сило там є таке — Загорєни...

   — То ми, вважайте, земляки. Ми з Майєю із Житомира...

   Умовкає. У Якова язик прилипає до піднебіння.

   — Де ж вона зара’? — спроможується зрештою на слово Яків.

   — Ще в Німеччині. Я теж туди вернуся. Ну, а як демобілізують...

   Вони ще походили, поговорили. Більше говорила Світлана. Про службу, про те, що от сестра вірші навіть взялася писати, а в неї не виходить.

   — Вона, мені здалося, у вас закохалася, — сказала раптом Світлана. — Майка така... Побачить когось, нафантазує, а потім страждає... Тільки й того, що мовчки страждає... От і щодо вас... Які вірші написала! Хочете послухати?

   — Нє.

   — Ні? Чому?

   — Хай би вона прочитала.

   — Он як?

   Йдуть далі. Зависає мовчанка.

   — Чого не приїхала? — спитав Яків.

   — Бо не приїхала, — тихенько засміялася Світлана. — Бо ніколи б сама не приїхала. А мені цікаво стало — що ж то за солдат такий, в якого можна закохатися, побачивши раз на госпітальній койці. От я й поїхала. І приїхала.

   Помовчала.

   Сказала, що навідається ще.

   Увечері Якова покликали. Як виявилося, на вечірку, де зібралися медсестри, лікар, кілька пацієнтів госпіталю. І Світлана.

   Пили розбавлений спирт, закушували м’ясними й рибними консервами й свіжими огірками.

   А потім поділилися на пари.

   Він сидів за столом і дивився на Світлану. Голова з незвички — давно не пив, та й спирт вперше перед тим тут, у госпіталі, попробував — трохи крутилася, ніби сама по собі пливти просилася.

   — Ходімо.

   — Ходімо... Куди...

   — У сад, солдате, у сад. До яблуневого цвіту. Ні, до спілих яблук. Тут вони — саратовські. Са-ра-тов-ські... Ходімо, солдатику з моєю кров’ю...

   Рука Світлани в його руці. Сад, лавочка в гущині саду.

   — Сміливіше, мій боржнику. Ви ж мій боржник.

   Справді — боржник. Міг би сказати, що в нього сім’я, діти. Не сказав. Не тільки вдячність покликала тієї ночі... Думав... Наче спалах якийсь.

   Лавка, ніч, чиєсь зітхання, кроки, що наближаються... Її шепіт:

   — Не звертайте уваги... Робіть своє діло...

   Він дивується тим грубим, зневажливим словам. І думає — можу, знову можу, бо після рани...

   Стихають кроки, стихає її стогін — солодкий, али з якимось дивним присвистом.

   — Вранці ми від’їжджаємо.

   — Я проведу...

   — Не треба... Якщо захочу — я вас потім знайду... Хоча навряд...

   Вона зводиться, застібає ґудзики на гімнастерці...

   — Майці розкажу — не повірить...

   — А треба розказувати? — каже він.

   — Може, й не треба... Ви вже її жалієте... Її всі жаліють... Яків мовчить. Хоче спитати щось і не може. Спекотно йому серед ночі чи соромно?

   — Ви ж ніколи не станете генералом, — чує він. — Ніколи не станете. Навіть капітаном...

   — А тобі треба непремінно генерала? — У Якова вже прокидається ворожість. Ворожість і якась полегкість.

   — Аякже, — сміється вона. — Все, ходімо. Ще трохи можна випити... Вставати ж рано...

   Рано вставати... Не спитала навіть, чи він жонатий... Али знайшла... Замість сестри?

   ***

   «Стихає все, — думає тепер Яків. — Життя стихає, от яке діло... Може, й справді її кров та ще сестрина продовжили мені життя. Може...»

   Стискається серце. Він кудись летить, під наче провалля. Вибух.

   17

   А Тиміш сидів на лавці, відгороджений од решти клубного залу столами. По обидва боки лавки стояли міліціонери. Ци то солдати? Ні, таки спершу міліціянти. А може, й нє.

   Поважний чоловік у формі — ніби й не воєнній, а якій? — зачитував, у чому звинувачується підсудний Глущук Тимофій Єгорович. Гріхів на Тимошеві навішено було на цілу копу з полукіпком.

   У залі муха могла пролетіти — шелест би крил почули.

   Тут сиділи ті, хто ненавидів колись одного з найбагатших загорєнців. Але й ті, хто зустрічав його в селі, коли сотня чи й цілий курінь приходили до села. Хто заглядав йому тоді у вічі й тиснув руку.

• Предыдущая
• 45/50
• Следующая