Століття Якова - Лис Володимир Савович - Страница 44

• Предыдущая
• 44/50
• Следующая

   Відчиняв двері, а хтось ніби з темряви руки простягав. Раз і простяг. Обхопив за шию, за голову. Він аж скрикнув.

   Али то Ганя була. Її жагучі, нетерплячі руки. Її поцілунки гарячі.

   А в нього? Поцілунки Юди?

   — Коли ж ти посватаєшся нарешті, Ясю? Ци так все життє, що осталося, будемо красти любощі? Наших уже ни пидведеш.

   Зустрічі після його повернень після заробітчанських поїздок. Стрічі. Обійми. Любощі.

   З кожним вертанням з тих літніх зарібок тягло його до хати Гандзіної. До її тіла, чого там, до споминів про щось таке, що й невідомо коли втратив, чи й не здобув.

   Очі Парасочки, що гляділа разом з бабою Параскою за малими — Олькою і Артемком — доки він їздив. І коли вертався до доми.

   І Гандзини діти... Діти, що готові були, хоч виросли вже, прийняти його, як батька.

   14

   Він стояв на колінах, а вона його била. По плечах, по голові. Спершу рукою, а потім якимось поліном. Не оборонявся, вперше в житті не оборонявся, коли били чужі.

   — Убивець! Ти підлий убивець! Щоб ти здох, проклятий! Зрештою, як він впав на підлогу, Гандзя отямилася. Й собі впала та в плачі забилася.

   Яків тоді ледве підвівся. Кров юшила з розбитого лоба, губи. Шуміло в голові. Не годен і слова сказати, похитуючись, витарагунився з її хати.

   Йшов, спотикаючись, побитий і закривавлений — крізь вечір, крізь свою біду, що гірше за побите тіло кривавила.

   Стукало в голові — от і все.

   Спинився, спитав себе: «А на що ти, чоловіче, сподівався?» На прощення? Ні. Тоді на що?

   Нащо розказав?

   Мусив їй сказати. Мусив. Бо як було жити, маючи такий гріх, такий тягар на душі? Попові не признався на сповіді — жінці...

   Али чим далі од хати тої, до якої дорога була відтепер навіки заказана, відходив, тим більше підступала разом з нудотою инша думка: чи тре’ було признаватися?

   Що ж він наробив?

   А що життє з ними всіма наробило?

   — Що з вами, таточку? — Ольчин зойк з того вечора. — То тая відьма?

   — Яка ще відьма? Упав на дорозі, перечепився, то й забився.

   — Я вже не маленька, тату. Та й всеньке сило говорить...

   — Сило?

   — А ви-те думали...

   Тепер ніхто йому нічого не скаже. Прощений. А от Гандзя так і не простила. Ци любила й після того признання, сварки й побиття?

   Останньою любов’ю була Гандзя. Останньою. Не старий тогді ще був. Потім хотів з кимось зійтися, бо ж сам-їден... Катька Грильова оно сама приходила, жити разом казала, давайте... Не міг... Ну, була їдна жінка, з України, землячка, на останніх його сибєрських зарібках. Що їсти їм варила.

   Голос: «То я до тебе приїду?»

   «Не тре’».

   І плач.

   Як вона могла ввійти до його хати, де Зося... Де... Де й Гандзя ніби жила. А він тоже живий був...

   ***

   Якову стає нестерпно душно в хаті. Вичовгує надвір, навіть не одягнувши шапки.

   Падає лапатий мокрий сніг. Али по холодному вітру-січкуну чути — вночі похолодає. Йому нестерпно хочеться йти куди завгодно, али не можна. Болять кості, печінка, внизу живота. Килько тих хороб назбиралося! Чогось і в горлі пече.

   Зблимує вогонь у вікні сусідів. Тепер там нова хата нових господарів на місці колишньої Федотової. Улянчиної. Тієї, до якої не раз малим бігав. Теї люди з другого села купили. Уже в гинчих хазяїв, Лапацунів по-вуличному, котрим «куркульська» хата колись дісталася. Якісь непривітні, вічно заклопотані, вічно розсварені люди, хоч і молоді, десь під сорок тильки, живуть у тій хаті.

   Яків вертається до своєї хатини. Стоїть, відсапується. Цільну дорогу пройшов. Бере до рук мобілку. Натискає на кнопку. Раз і вдруге, як учили.

   — Тату? — схарапуджений голос Віки. — Вам погано? Я зараз буду.

   — Мені не погано, — поспішно каже Яків. — Поговори зі мною, доцю.

   — Поговорити? Може, я ліпше зараз прийду? Я прибіжу.

   — Нє, нє, чого тобі йти...

   — Чого мені йти, тату...

   І тут він чує — Віка тамує сльози. Гасить плач. А може, й плакала перед тим, як він подзвонив.

   — Що сталося, доцю? Доцю!

   Мовчанка. І раптом Віка таки схлипує — голосно, ображено, по-дитячому — те й по телефону чути.

   — Нічо, нічого, тату...

   — З Андрієм щось? Ци дітьми?

   — Андрій мене покинув. Назовсім покинув, тату, — каже Віка.

   — Як то покинув?..

   У Якова терпне язик. Сухо-сухо стає на піднебінні.

   — До тої пішов, — схлипує Віка.

   — До теї... Та я йому...

   — Не треба, тату, — чути, як Віка ковтає сльози. — Він мені тоже не потрібен. Не треба, тату...

   15

   Двічі за своє життя Якову довелося побувати на суді у свему селі.

   Перший — як Митьку Лаврикового судили привселюдно. Взяв і серед білого дня — то було десь на третій чи четвертий рік, як колхоз організували — привів собі з ферми теля. У хлів свій поставив. Мусив міліціянт силою забирати. Тико те вар’ятство для Митьки кепсько скінчилося.

   Митька й на суді в клубі вар’ята грав. Казав: як же я винен, коли своє брав. Люди добрі, всьо ж вокруг колхозноє, всьо вокруг мойо. То й теличка моя. Так я собі міркував, може, ошибався, то поправте, граждани судді.

   Ну, й догрався. Прокурор сказав, що з такої-то статті треба перекваліфікувати на п’ятдесят четверту — антисовєтську пропаганду й агитацію. Потім десь там вже в місті впаяли Митькові десять літ. Правда, з них тико штири відсидів, у п’ятдесят шостому вернувся, али вже худющий, з погаслим поглядом циганкуватих очей — вмер жартун.

   Другим був суд над Тимошем. Тимоша в селі востаннє бачили років через п’ять по війні. Час від часу з’являвся, міг навіть вихилясом, з гордо піднятою головою серед білого дня з автоматом, перекинутим через плече, пройти сільською вулицею. Раз «стрибки» побачили, стрілянину відкрили. І Тиміш таки пройшов під кулями з десяток метрів, доки за грушу, що росла коло воріт старої Петрунихи, не сховався. Кулі його мовби не брали, а може, й не вельми цілилися теї «стрибки» — свої ж буле, загорєнські.

   У п’ятдесятім році був коло села на Герасимишиному хуторі останній бій. Тоді й двох «сільських» поранили, сільрадівського голову Клима ранили, лейтенанта з району вбили. А начебто п’ятьох чи шістьох «бульбашів» там застали. Чотирьох тоже уложили, двоє втекли. І тими двома мовби сотенний Чехура та курінний Дуб-Тиміш були.

   Тимошів слід тоді й пропав. Різні чутки пошепки передавалися — то ніби бачили в районі на майдані виставленим для упізнання Тимошів труп. А то казали, що таки пушов за границю.

   Улянка з дітьми всі ці роки була на поселенні в Сибіру, десь у Томській області, час від часу присилала родичам скупі листи — живемо помаленьку, сини й донька майже дорослі. Тико малий Тимошик, що за рік до висилки народився, хорує — як не одним то другим, усе дитина до тамтешнього клімату звикнути не може. Розказувала Зося: Варочку тоді хотіла Улянка оставити із Зосею, щоб хоч її в Сибір не везти, вчепилася в останню мить — нє, з тобою, мамусю, поїду. Передавала Улянчина тітка Катерина й гинші скупі новини: просила Улянка насіннєвої бульби вислати. А то яблук, пише, тутечки й ни знають, що то таке. Яків і повірити не міг — як так, яблук ни знати? А тоді новини пішли гірші: помер свекор, а через півроку й свекруха. Зосталася Улянка сама з чотирма дітьми. Правда, найстаршому, його, Яковому, синові і двадцятка минула. Улянка тоже писала — Вітько, слідом за Йванком, на лісоповал робети пушов.

   Якось майнула у Якова думка: може, з дітьми туди й собі в Сибір добровільно податися, до Улянки?

   То було, як біль по Зосиній смерти став потроху згасати, а Гандзя ще не ввійшла до його серця. Али куди з дітьми податися в таку далечінь, та ще й край, де, як пише Улянка, комарі заїдають. Болото гірше, як у них.

• Предыдущая
• 44/50
• Следующая