День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович - Страница 49

• Предыдущая
• 49/91
• Следующая

Навіть Кошарний розгубився, прослухавши заплутаний виступ міськрадівця.

— Дозвольте, товаришу Бульший, — не втерпів він. — А як-же щодо наших конкурсних проектів? Яка ваша думка, зокрема про «Космос» і інші проекти, я хотів спитати.

— А хіба я не сказав? — здивувався Бульший. — У мене все тут сказано.

— Але конкретно, конкретно, — лагідно наполягав Кошарний.

— Ну, конкретно, це покаже голосування, — відкашлявся Бульший. — Я так розумію: Адже не стануть тут затискувати демократію, Олексію Івановичу, Василю Васильовичу?

Він вдоволено засміявся такому вдалому дотепові, а ще тому, що так вдало зумів відразу звернутися аж до двох керівників — до секретаря міськкому і до Кукулика.

— Демократія — найвищий прояв народності нашого ладу, — ще докінчив він фразою, видряпаною десь з глибин свого не дуже глибокого думального апарата.

— Вірно, — сказав Кукулик. — Немає сумніву, що наше жюрі виявиться на висоті завдань, покладених на нього. Колективна мудрість не піде на поводу в крикунів, так я зрозумів виступ товариша Бульшого.

Бульший вдячно глянув на Кукулика. Він і сам здивувався, що з його словесної лемішки можна було екстрагувати таку чітку і правильну думку.

— Двох думок тут бути не може, — згадав він недавні слова Кукулика, тим самим показуючи, що він досить уважно слухав свого головуючого. — Ми не допустимо...

Діжі вже набридло кидати репліки, він пробурмотів крізь зуби:

— У доньки одного мера вилетів з клітки чижик. Мер звелів негайно зачинити міську браму. Всі такі. «Ми не дозволимо!», «Я не можу взяти на себе відповідальність!». Не можеш, то й не бери, хто просить!

Олексій Іванович, який сидів коло Діжі, почув його слова, неголосно, але так, що почули всі, промовив:

— А хтось же все-таки повинен відповідати?

— Совість повинна бути в кожного, от, — сказав Діжа.

— Совість — це надто неокреслене поняття. Її, знаєте, можна трактувати як хто хоче. А ми не маємо на це права, нас поставив народ, ми виконуємо його волю.

— Товаришу Діжа, — докинув з свого місця Кукулик, — невже вам ще мало дискусій, що ви причепилися й до Олексія Івановича!

— Якщо вже користатися з вашого терміна, Василю Васильовичу, — сказав секретар, — то це я «причепився» до товариша Діжі, а дискусія така, мені здається, корисна. Тут треба виявити наші погляди, спростувати невірні, ствердити те, що правильне.

— Я не хочу нічого казати проти вас, товаришу секретар, — спалахнув Діжа, — але мене вже давно турбує та обставина, що в нас дуже багато нездар любить посилатися при першій-ліпшій нагоді на народ. А щоб посилатися на народ, треба мати на це право.

— Тобто завоювати довір’я народу, — посміхнувся секретар, — а довір’я завойовується здібностями, чесною невсипущою працею, а не балачками і не криком, товаришу Діжа, повірте мені.

— Я справді сьогодні багато галасую. Це пояснюється моєю знервованістю. Я не можу не хвилюватися, коли мені намагаються довести, що річ талановита, цікава, оригінальна народові й партії непотрібна, а якась посередність, просто нездарність — це саме те, що потрібне, це народне, це партійне!

— А ви даремно нервуєте. Нездарне ніколи не було партійним. Нащо воно партії? Який солдат братиме в бій іржаву гвинтівку?

— Зате воно намагається примазатися до партійного.

— А наше діло з вами — «відмазувати», — знов посміхнувся Олексій Іванович, і було незрозуміло, про кого ж ідеться, кого треба «відмазувати»: чи таких задерикуватих крикунців, як Діжа, чи, може, й когось іншого.

Кукулик добре знав, що такої непевності не можна допускати, бо тоді, засідання й, зовсім піде шкереберть і тут стануть говорити такі речі, що їх не розплутаєш потім цілою академією. Він зробив жест в бік секретаря, мовби запрошував того до танцю.

— То, може, ви, Олексію Івановичу, виступите, так би мовити, офіціально, скажете свою думку щодо наших основних проектів?

— Ні, ні, — відмахнувся той, — я не вважаю себе таким спеціалістом, щоб нав’язувати свої смаки. Окрім того, я просто не бачу причини ділити подані на конкурс проекти на основні й другорядні. Мені здається, що всі вони мають право на те, щоб їх уважно розглянули. Ну, а вже потім наш «ареопаг» вирішить долю їхню, відбере найкращі.

Знов непевність. Щоправда, своїми словами секретар вдарив і по Діжі з компанією, які пхали своє «Сонце для всіх» наперед, але ж і «Космос» тоді теж мав однакові шанси з усіма проектами.

А телефон — це благословення і водночас прокляття двадцятого віку — дзвонив і дзвонив.

— Товаришу Діжа, дзвонять до вас, — Таня стояла на порозі, закусивши губу.

— Я вже казав вам, Таню, що в нас жюрі, — невдоволено повернувся до неї Кукулик. — Ніяких дзвінків.

— Вероніка просить товариша Діжу, — спокійно мовила Таня.

— Вероніка? Чого їй ще треба? Дурниці якісь! Товаришу Діжа, що там у вас?

Іван знизав плечима:

— Як я зрозумів, дзвоню не я, — дзвонять до мене.

— Ви могли б утриматися від своїх жартів. У нас відповідальне засідання... Скажіть, Таню, що тут немає ніякого Діжі, Або стривайте, я сам поговорю...

Він узяв трубку і, тримаючи її далеко від вуха, пробурчав у мікрофон:

— Вероніко, ти знов?

З трубки сипнуло на нього такими густими й гнівними словами, що він відхилився ще далі, у відчаї махнув вільною рукою.

— Говоріть з нею самі...

Вероніка, Вероніка... От і настала друга їхня зустріч. Дивовижна зустріч... у телефоні. А перша? Хіба не була вона дивною? У нього було занадто одноманітне життя, всуціль заповнене роботою. Про нього можна було співати: «Як не було пригодоньки, гей, гей, та й досі нема...» І зненацька — пригода! Велика пригода! Найбільша в житті!

. . . . . . . .

Висока дівчина переходила Хрещатик. Вона йшла швидко, вимахуючи правою рукою і притискуючи ліктем лівої руки шкіряну течку, звичайнісіньку течку з жовтої шкіри, що зовсім не пасувала ні до білого плаття, ні до білих рук, ні до білого волосся, яким дівчина вирізнялася серед перехожих.

Вона йшла так швидко, що Діжі довелося майже бігцем наздоганяти її. Він-бо знав, що коли не наздожене її ось тут, на другому боці Хрещатика, то вже не побачить ніколи й ніде.

І коли Діжа опинився нарешті за спиною в незнайомої й промовив перше слово, голос йому дрижав не так від хвилювання, як від стримуваного віддиху.

— Слухайте, — сказав Діжа, — ви...

Більше не встиг нічого промовити, бо дівчина озирнулася, хлюпнула на Діжу холодом. Очі в неї були мов зелена крига. Зневажлива байдужість малювалася в куточках її соковитих уст.

— Вам щось треба? Ви заблукалися в Києві?

— Слухайте, — заквапився Іван, — я знаю, що поводжуся, мов останній блазень, але послухайте мене, будь ласка.

— Ну, — вона дивилася на нього через плече.

— Я ще жодній дівчині ніколи не казав, що вона вродлива.

— То й що?

— А вам скажу...

— Справді?

— Це така сама правда, як те, що на світі є кохання.

— Ніколи не припускала, що в такому довгому тілі розлито стільки сентиментальності.

— Я говорю цілком серйозно.

— А я теж.

— Я вперше зустрічаю таку дівчину.

— А я вперше зустрічаю такого нахабу.

— І все ж... дозволите... поговорити з вами...

— Я не звикла вести розмови з незнайомими.

— Моє прізвище Діжа... Іван Діжа... Я тут працюю... Ну, в інституті... всілякі там проекти... проектування... власне, це не грає ролі...

— Яз вами згодна. А тому до побачення. Дайте мені спокій.

— Я бігтиму за вами, мов цуцик.

— Та ви справді нахаба. Може, покликати міліціонера?

— Не треба.

— Ви, мабуть, з села?

— Не розумію вас.

— Бо тільки селянський хлопець може з такою безпосередністю зреагувати на загрозу покликати міліціонера. «Не треба!» Це ж ціле море сміху! Ви — кумедний тип!

— Ну, ви вгадали. Я справді — селянський хлопець. Як кажуть французи: «Же сюї анфан де пейзан».

• Предыдущая
• 49/91
• Следующая