День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/91
• Следующая

— Неправда! — не стримавшись, гукнув Діжа. — Ніхто таких дурниць не казав, навіщо вигадувати.

— Щоб не плодити тут далі демагогії, — не зауваживши Діжиного вигуку, вів далі Кукулик, — я вважаю за свій обов’язок сказати таке. Єдино справедливим, законним і моральним, коли хочете, є те, що найважливіші творчі проблеми покликані розв’язувати не випадкові люди, а досвідчені спеціалісти, які вже зарекомендували себе перед партією і народом. Це державна аксіома. Найпрацьовитіші й найздібніші з молодих теж з часом займуть своє місце, як це, наприклад, сталося з вами, товаришу Діжа.

— Місце вічних співавторів! — додав Діжа.

— Яка мета нашого конкурсу? — не слухав його Кукулик. — Тут не може бути двох думок. Мета конкурсу — дати зрілий проект, потрібний нашому народові. Я не розголошу жодної таємниці, коли скажу, що помиляються ті товариші, які вбачають призначення нашого конкурсу тільки і насамперед у тому, щоб дати змогу позачергово вистрибнути на найвищі щаблі нашої архітектурної номенклатури якимсь невідомим початківцям з досить сумнівними творчими претензіями. І тому, мовляв, ми повинні йти на поступки, давати якісь пільги на невідомість, на незрілість, на зеленість, бракуючи натомість зрілі проекти тільки через те, що в них відчувається досвідчена рука.

— Школярство відчувається! — знов не витерпів Діжа. На нього подивився осудливо секретар міськкому, але нічого не сказав.

Тетяна Василівна милувалася Кукуликом майже відверто. Який він спокійно-розумний, який безмежно далекий від отієї хлоп’ячої неврастенії, що так і випирає з Діжі. Якби вона могла зараз взяти слово, вона б виступила з гарячою підтримкою думок Василя Васильовича, отого вродливого, як казковий лісовий цар, Кукулика-Кукуличка... Але ніяковість і притаєний страх (ніхто в світі не повинен знати про їхні взаємини, ніхто, ніхто!) відігнали нерозумне бажання, і Тетяна Василівна тільки пересмикнула плечима від внутрішнього холодка, який завжди передував у неї бажанню кинутися в суперечку.

Кукулик сів. Впустив на своє обличчя сонячність, повіяв на присутніх лавандою (весь заряд шашлику з коньяком було вкладено в промову), милостиво кивнув Кошарному. «І благосклонні пребували всегда к єфрейторам своїм». Кошарний видавив на своїх устах, мов пасту з тюбика, усміх, спрямував його на Діжу, якусь мить демонстрував йому вищість свого усміху, потім тихо сказав:

— Здається, хотів забрати голос товариш Бульший.

І тут виявилося, що товариш Бульший, власне, лишився поза увагою всіх присутніх, якщо не вважати держбудівця, який навіть на обід їхав у машині товариша Бульшого, хоч ніхто не міг би напевно стверджувати, що держбудівець, цей високий, худорлявий чоловік, з розумним, трохи нервовим обличчям, міг про щось говорити з товаришем Бульшим, окрім вічної теми про погоду, і про здоров’я, та ще хіба про красу Хрещатика.

Користуючись з права автора скрізь бути присутнім, мати всевидяще око і всеслишащеє вухо, спробуємо бодай побіжно вхопити деякі обриси постаті товариша Бульшого.

Це був чоловік середнього зросту, середнього віку, середньої вгодованості (хай пробачиться нам така заготівельницька термінологія), середніх здіб... Але природна стриманість наказує нам урвати на півслові, бо де це ви бачили, щоб людина зраділа, коли про неї скажуть, що вона володіє середніми здібнос... ох! Недоліків ми зовсім не посідаємо, а достоїнств нам відпущено по саму зав’язку, достоїнств у нас тільки най-най-най...

Що ж до середності, посередності, то хай наші вороги сидять на тій серединці, коли доходить до здібностей і обдаровань.

Отож цей чоловік середнього віку, середнього зросту, чоловік, на якого ми всі не звернули уваги, мав на собі світло-сірий костюм, ще й новий нібито, але якийсь широкуватий на власника (саме такий, щоб можна було приховати оту деталь організму, яку в народі звуть «трудова мозоль», а ще простіше — черевце), трохи наче пом’ятий, від чого і обличчя в чоловіка теж здавалося пом’ятим, брезклим, мов засняділе молоко. Чоловік, як тільки пролунало його прізвище, хапливо зібрав аркушики, надруковані на машинці, поклав їх так перед собою, щоб було зручно читати, поважно (тепер уже поважно, хапливість стосувалася тільки до аркушиків) підвівся, відкашлявся, майже так, як Кукулик, задер голову, але відразу ж передумав і, перегнувши шию, кинув свою голову наперед, вліпив очі в стіл, на якому лежали ті аркушики (от біда, коли ото тобі секретарі та помічники понаписують, а ти потім розбирай), ще раз кашлянув.

Всі замовкли, вичікуюче дивилися на товариша Бульшого, який мав виступити від імені міськради, тобто від імені міста, від імені Києва, від імені, так би мовити, «зацікавленої сторони», найбільш зацікавленої сторони, коли хочете, як сказав би Кукулик.

Товариш Бульший, видно, готувався прочитати щось надзвичайно епохальне, бо ще раз кашлянув і ще раз, і нам набридло слухати тільки оте відкашлювання, і ми... Негарно зазирати через плече, але ми все-таки зазирнули, бо занадто вже заінтригував нас товариш Бульший, і сподівалися ми, що жде нас там надзвичайне читання в отих аркушиках. Але товариш Бульший все ж таки випередив нас. Відкашлявшись востаннє, він поїхав очима по першому рядкові (за вісім годин швидкого читання наші очі пробігають біля шістдесяти кілометрів) і голосом людини, яка звикла їсти жирно й багато, розпочав таке:

— Товариші, ми сьогодні зібралися тут, щоб прийняти ще одне рішення, спрямоване на дальніший розквіт краси столиці нашої Української республіки, двічі орденоносного Києва. Рух за культуру і красу рідного міста — закономірне явище. Воно підказане самим життям, нашою радянською дійсністю, зрослими культурними запитами наших громадян. Ми любимо своє місто, радіємо його зросту. Київ випускає продукцію, що завоювала широке визнання. Далеко за межами нашої країни відомі прилади заводу «Точелектроприлад», верстати заводу імені Горького, траулери «Ленінської кузні». Крім того, Київ випускає широкий асортимент виробів народного споживання. Кияни змагаються з Ленінградом і Єреваном, Харковом і Москвою. Змагання за культуру і красу радянських міст — це боротьба за престиж рідної країни. Особливо високі вимоги ставить наше місто перед своїми архітекторами. В оформленні й забудові Києва ще не зжиті елементи безсмаку...

— Несмаку, — не витримав-таки Діжа.

— Що? — повернув до нього голову Бульший.

— Я кажу: не безсмаку, а несмаку.

— А я ж і кажу не смаку, а безсмаку, — спокійно сказав Бульший, шукаючи очима те місце, від якого його відірвали. — Не відповідає сучасним вимогам оформлення нових кварталів і масивів. Справедливі нарікання викликають антихудожні вітрини магазинів, аляпувато розмальовані кіоски, примітивна декоративна скульптура. Питається, чи можемо миритися ми з такими явищами? Ясна річ, ні. І тому ми радуємося, що наша архітектурна громадськість впритул підійшла до розв’язання наболілих питань по зведенню нових кварталів нашої чудової столиці. Завдання полягає в тому...

І ще довго на присутніх падав сірий дощ затертих чудернацьких словосполучень типу «давальчеська організація», «утилізація субпродуктів», «аварійність виробництва», «стрімко розвивається наша техніка», «радісно збуджена радянська людина», «щоб у нашому місті не пустувала жодна квартира». Було таке враження, що товариш Бульший навмисне вибирає з усіх способів мовлення найзаплутаніший і найнездарніший. Та, власне, це й не він вибирає, а йому нав’язують оті анонімні шпаргалкоскладальники, що підсунули Бульшому аркушики з надрукованою на них абракадаброю про «збуджених громадян» і квартири, які «пустують». Якби ж то Бульший мав сказати щось своє, то він би з обуренням відкинув оті жалюгідні папірці і сказав по-людськи, як говорили тут сьогодні всі, виклав би свої погляди, поділився б своїми думками.

Але як же ти поділишся тим, чого нема? Він би міг продемонструвати хоча б не думки свої, а свій характер людський, свій темперамент, розповісти про свої нахили, про свої симпатії і антипатії, але не такий був товариш Бульший.

• Предыдущая
• 48/91
• Следующая