Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 66

• Предыдущая
• 66/141
• Следующая

Поки сеймени грюкали в ворота, поки вартові доскіпливо допитувалися, хто стукає і чого, легко вдягнутий бей замерз. Пронизливий осінній вітер обвівав його зі всіх боків, а холодна мжичка вистуджувала гарячу голену голову. Тому, коли він нарешті вбіг на подвір’я калги, а потім крутими сходами здерся на вежу і, сильно шарпнувши за ручку, відчинив двері, від його наміру на місці забити козака залишився тільки спомин. Ні, він так зразу не вкоротить йому віку. Та це було б і необачно: невідомо, що скаже хан. Він все зробить обдумано, хитро, по закону, але так, що той гяур сім разів пошкодує, що був дурний і завдав прикрощів можновладному беєві, хановому улюбленцеві!

Коли сеймени присвітили палаючим смолоскипом, Газі з радістю уздрів, що обидва козаки тут, у вежі. Вони ще не спали — лежали на кошмі, прикрившись рядюгами і кожушинами.

— Встати! — гарикнув він.

Козаки підвелися.

— Зв’яжіть їм руки! — повернувся до сейменів.

Ті кинулися до козаків.

— Бею! — гукнув Арсен, відбиваючись від нападників. — Ти забуваєш, що ми належимо до посольства. А послів усюди вважають недоторканними особами.

— Посли не вриваються в чужі оселі, як розбійники, — криво усміхнувся Газі і повторив свій наказ: — В’яжіть їх!

Козакам скрутили руки, підштовхнули до виходу. Арсен усе ще намагався звернутися до Газі–бея, переконати його, що він чинить не по закону, але той тільки криво шкірив зуби і, поблискуючи голеною мокрою головою, що у світлі смолоскипів здавалася круглою жовтогарячою динею, мовчки йшов попереду.

Їх завели на подвір’я салтана і кинули в льох.

— Ми вимагаємо повідомити про нас посла Тяпкіна! — крикнув Звенигора. — Ти відповідатимеш за цей злочин, бею!

— Помовч, гяуре! Тут я господар! Що захочу, те й зроблю з вами! — зловісно зареготав Газі–бей. — І почну з того, що почастую таким питвом, яке примусить вас швидко розв’язати ваші паскудні язики… Гей, слуги, принесіть сюди напою шайтана! Та залийте його по добрій кружці в козацькі горлянки!

Арсен здригнувся. Він не раз чув, що в Криму небезпечним злочинцям, щоб примусити їх розповісти правду, насильно заливають у рот густу смердючу ропу із Гнилого моря — Сиваша. Вона роз’їдає горло, пекельним вогнем пече нутрощі, викликає таку спрагу, що її годі згасити навіть бочкою води. Але поки нещасний не зізнається або не наговорить на себе і своїх спільників, доти йому води не дають.

Двоє сейменів метнулися по крутих сходах нагору і через якийсь час вернулися із дзбаном ропи і дерев’яною коновкою. Інші накинулися на козаків, збили з ніг, коліньми притиснули до землі.

— Заливайте! Та більше! Не шкодуйте шайтанової водички! — наказував Газі–бей, одягаючи на себе кожушок, принесений слугою.

Здоровенний голомозий татарин зачерпнув повну коновку ропи і наблизився до Арсена.

— Сам питимеш, гяуре, чи розціпити зуби ятаганом?

Арсен міцно стулив губи. Мовчав. Мов задерев’янів.

— Всуньте йому лійку в рота і залийте! — наказав салтан, здригаючись від холоду.

Та раптом нагорі скрипнули двері, і по кам’яних сходах задріботіли жіночі кроки.

— Газі! Газі! — почувся голос Ванди.

— Чого тобі? — суворо запитав бей і ступив крок назустріч жінці.

Ванда збігла вниз і враз зупинилася, побачивши долі розпластані тіла козаків.

— Ти вбив їх! — зойкнула, — О горе! Матка Боска!

— Не кричи! Вони живі, — вже м’якше промовив бей.

— Живі!.. Слава Йсу… Газі, не чіпай їх! Не чіпай отого козака! — Вона показала на Звенигору. — Я тобі все розповім!

— Що ти мені розповіси?

— Я знаю його…

— Ти знаєш його? Звідки? — вражено спитав Газі–бей. — Ну, розповідай!

Ванда провела тремтячою рукою по розмаяних білявих косах, що проти кривавого світла смолоскипів відливали щирим золотом.

— Спочатку дай слово гонору, любий. Поклянись Аллахом, що не заподієш цим людям нічого злого!

— З чого б то! Що за нерозумні жіночі примхи?.. То вже моя справа, що я з ними зроблю!

— Ні, ти не зачепиш їх і пальцем, коханий! Чуєш — і пальцем! — І звернулась до сейменів, що все ще тримали козаків: — Гей ви, відпустіть їх! Негайно!.. Газі, накажи їм відпустити їх!

Збентежений бей зробив короткий, ледь помітний жест пальцем, і сеймени відійшли вбік. Арсен і Роман поволі підвелися, стали під стіною. А Газі похмуро втупився в жінку.

— Не говори загадками! Звідки знаєш цього козака? Ну!

Ванда кинула бистрий погляд на Арсена і наблизилася до чоловіка.

— Ти пам’ятаєш, любий, я розповідала тобі, як мій колишній малжонок хотів забити мене?

— Пам’ятаю.

— Так от: цей козак — мій рятівник. Коли б він не зустрівся тоді на моєму шляху, коли б не його добре, шляхетне серце, ти не мав би своєї коханої Ванди–ханум, а наші синочки — матері… Тепер ти розумієш, чому я заклинаю тебе, прошу, благаю залишити цього козака і його друга в спокої! А те, що він шукає свою наречену, — адже це так мені зрозуміло… Бо я ж сама летіла до тебе і до наших діток як на крилах. Через степи, ліси і ріки линула… До тебе, коханий!

Газі–бей обм’як. Руки опустилися. Жорстке, закам’яніле обличчя розпогодилося, і на ньому з’явився усміх.

— Невже це все правда, джаним?

— Правда! Як Бога кохам! — вигукнула Вандзя.

— Гм, чому ж ти не сказала мені про це раніш?

— Але ж ти несамовитий, мій пане! — В голосі Вандзі бриніли одночасно і образа, і захоплення. — Ти й слухати мене не захотів.

— Ну, не ображайся, джаним… Іди! — примирливо сказав бей.

— А козаки? Що буде з ними?

— Що буде з ними? — Газі–бей на мить задумався, потім вихопив у одного з сейменів ятаган. — Дивись!

Він швидко підійшов до Арсена і розрізав вірьовки, якими було стягнуто руки. Потім таким же чином звільнив від пут і Романа.

— Спасибі, бею, — промовив Арсен.

— Їй дякуйте. — Газі–бей закоханим поглядом подивився на

дружину. — Тільки їй… А мені ж за що?

Арсен підійшов до Ванди і поцілував руку.

— Дякую, пані. Ви врятували мене і мого друга. Ми ніколи не забудемо цього.

— Долі дякуйте… Я рада, що ви лишилися живі, — тихо сказала Ванда і швидко побігла сходами нагору.

4

Вранці 25 жовтня 1680 року російське посольство у супроводі нуреддіна ^[18]Саадет–Гірей–султана і сотні сейменів виїхало з Ак–Мечеті і того ж дня прибуло в посольський стан на річці Альмі.

Хан Мюрад–Гірей з великим почтом зупинився в полі, в шатрах, поблизу Бахчисарая. Після полудня прибули: посол Тяпкін, дяк Зотов, товмач Ракович. Їх супроводили Арсен Звенигора та Роман Воїнов.

Після взаємних привітань і вручення подарунків, що становило невід’ємну частину тогочасного дипломатичного етикету, посол Василь Тяпкін, розгладивши бороду і дивлячись прямо перед собою, сказав, звертаючись до хана:

— Великий і ясновельможний хане, повелителю орд Кримської, Буджацької, Єдісанської, Джамбуйлуцької, Єдичкульської, Азовської та Кубанської, затяжна і важка для обох сторін війна між нашими країнами, на всезагальну радість, закінчилася. Великий государ московський і всея Русі Федір Олексійович наказав нам, холопам своїм, прибути до тебе, хане, щоб дійти згоди про мир.

Тяпкін зробив паузу, пильно стежачи за виразом обличчя хитрого і розумного хана Мюрад–Гірея. Але той мовчав, свердлячи уруських послів пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Тільки калга, котрий сидів праворуч і нижче від хана, сказав суворо:

— З чим же прибули посли царя урусів? Якщо з тим, з чим були тут торік посол Сухотін і дяк Михайлов, то нам нема про що говорити. Кажи прямо!

— Ми прибули з твердим наміром укласти мир, — незворушно вів далі Тяпкін, і в його сірих очах не промайнуло й тіні зніяковілості. — А міцний мир можна укласти тільки тоді, коли сторони передусім домовляться про кордони між державами…

Хан ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що він згоден з послом.

• Предыдущая
• 66/141
• Следующая