Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 65

• Предыдущая
• 65/141
• Следующая

Поволі спливали хвилини. Завжди дійовий і рішучий, Арсен зараз був весь охоплений сумнівами й ваганням.

Нарешті він шепнув Романові:

— Стань на розі, повартуй! Будь уважний…

Роман безшумно зник у темряві.

Арсен наблизився до крайнього вікна, що світилося, і припав до шибки.

Від несподіванки у нього радісно забилося серце. Треба ж — такий щасливий збіг! У чималій, обвішаній килимами кімнаті він побачив Вандзю, Газі–бея і їхніх маленьких чорноголових хлопчиків. Бей, у барвистих шароварах і червоній сорочці, лежав навкіс широкої низької тахти і бавився з дітьми. Вандзя сиділа біля його ніг на підлозі, спиною до вікна, і щось шила, іноді підводячи голову і кидаючи швидкий погляд на дітей і чоловіка. Ліворуч від неї, у високому підсвічнику, палахкотіла товста лойова свічка.

Тиха, мирна картина сімейного щастя. Чужого щастя…

Арсен міцно стиснув уста. Зараз він сколихне, збурить цю радісну безтурботність! Зараз переляком наповняться оченята хлопчиків, вираз жаху застигне на миловидному личку пані Вандзі, або тепер Ванди–ханум, як зве її чоловік, кинеться в пошуках зброї Газі–бей.

Тільки на одну мить зринули такі думки в Арсеновій голові й зразу зникли. Натомість у серці почав закипати гнів. Може, цей сухорлявий, з темним лицем чоловік, цей хижий людолов, не далі як учора отак само заходив у кімнату до Златки? Може, він зробив її своєю наложницею? Чи, як рабу, продав такому ж татарському чи турецькому багатієві? Та й для Стехи уготував таку ж долю?..

Йому пригадалися розорені, сплюндровані міста й села, розпач і гнів на обличчі Мартина Спихальського, коли пані Вандзя сідала на коня, щоб їхати в цей далекий чужий Крим, — і в серці з’явилися та рішучість і твердість, якими він завжди відзначався.

Щастя йде до сміливих!

Він тихо наблизився до Романа, який з–за рогу будинку виглядав у двір. Торкнув його за плече.

— Я знайшов їх!

— Кого?

— Бея і його дружину Ванду… Я зараз зайду туди, а ти приготуй пістоль і стань під вікном. Звичайно, стрілятимеш тільки в крайньому випадку.

— Розумію…

Залишивши товариша на варті, Арсен почав обережно скрадатися попід стіною до хвіртки, що вела у двір. Рвучкий вітер гулко шумів у верховіттях дерев, шарудів листям, приглушував його кроки. Зривалося на дощ — інколи лапаті краплини лунко періщили по дзвінкій черепиці і так же швидко стихали.

Прочинивши хвіртку і виждавши, коли в розривах між хмарами блиснув місяць, Арсен оглянув двір. Ніде нікого. Тоді безшумно ковзнув попід муром до будинку і легенько штовхнув двері. Вони розчинилися — і Арсен опинився у напівтемних сінях. Недовго думаючи, повернув ліворуч, на жіночу половину. В темряві зачепився за щось.

З напівпрочинених дверей долинув голос старої жінки.

— Це ти, Селіме?

— Я, — глухо відповів Арсен, завмираючи на місці.

— Товчешся тут, — пробурчав голос і, задовольнившись відповіддю, замовк.

Арсен полегшено зітхнув, попростував далі, одночасно ладнаючи пістоль і прислухаючись до звуків за дверима.

До його слуху долинув дитячий сміх.

Тут!

Арсен легенько натиснув плечима на двері, швидко шмигнув у кімнату і ліктем причинив їх.

Замиготіла свічка.

Перша побачила його Ванда і тихо скрикнула. З її рук випало шиття. В голубих очах зляканою пташкою метнувся страх і спотворив миловидне личко.

Бей лежав на тахті спиною до дверей і якийсь час продовжував бавитися з дітлахами. Та скоро він завважив, що з дружиною сталося щось незвичне, і повернув голову.

Його бистрий погляд ковзнув по високій постаті козака. На обличчі з’явився вираз крайнього подиву. Він враз відкинув від себе дітей і підвівся.

— Спокійно, Газі–бей! Не рухайся! — владно сказав Арсен, підводячи пістоль. — Будь розумний і обачний. Я прийшов з миром і з миром піду, якщо ти проявиш витримку, вислухаєш мене уважно і не наробиш дурниць. До того ж я тут не сам… Глянь у вікно!

Бей повернув голову. Крізь невеличку шибку тьмяно поблискувало дуло пістоля.

— Хто ти такий? Чого хочеш? — глухо спитав бей і важко опустився на тахту.

Почали пхикати налякані діти.

— Пані, забавте їх! — наказав Арсен, повівши пістолем убік.

Вандзя кинулася до синів, і вони прихилилися до неї, мов курчата до квочки.

— Бею, як бачиш, я прийшов сюди не жартувати! Якщо тобі дороге твоє життя і життя твоїх дітей, то правдиво, як перед Аллахом, відповідай на мої запитання. — Арсен ступив крок уперед, пронизуючи поглядом татарина, який зовсім не виявляв страху.

— Я ще раз кажу — чого ти хочеш від мене? — спитав бей.

— Зараз дізнаєшся… Скажи мені, де дівчина по імені Златка, яку ти викрав у Немирові з двору Юрія Хмельницького?

— Златка?.. Я вперше чую таке ймення…

— Пригадай! Її ще звали — Адіке.

— Чекай… Чекай… Чи це не та красуня, котра сподобалася гетьманові? Га?

— Так. І ти її викрав! Скажи — де вона?

— Я її не викрадав…

— Ти брешеш, собако! Або ти скажеш, або…

— Аллах свідок, я не викрадав її… Взагалі, в самому Немирові я не взяв жодної душі. Тільки на селах, де ще було трохи люду… Та й то всього півтора десятка якихось калік. Але ж мені дозволив сам гетьман. В рахунок плати за мою військову службу…

— Ти кажеш неправду! В Немирові впевнені, що викрадення Златки і Стехи, другої дівчини… такої білявої… Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю… гарні дівчата…

— …це справа твоїх рук!

— Ні! Клянусь Аллахом…

— Чим ти доведеш? У мене обмаль часу!

— Чекай… чекай… Тепер я пригадую, Ти шукаєш не там, де треба.

— Ну! — в голосі Арсена забриніла надія. — Де ж?

— Вона в Буджаку!

— У Буджаку?

— Так. Зі мною повертався додому син Кучук–бея Чора… Він, пригадую, віз дівчину… Але я не цікавився, хто вона.

— Де ж її там шукати? Буджак великий…

— От цього не знаю. Кучук — мурза білгородський… Там шукай!

— Дякую, бею… Якщо це правда… Поклянись!

— Чоловіче!.. А втім — клянусь дітьми… Я сказав правду.

— Я вірю тобі… Ще одне запитання: де ж поділася друга дівчина?

— Цього я не знаю… Бачив тільки одну.

— Не може бути! Вони зникли одночасно.

— Ще раз кажу — не знаю… Не бачив і не чув.

— Гм, — Арсен задумався: по всьому видно, бей говорить правду. — Що ж, дякую, бею… І пробач, що примусив тебе і твою сім’ю пережити кілька неприємних хвилин… А тепер — стань до вікна спиною і стій там доти, доки не почуєш стук у шибку. Зрозумів?..

Якщо не хочеш одержати кулю в спину, то будь розсудливий і не переслідуй мене!

Газі–бей пройшов до вікна, повільно повернувся до нього спиною. Арсен тим часом поволі відступав назад.

— На добраніч! — кинув з порога і зачинив за собою двері.

3

Газі–бей і Ванда–ханум не промовили жодного слова і не поворухнулися, аж поки не постукали у шибку. Тільки тоді бей зірвався з місця і метнувся до дверей, мов навіжений. Очі його палали люттю, з горла виривався нелюдський стогін.

— Я уб’ю його, гяура! Уб’ю, як скажену собаку!

В ту ж мить Ванда кинулась йому навперейми, розставила руки, мов крила, і затулила собою двері.

— Газі, чекай! Не нароби дурниць!

— Пусти мене!

— Зажди, любий, я хочу тобі розповісти…

— Геть з дороги! — заревів розлютований бей і так штурхонув дружину, що вона, охнувши, відлетіла вбік і важко впала на підлогу.

Заплакали перелякані діти. Але бей не почув їхнього крику: зірвавши зі стіни шаблю, як був у самій сорочці, без шапки, вискочив надвір і закричав щосили:

— Гей, люди, до мене!

Прибігло кілька заспаних сейменів.

— За мною!

Він мчав, мов розлютований бугай, проклинаючи все на світі: уруське посольство, яким у відсутність калги, котрого хан послав з важливим дорученням у Стамбул, він мав піклуватись, козака, що наважився на такий зухвалий вчинок, себе — за те, що не проявив твердості і не зумів витурити з дому того зухвальця чи схопити його.

• Предыдущая
• 65/141
• Следующая