Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри - Страница 26

• Предыдущая
• 26/63
• Следующая

Як завжди, Жану неймовірно щастило: йому вдалося здертися по контрфорсу до настилу мосту. Міст був ґратчастий. Він складався з подовжніх брусів, впоперек яких були покладені шпали, а на шпалах укріплені рейки. Вздовж лівого його боку тяглася дощана доріжка для пішоходів, така вузька, що двоє, зустрівшись на ній, ледве розминуться.

А внизу річка. Вир!

Зірвиголова, поклавшись на свою щасливу зірку і винахідливість, сміливо ступив на доріжку і рушив до першого стояна мосту, збираючись висадити його в повітря.

Та не пройшов він і п'ятнадцяти кроків, як почувся різкий оклик:

— Хто йде?

Вловивши ірландський акцент в англійській мові вартового, Зірвиголова зважився на відчайдушний хід:

— Це ти, Педді? Без дурниць, друже! — з удаваним сміхом відповів він.

«Педді» — загальне прізвисько ірландців, як «Джон Буль» — прізвисько англійців, а «Джонатан» — прізвисько янкі.

— Томмі! Ти, чи хто? — з явною недовірою відгукнувся вартовий. — Підходь ближче… Руки вгору!

— Та не горлай! Дивись, що я потяг… У мене кишені напхані провізією і пляшками віскі… Ось на, покуштуй!

Треба сказати, що ірландці такі ж великі п'яниці, як і сміливці. Почувши слово «віскі», Педді опустив свій штик і, притуливши рушницю до. парапету, майже впритул підійшов до люб'язного мародера. Вони ледве розрізняли один одного в темряві. Але Зірвиголова уже встиг відкупорити свою флягу, і до ніздрів такого великого цінителя віскі, як Педді, донісся аромат «божественного» напою.

Фляга миттю перейшла з рук лже-Томмі у руки Педді, який жадібно припав до неї губами і, не переводячи подиху, вихиляв її вміст.

Поки вій зазнавав такої насолоди, Зірвиголова, протиснувшись між парапетом і ірландцем, дав йому підніжку і щосили штовхнув його в отвір між двома шпалами. Бідолашний хлопець не встиг навіть скрикнути і, як стояв з флягою біля рота, так і полетів. Почувся глухий звук удару по воді. Педді зник у хвилях.

«Сердега! — пожалів Зірвиголова. — Та зрештою від пірнання не завжди вмирають».

Але розмірковувати ніколи було. Хвилини бігли, а в його становищі кожна хвилина варта була години. Хвилі з шумом бились об стоян мосту: він отут, під ногами Жана, той самий стоян, який треба підірвати.

Юний сміливець, рискуючи поділити долю ірландця, поліз під шпали і зачепився за одну з них ногами і лівою рукою. Нелегко було, висячи в такій позі і працюючи однією лише правою рукою, дістати дві сумки, наповнені динамітом, і покласти їх під настил. Тепер лишилось тільки зарядити патрони ґнотами і підпалити. Але робота однією рукою забирала надто багато часу. Тоді, щоб визволити другу руку, Жан щільніше обвив ногами шпалу і повис над безоднею вниз головою.

Раптом дощана доріжка затремтіла під чиїмись важкими кроками. Над Жаном бігли люди, цокали рушничні затвори. А під ним, випливши на поверхню, лементував ірландець, наче його різали.

«Пропав!» подумай Зірвиголова.

Заряджати патрони не було вже часу. Та й навіщо? Цілком достатньо одного патрона, щоб підірвати всі. Йому пощастило витягти з сумки патрон і вставити в нього шнур з ґнотом. Лишалося тільки підпалити гніт. Мине хвилини з дві, поки він прогорить.

Жан, як і раніше, висів догори ногами. Від припливу крові голова мало не тріскалась, у вухах шуміло, перед очима пливли вогненні круги: у нього ледве вистачило сили чиркнути сірника.

Солдати, підбігши, побачили у темряві мигтіння світлячка і силует людини біля нього.

— Вогонь! — розляглася команда.

Гримнуло шість пострілів.

Не звергаючи уваги на стрілянину, Зірвиголова підніс сірника до бікфордового шнура і став дмухати на нього, щоб він швидше розгорівся.

Гніт зайнявся.

Кулі дзижчали біля самих вух юнака, розтрощуючи шпали, рикошетом відскакуючи від стальних рейок.

У нього в ногах десять кілограмів динаміту, згори його обстрілюють вартові, а внизу — річка. Ні секунди не вагаючись, Зірвиголова розтулив ноги, що обвивали шпалу, і вниз головою полетів у Моддер.

У ту ж мить розлігся оглушливий вибух.

Бронепоїзди, як знаряддя війни, використовуються вже давно. Захисники обложеного в 1870 році Парижа пам'ятають, як ці незграбні машини циркулювали по Східній і Орлеанській залізницях між двома передовими лініями аж до мертвої зони.

Вони снували туди й назад, стріляли і робили страшенно багато галасу, не даючи майже ніякої користі.

Та воно й зрозуміло: усі пересування бронепоїзда відбувалися весь час тими самими коліями, в його появі не було ніякої несподіванки, а поле його дій було дуже обмежене. До того ж він не відзначався ні рухливістю польової батареї, ні невразливістю укріпленого бастіону.

Бронепоїздами користувалися і під час облоги Плевни і на війні на острові Кубі, хоч, проте, також без особливого успіху.

Англійці в багатьох війнах виявили себе прихильниками цього знаряддя війни, особливо в експедиціях проти афридіїв, на яких бронепоїзд наганяв прямо-таки містичний жах.

Англійці знову, на свій страх і риск, вдалися до нього у війні з бурами. Риск неминучий, а небезпека велика, бо досить якоїсь дрібнички, щоб цю фортецю на колесах перетворити на звичайну купу заліза.

Перша й найголовніша умова успішності операції бронепоїзда — старанна охорона колії, щоб забезпечити поїзду можливість відступу. Крім того, треба, щоб вздовж усієї дільниці руху бронепоїзда були розміщені на деякій відстані рухомі частини, які могли б у разі несподіваного нападу прийти йому на допомогу. Бо, відданий самому собі, бронепоїзд не може довго захищатися.

На початку облоги Кімберлі англійці вживали всіх цих розумних запобіжних заходів. Але бури не атакували поїзд, незважаючи на його дедалі частіші напади, а тому англійське командування стало нехтувати обережністю і посилало явно недостатню кількість війська для захисту бронепоїзда.

Відповідно до того, як в англійців зростала впевненість у безкарності їх вчинків, вони ставали дедалі зухвалішими.

Бронепоїзд, що діяв на фронті Моддеру, складався з трьох платформ. На них було встановлено три корпуси з листової сталі, добре заклепаної і скріпленої стальними перекладинами. Загалом бронепоїзд являв собою споруду з суцільного металу, який не пробивали кулі і шрапнель. У його корпусах, стіни яких були прорізані двома рядами амбразур, ховався гарнізон з шістдесяти бійців. Нижній ряд амбразур служив для тих стрільців, що сиділи, верхній — для тих, хто стояв.

Гармата, поставлена в задній частині корпусу на платформі, що легко оберталась, могла обстрілювати віялом. Потужний паровоз також був одягнений у броню, незахищеною лишалась тільки верхівка димаря.

І, звичайно, все, аж до гармат, було пофарбоване у колір хакі.

Та повернімося до описаного вище пічного нападу бронепоїзда. Здавалося, для цього не було ніяких підстав, особливо після повного розгрому, якого кілька годин тому зазнали війська її величності королеви. Що ж спричинилося до нього?

А те, що серед англійських солдатів, які ошаленіли від страху і тікали врозтіч, мов стадо, паніка була така велика, що лорд Мітуен, побоюючись того самою переслідування, про яке іноземні офіцери марно благали Кроньє, наказав бронепоїздові зробити цю диверсію.

Наступ бурів диктувався звичайною логікою воєнних дій, і генерал вирішив вдатися до цього крайнього засобу, щоб запобігти ворожій контратаці або хоч трохи послабити її.

О, якби тільки він знав, що бури, проспівавши свій псалом, полягали спати!

Тимчасом Фанфан, якого мучив неспокій, лежав, простягайсь на шпалах, і чекав вибуху моста.

• Предыдущая
• 26/63
• Следующая