Выбери любимый жанр

Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас - Страница 22


Изменить размер шрифта:

22

— Ви про мене щось казали поліції, Аресе?

Я розкинувся в кріслі й закурив. Коли він поспішав, то я, навпаки, аніскільки не квапився. Давши зрозуміти йому про це, я поцікавився:

— А мені слід було щось казати їм?

Брунатна шкіра в нього на чолі зібгалася, утворивши кілька зморщок. Насмішкуватий вираз миттю зник з обличчя. Тепер у погляді відбивалась ніби якась тінь переляку. Він зобразив усмішку, але його жестам бракувало такої невимушеності, як тоді, у «Сьєррі».

— Ні,— мовив,— нічого не слід було казати. Але може, вас здивував мій інтерес до «Балерини»... Що ж, я був трохи балакучий. — Піднісши палець, він повчально промовив: — Поліція подекуди змушує нас казати таке, чого ми й не знаємо.

— Заспокойтеся! — відповів я. — За дві тисячі песо я вмію бути вкрай мовчазний. Сподіваюсь, ви не забаритеся зі своєю пропозицією...

— Про що ви говорите, Аресе. Вона з вами?

Я стенув плечима.

— Не я ж обкрадав Сусаннин будинок.

Падуа пирскнув.

— Я не казав, що ви вкрали щось, Аресе. Але ж... не можете ви торгуватися за річ, якою не володієте.

— Невдовзі володітиму нею,—запевнив я.—Гадаю, ви зможете довести, що картина належить вам.

Падуа подивився мені просто у вічі.

— Тільки облиште цю совісність, Аресе,— мовив він з уїдливою гримасою.— Це ж суперечить вашій репутації.

Я всміхнувся. Всі ці напхані грошима суб'єкти борсаються в гидотному багні, яким є життя їхнє. Вони брудні свині, проте вдаються до моїх послуг саме через той ореол цинізму, що створився навколо мого імені, я й оком не змигнув.

— Бачте, Падуа, навколо цієї картини виникли суперечки,—пояснив я.—Є людина, котра пропонує стільки ж, скільки й ви, але до того ж має грамоту на володіння картиною.

— Підробка, безумовна підробка! — вигукнув Падуа, збуджений до краю.— Ніхто не може мати грамоти на володіння цією картиною, бо «Балерина» належить мені.

— Даруйте, друже мій,—холодно промовив я.— Мені здавалось, що вона належала Сусанні.

— Я їй подарував «Балерину».

— Еге ж,— промимрив йому.— І через те, що особисто були до неї прихильні. Чи не так? Курйозно інше: та людина твердить те саме.

Падуа вибухнув якимсь хрипким, майже істеричним сміхом.

— Тепер уторопав, Аресе. Тепер уторопав. Ви жадаєте здерти з мене більше з допомогою цього, вами ж вигаданого, конкурента, так? Гарно придумано, Apec! Цілком гідно вашої репутації!

Я не розсердився, а просто схопив його за барки і виштовхнув за двері, незважаючи на його протести.

Узявши газету, став переглядати її. І в ту ж мить подзвонили. Коли я відчинив, у дверях стояв Макейра.

— Проходьте, Макейро. Сідайте!

— Я бачив сеньйора Падуа, він виходив з будинку, невдоволено щось буркочучи собі під ніс,— розповів Макейра.— Сподіваюсь, ви добре обійшлися з ним, Аресе. Адже Падуа — людина досить упливова.

— Не хвилюйтеся, Макейро, Падуа зараз не спроможний використати свою впливовість проти мене.

— Ви знаєте, Аресе, що робите,— зауважив він.— Та на вашому місці я б спокійно собі тішився життям, забувши про цю триклятущу справу.— Він пильно позирнув на мене і спитав: — Ну що ви з усього цього маєте, окрім побоїв?

— Нічого, Макейро, нічого,— з гіркотою визнав я.— Не терплю, коли з мене глузують, а якраз тепер дехто саме цим і займається.

— Гадаю, я вам уже не потрібний? — спитав шофер.— Ви маєте змогу користуватись власною машиною. Може, повернути ту машину, яку ми взяли напрокат?

— А який час ми ще можемо користуватися нею?

— О, у нас зосталося ще кілька днів. Строк спливає в понеділок.

— В такому разі яка рація повертати її? Ми ж бо заплатили, хіба не так?

— Так, але мені...

— Нічого, Макейро, підбадьортеся трохи! Я ж обіцяв вам, що від нас із вами йому не втекти, і ми таки знайдемо його.

— Та ви ж потрапили в замкнуте коло! — заперечив Макейра.

— Ет! Не будьте песимістом! Чи ви чули коли-не-будь про бродячого фокусника — Каліостро на прізвисько?

— Я бачив чимало фокусників, але не звертав уваги на їхні імена. А що?

Довелося замислитися. Неймовірно, що Шестипалий дозволить Каліостро знову займатися своїм старим ремеслом, але я не знав, де шукати його, і тому змушений був використовувати будь-яку можливість, якою б непевною вона не здавалась.

— Це дуже примітний тип,— пояснив я, — він часто виступає в парках Старої Гавани. Якої ви думки про те, щоб трохи порозважатися там?

Макейра стенув плечима без особливого ентузіазму.

— Коли наполягаєте,— сказав.— А що я маю робити?

— Повештайтесь трохи по цих парках. Тільки обережно, Макейро. Каліостро — стріляний птах, а я не хочу вас вплутувати в цю справу. Виявите — постарайтеся зв'язатися зі мною. Візьміть,— додав я, вручаючи йому візитну картку,— тут записано телефони моєї контори і мого номера в готелі «Паккард». Якщо не знайдете мене ні там, ні тут, залиште записку у Карлоса, бармена з «Пласи». Я туди дзвонитиму.

— Коли розпочинати? — запитав Макейра.

— Одразу ж. Навіщо гаяти час?

Макейра підвівся.

— Це тільки заради вас,— буркнув.— Мені не до вподоби гратися в детектив.

Я невесело всміхнувся. Мені теж було не до вподоби. Іноді це вигідно, але завжди брудно... надто брудно.

16. ТАЄМНИЦЯ ЦУКРОЗАВОДЧИКА

Хвилин п'ятнадцять чи двадцять по тому, як пішов Макейра, почулось якесь шарудіння,— воно долинало з вітальні. Я не надав був цьому значення, але шарудіння повторилось. Так, ніби кішка шкрябала пазурами об стінку. Я підвів очі, знизав плечима і став читати далі.

Шерех припинився. Я глянув на годинник: було дві хвилини на одинадцяту. Мене почало опановувати якесь неусвідомлене занепокоєння. Серце моє прискорено забилось, а шкіру щось почало пекти. Я згадав, що колись уже відчував щось подібне, і, либонь, це було не що інше, як острах. Зараз я не був певний цього — острах узагалі почуття дивне. Воно виникає з нічого і живиться невідомо чим, потім зникає і водночас лишається в нас. Опанувавши наших предків ще в темні ночі палеоліту, це почуття й досі не покинуло нас і навряд чи колись покине.

Погладжуючи рукоятку «люгера», я трохи заспокоївся. Потім розсміявся. Все це було надто безглуздо. Коли в людині виникає острах, то згодом з остраху народжується сміх, як захисна реакція організму.

Я вирішив було піти з контори. Але я впертий, коли йдеться про лихі передчуття,— тоді щосили прагну здолати їх. І якби я вибіг з приміщення,— почуття остраху цілком опанувало б мене, а в моїй роботі це вже казна-що. Тому й зостався сидіти в кріслі, намагаючись збагнути причину такого стану. Хоч гаяти час на це не варт було, бо острах буває і таким, котрий не пояснюється. Я змушений був визнати, що саме такий острах і відчуваю. Чого я боявся? Кого? Часом острах править за сигнал тривоги для наших органів чуття, попереджаючи про навислу, хоч і неясну загрозу.

— Аресе! Ви тут?

Полонений думками, я від несподіванки перелякався і не одразу заспокоївся. Скочивши, немов підкинутий пружиною, я зняв «люгер» із запобіжника.

— Не підходьте до дверей, Аресе! Не торкайтеся дверної ручки! Ви мене чуєте, Аресе?

— Ідіть під три чорти! Що за нахабство! Негайно припиніть горлати! — гукнув я, не рухаючися з місця.

Минули дві довгі хвилини. За дверима чути було владний голос, який давав розпорядження: «Обережно, Гонсалес! Еге ж! Тепер відокремлюй детонатор. Ось так».

Слово «детонатор» оживило мій мозок. Спина одразу спітніла, а холодок смерті пробіг по ній. Коли з того боку сказали: «Можете вже прочинити двері, Аресе»,— у мене затремтіли коліна.

— Якого біса вам тут треба? — Зухвалим тоном я спробував приховати острах.— Чого розгаласувалися?

Лейтенант Гастон з бригади, котра розслідувала вбивство Сусанни, раптом втупив у мене насмішкуватий погляд. Поруч нього агент Гонсалес тримав в руках смертельний пристрій.

— Можна зайти? — спитав Гастон.

22
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело