Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас - Страница 21

• Предыдущая
• 21/38
• Следующая

Я всміхнувся, бо сумнівався в добропорядності товариства, котре прийняло до своїх лав такого пройду, як Батлер. Однак жестом я заохотив його, щоби вів далі.

— Невдовзі після прибуття до Штатів родин, які поклонялися культу Лонг,— продовжив Батлер,— скоїлося лихо. Страшенне лихо. Священна реліквія зникла без сліду. її було викрадено! Ця звістка вкинула в глибокий сум усіх членів товариства. Вчинено наругу над реліквією їхніх предків. Усі заприсягайся помститися. Але їм не пощастило здійснити це, бо як урна, так і злодій мов крізь землю провалилися. З тієї пори в товаристві Лонг стало традицією щоразу під час ритуалу прийняття нових членів збільшувати на тисячу доларів з кожного прийнятого розмір винагороди людині, котра поверне на місце вкрадену урну. На сьогодні винагорода дорівнює ста тисячам доларів. Як ви можете судити з цієї цифри, принцип суворого відбору у товаристві Лонг лишається незмінним. Я маю багато підстав зараховувати себе до числа людей Сходу, Аресе. Робота не надто відбирає мій час, а терпінням я не поступився б навіть Иову. I я присвятив усю свою енергію і кожну вільну часинку свого життя пошукам грабіжника. Його я не виявив, зате знайшов урну. Нею володіла Сусанна. Ні, вона не була злодійкою. Це я встановив без особливих зусиль. Стара, як цей світ, історія, яку вона мені розповіла, мабуть, була цілком правдива, їй упала в око ця штучка, хоч, природно, вона й тями не мала ні про її вартість, ні про походження, і чоловік, чиє ім'я вона нізащо не схотіла мені відкрити, але який, либонь, і сам не знав ціни отій дрібничці, просто віддав її Сусанні — їй же ні в чому не можна було відмовити.

— Стривайте, Батлере,— перебив я його.— Ця урна являє собою довгасту шкатулку з чорної слонової кістки, на кришці якої різьблення, що зображує обличчя жінки Сходу?

— Саме так! Очевидно, ви бачили ії в Сусанниному будинку.

— Атож,—ствердив я.—Вона начебто використовувала ії для зберігання коштовностей та інтимних документів. У ній була схованка, яка відмикалася з допомогою хитромудрого механізму. Але тут дещо не узгоджується, Батлере. Хіба ви не сказали Сусанні про те, що існує викуп? Можу закластися, що за сто тисяч вона віддала б із десяток подібних реліквій.

— Тільки не за сто, Аресе. За п'ятдесят тисяч,— поправив Батлер. І всміхнувся.— Так чи інакше,— провадив він далі,— зробити їй таку пропозицію означало б не знати Сусанни. Коли б я її втаємничив у вартість цієї штучки, то змушений був би оповісти й історію, яку щойно виклав вам. І тоді Сусанна вже ніколи не розлучилась би з цією урною. Вона була завзята колекціонерка. Ви повинні розуміти, що це означає: хвороблива насолода від володіння річчю і споглядання її. Гроші, зрештою, мало чого варті за таких обставин, Аресе. Сусанна ні за які гроші не віддала б урну.

— Ну, а Шестипалий? Як він дізнався про її вартість? Гадаю, ви не розповіли йому цю історію, не вчинили такої дурниці.

— Звісно, ні. я розповів її тільки вам, Аресе. Проте через язикатість однієї з моїх довірених осіб він щось запідозрив, хоч, звичайно, не знав її справжньої цінності, і, втямивши, що це штуковина неабияка, відмовився передати її мені. Ото й уся історія, Аресе. Тепер я у ваших руках.

Якусь мить я мовчав, розмірковуючи.

— У вас є якісь документи на володіння урною? Тільки прошу вас, Батлере, не так, як на «Балерину»!

Батлер не хотів стримувати реготу.

— З вас вийшов би чудовий компаньйон, Аресе,— мовив він, прикладаючи носовичок до очей.— Але в даному разі ви поводитесь зі мною нечесно. Я виклав вам усю історію, а ви мені заявляєте таке. Цю річ було таємно вивезено з Китаю. Звідки ж, чорт забери, ви гадаєте, може взятися в будь-кого документ на право володіння нею?

Я роздумливо закусив губу.

— Гаразд, Батлере, сто тисяч навпіл буде п'ятдесят тисяч. Вас це влаштовує?

— Ви чудово опанували арифметику, Аресе,— заявив Батлер.— Коли почнете?

— Зараз же,— відказав я. — П'ятдесят тисяч доларів на дорозі не валяються.

Батлер провів мене до дверей свого кабінету. Він здавався стурбованим чимось. Це, либонь, не мало нічого спільного з історією, яку розповів. Уже в коридорі зупинив мене і спитав, ніби раптова здогадка осяяла його:

— А чи не був Шестипалий вашою людиною, Аресе?

Я взявся за підборіддя і задумливо глянув на нього.

— Ні,— відповів я, — мабуть, ні.

— То хто ж убив Сусанну, Аресе? Я хочу сказати, чи немає у вас ще ідеї: хто міг її вбити?

— Багато хто міг це зробити, Батлере. В тому числі й ви.

Диявольський блиск мигнув і зник в його очах.

— Ви маєте рацію,— визнав він,— навіть я міг її вбити. Вона на те заслуговувала.

Будинок Батлера не можна було залишити без того, щоб Чінь-лі зі своєю незмінною посмішкою не провів тебе, майже наступаючи на п'яти, через весь коридор. Я запитав себе — які скарби так ревно охороняє Батлер? Легкий аромат парфумів, що витав у повітрі, був мені незаперечною відповіддю. Лю-мей була одним із тих створінь природи, якими всі ми прагнемо володіти. Ковзати пальцями по її оксамитовій шкірі, впадати в екстаз, споглядаючи казковий янтар її очей... У Лю-мей все було таке гармонійне, що епітет «вродлива» надто збіднив би ії зовнішній вигляд. Батлер мав рацію, ставлячись до Лю-мей з таким надмірним егоїзмом. Я розумів його.

Аж на вулиці глянув на годинник. Була дев'ята вечора. Китайський квартал уже жвавішав. Проклинаючи Батлера з його безсоромною брехливістю, попрямував до почтамту, щоб надіслати телеграми своїм північноамериканським колегам, котрим рік тому зробив одну послугу. В перекладі на іспанську мову моя телеграма мала приблизно такий зміст:

Уессону і Даггену. Приватне детективне агентство Авеню Дункан і Лексінгтон, Сан-Франціско,

Каліфорнія, США

ПРОШУ ПЕРЕВІРИТИ ІСНУВАННЯ ТАЄМНОГО КИТАЙСЬКОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНОВАНОГО ЛОНГ. НІБИТО РОЗШУКУЄ СВЯІЦЕННУ УРНУ СПЛАТОЮ ВЕЛИКОГО ВИКУПУ. СПРАВА НЕГАЙНА. ВІТАЮ.

Хуглар Apec. Приватний детектив Будинок «Атлантик, між 12 вулицею та 23 авенідою,

Гавана, Куба

Прямуючи до своєї контори, я міркував над розповіддю Батлера. Годі було сумніватися — де в чому він був щирий. Але яка частина правди в тому, що він розповів? Шестипалий, певно, відповів би на це. Але як з ним зустрітися вдруге? Якщо в нього хоч посередні розумові здібності, а це безперечно, то свій барліг на вулиці Техадільйо він, напевне, залишив.

А Каліостро? Чи торгуватиме він знову маріхуаною, яку постачає йому Шестипалий? Навряд чи цей непроторенний негідник знову довірятиме йому. Але поки що Каліостро — єдина ланка, за яку можна вхопитися. Отже, завдання тепер полягало в тім, щоби розшукати Каліостро, а для цього треба запастися терпінням. Я завше діяв усупереч логіці, й це приносило мені успіхи, у всякому разі, я нічого не втрачу, коли й зараз так зроблю — доручу Макейрі пошукати його.

У маленькій приймальні моєї контори мене очікував Сото Падуа. Обличчя його аж засвітилося, коли побачив мене. Він був чимось схвильований.

— Я вже думав, що ви так ніколи й не прийдете, Аресе! — вигукнув.— Чекаю вас понад годину.

Я не відповів. Мій настрій чомусь почав псуватися. Відімкнувши двері, пропустив його вперед; жестом указав на крісло.

Він зручно вмостився. Задзвонив телефон. Я зняв трубку: це був Макейра.

Дуже зрадів, коли дізнався, що його відразу ж випустили, зробивши лише звичайний допит. Кому ж до вподоби, коли хтось страждає через нього? На думку Макейри, мене впізнав якийсь поліцейський, як виходив я з машини, щоб відвідати Сусаннину служницю. Той, очевидно, зв'язався зі своїм начальством, і поліцейські приїхали, поки я розмовляв з Каїтою. Все це було цілком логічно.

Перед тим як повісити трубку, я попросив Макейру приїхати до мене в контору.

Падуа нетерпляче крутився в кріслі. Не встиг я ще покласти трубку на важіль, як він уже почав свій допит:

• Предыдущая
• 21/38
• Следующая