Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 43
- Предыдущая
- 43/174
- Следующая
Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, загадкова жінка, яка, здається, в родогощан мала надзвичайні обов'язки. Потім купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум'я ковалі роблять мечі, кують їх у дві руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.
- Переспимо, а вдосвіта - гайда, - цілком тверезим голосом сказав Какора.
Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо,.був піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті вали пролягли через саме серце, і нез'ясована туга штовхала його за ті вали, за брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть довтечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково? Але сказав зовсім не те.
- Чому б мали квапитися?
- За тепла треба вибратися звідси, - сказав Какора. - Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.
- Не знаю, чи й піду, - відмовив хлопець.
- Як то? - купець не зумів навіть подивуватися таким словам.
- А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти - злом?
- Не відаючи.
- Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.
- Заберу, - пригрозив Какора. - Присилую.
- Спробуєш.
- А то - потну, як і твого шмаркатого…
Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він підскочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:
- А тепер вставай.
- Так от же ж не встану! - розпачено заревів Какора.
- Лежи, коли хочеш!
- І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!
- Лежи.
- А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.
- Бісівська в тебе душа, - сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепокоєно поглядала вгору.
Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, почвалав слідом за неслухняним отроком.
Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив її справжні очі, побачив, як вони блищать очікуванням, спонукою і всім жіночим, що тільки можливо і чого він ще не відав, то зніяковіло відвернувся й пробурмотів:
- Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.
- В нього таке черево, що й наштрикнутися може! - засміялася Ягода.
- Завтра вирушаємо, - не знати для чого бовкнув Сивоок.
Ягода мовчала.
- Вдосвіта, - додав він ще.
Ягода мовчала.
- Бо далеко до Києва.
Ягода не мовила нічого,
- А дорога тяжка.
- То їдь собі, чого розбалакався, - недбало сказала вона зміненим голосом.
- Переночуємо та й гайда, - словами Какори сказав Сивоок.
- Ночуйте, - вже й зовсім холодно промовила Ягода, - напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.
Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відстугійв від подиву.
- Не боїшся? - прохрипів.
- Чого б мав боятися?
- Ну-ну, - зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: - Гей-гоп! Теплу жону обійму!
Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.
- Ходімо тепер до Звенислави! - гукала до них. - Веліла, щоб привела вас до неї!
- Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою, - пробурмотів Какора, потім забачив Сивоока, додав: - А молокосос - молокососом.
…У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.
- Любо мені серед цього, - повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися їй такі вразливі на красу душі.
- Гарний город, - докинув своє Какора, - але люд вельми дивний.
- Чому так? - запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому вже були потрави й густі напої в глиняних, веселкове помальованих збанах.
- А не міняють нічого!
- Не хочуть, видно.
- Чому ж не хочуть?
- Бо не вірять.
- Купець - гость. Йому скрізь вірять.
- Та не в нас. Тут довірливих не позосталося. Всі пішли й не вернулися.
Вдруге чув сьогодні це Сивоок і ніяк не міг збагнути, що б то значило.
- Бога вам треба нового, - поважно мовив Какора, -християнський бог всі серця схиляє в довірі.
- Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.
- Християнського бога славить цілий світ, - потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора, - луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.
- А що нам?
- Багатства нового б набули.
- Маємо свого досить.
- Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.
- Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м'ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?
- Ну, «чого», - запихаючись копченим вугрем, казав Какора, - людина повинна бути людиною, як купець купцем.
- От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою. - Звенислава кивала служебкам, одягненим у білі довгі сорочки, щоб підкладали гостям, підливали їм, сама не доторкувалася ні до їжі, ні до питва. На Ягоду, яка майнула по хаті, зиркнула так суворо, що та мерщій зникла.
- У християнського бога храми вельми красні, - невпопад бовкнув Сивоок, у якого аж мінилося в очах від барв, і, мабуть, уперше в житті самому захотілося почаклувати з красками ї витворити таке, що й сам не знав що.
- Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше, - сказала спокійно Звенислава, - а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Деревлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранці пошлю по вас, то скажіть: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні піші не підемо, несіть нас у лодьї». І так і сталося, і понесли їх у лодьї в княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: «Чи добра вам честь?» А потім звеліла засипати дерев-лянських послів землею.
- Предыдущая
- 43/174
- Следующая
