Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 42

• Предыдущая
• 42/174
• Следующая

Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сміхом:

- А не подужаєш збана? Що ж то за муж єси!

- Малий я, - засоромлено відмовив Сивоок.

- Ой, гляньте на нього - малий! - молодичка аж заходилася від реготу. Забігла з другого боку, турнула Сивоока вж.е дужче, та хлопець і не здвигнувся. - Бачили таке малейя! - пащекувала невгамовна молодичка. - А звідки ж ти взявся у нас тут?

- Звідти, - махнув Сивоок рукою за ліси.

- Да там люди лиш щезають, - втрутився в розмову якийсь з чоловіків, - а приходити звідтам - то й не чувано.

- Прийшли ж ми з купцем, - пробурмотів Сивоок. - А ви хто такі? Що за город ваш?

- Радогость, - молодичка, видно, не хотіла нікому поступатися своїм гостем. - Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як зовешся?

- Сивоок.

- Чого б то так?

- Не відаю. Певно, через очі.

- А які очі маєш? Поглянь на мене.

Сивоок спаленів на виду.

- Поглянь мені в очі, поглянь.

Та й як би він мав дивитися в її ліщинний гріх! Сивоок спробував було вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткіша не тільки тілом, а й змислом.

- Стривай-бо, поведу тебе до моєї тітки, - сказала вона, - тітка моя Звенисла'ва хоче тебе бачити. А їй відмовляти негоже.

Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтіла невпинно:

- Тітка Звенислава в найвищій шанобі у нас. Бо в Радогості жіноцтво… Ти не відаєш ще? Чоловіків у нас мало… Щезають у пущах… Ідуть і не вертаються… І ніхто не може збагнути, що то воно таке… Колись у нас були такі чоловіки… Ой такі ж!… А тепер бачиш!… І мій муж не вернувся з пущі… І все нам самим доводиться… Отак і тітці Звениславі. Тітко Звениславо, ось той отрок, а зветься смішно: Сивоок.

Вони стали коло тої темнолицьої жінки, що мала на руці золоту гривну з яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Зве-ниславу, як її гривну, бо нічого схожого ще не бачив ніде. Золотий тур, вигнутий у спині, немов той Рудь в давній своїй сутичці з старим Бутенем, впираючись задніми ногами у велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен м'яз, кожна шерстинка на турові були вирізьблені з докладністю просто неймовірною. Хто б то міг таке витворити? І звідки привезено гривну? Невже сюди могли добиратися ще якісь гості, окрім них з Какорою? Адже й названо город Радогость, певно насміхаючись з того далекого і широкого світу, який ніколи не здолає тих потаємних стежок, що ведуть сюди.

- Маєш око жадібне, як і в твого купця, - суворо сказала Звенислава, спостерігши, з якою уважливістю вдивляється Сивоок в її гривну.

Хлопець зніяковів ще більше, аніж від прилипань молодички з сороміцькими очима.

- Кохаюся в гарноті, - пробурмотів, - мав діда Родима… Він… творив богів… Світовида, Дажбога, Стрибога, Сварога… В дивних барвах… На глині й на дереві… Змалечку звик…

- Пришелепуватий трохи отрок, - чмихнула Ягода, - здоровий, як тур, а бурмоче про якусь глину… Коли ж це жіноче діло… Тітка Звенислава он…

- А киш! - гримнула на неї стара. - Мовч! Хай отрок подивиться й у нас… Житло наших богів…

- Бачив зверху, - сказав Сивоок, - вже все обдивився… Прегарно й чудно… Ніде такого нема, в самому Києві навіть…

- А що Київ? - мовила Звенислава.- Київ сам собі, а Радогость - сам… Покажу тобі ще середину, коли хочеш…

- А хотів би, - несміливо промовив Сивоок.

Малий ще єси? - здогадалася Звенислава.

- Не знаю, може, шістнадцять літ, а може, й менше… Дід Родим загинув, а я не відаю про себе тепер нічого…

- Отож, Ягодо, щоб мені не липла до хлопця, - суворо звеліла Звенислава. - Приведеш Сивоока опісля до мене, покажу йому житло наших богів.

Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янілий, роздратований тим, що торгівля йому не вдалася. Почув останні слова Звенислави й миттю вчепився в них.

- А мені? - заревів. - Чом не показують тут нічого мені?

Хто тут гость - я чи молокосос? А таки я - Какора! Хочу подивитися ваш город! Чом би й ні!

- Хоче, то покажи йому, Ягодо, - сказала, одвертаючись, Звенислава.

Ягода зраділа побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать купцева, маленька жіночка сміливо підкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:

- Коли так, то слухатися мене, і йти за мною, і не відставати, і не приставати, бо гукну мужів, то почастують киями, а в нас хоч мужів мало, та в киї візьмуть, що аж!

- Ну-ну! - загримів Какора, пробуючи обійняти Ягоду, але зачепив рукою лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською пісенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягоді й Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.

Йшли по городу, і ніхто їм не шкодив. Могло видатися, що перші засновники Радогостя вибрали досить нездатне місце: кілька пагорбів і глибокі падоли, при ворожому нападі й відсічі не даси, бо нападники валитимуться тобі впрост на голову. На головному з пагорбів стояла святиня, а решта то й зовсім світилася нагістю, на пісній землі не росла навіть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипіло від зелені садків, левад і дворів, блищали там струмки, а над ними тихо стояли верби, берези й вільхи, поміж дворів латками йшло жито, просо й різний овоч, паслася худоба, вівці, коні, в сажах кувікали свині. Зустрічалися часто їм люди, і ніхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут спервовіку. Какора п'яно погукував на зустрічних:

- Ну, як ся?

- А так ся, - відповідали йому.

- Чого ж би то?

- А того ж би.

- Та й що ж?

- Та й те ж.

- Чому вони так мовлять? - дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.

- Бо так з ними мову заводить твій купець, - посміювалася вона. - Так ніби не хочуть нічого повідати.

- Може, й не хочуть.

- Не вірять нам, чи що?

- А всі довірливі змандрували від нас. Пішли та й не вернулися. Позоставалися самі недовіри.

Вона дійшла до струмка, поволі забрела в воду, стала мити ноги, показуючи своє звабливе біле тіло. Сивоок відвернувся, а Какора посунув до Ягоди, наміряючись вщипнути її за щось там таке. Вона почула його сапання, вчасно вихнула - Какора незграбно сів у воду, а Ягода, заливаючись сміхом, вискочила на муріг, сіла, простягла мокрі ноги.

- Спочинемо? - гукнула. - Бо ще ходити та ходити!

- А не буду більше ходити. Спати хочу, - сказав Какора, який і не образився на Ягодину витівку, а тільки трохи посмирнішав. - Завтра доходимо до кінця.

- Завтра мені вже не захочеться, - засміялася Ягода.

- То ходімо ще до озера, - позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.

- А до озера зась! - сказала Ягода.

- Чого б то?

- А того!

- Та ти кажи!

- А я кажу.

- Дурна дівка, - сплюнув Какора, - була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на в'язах переставив, а так - тільки тьфу, та й годі!

- Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера, - пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.

- А що тая у озері? - поцікавився Сивоок.

- Боги живуть.

- Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро, - пробурмотів Какора і справді почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі травою ребристі кліті городського валу.

- Піди, піди, - байдуже сказала Ягода.

- Я теж хочу подивитися, - глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.

- Ну, піди, а я доги посушу на сонці, - засміялася молодичка, - а потім прийдеш до мене. Адже прийдеш?

Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік справний.

Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давиолітні явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли всохлі. Певно, так кам'яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть вмирати.

• Предыдущая
• 42/174
• Следующая