Выбери любимый жанр

Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 101


Изменить размер шрифта:

101

Але на той час князеві Володимиру вже донесено про те, що заворушились печеніги, надходили вісті, що степовики сунуть по лівому березі, тоді.недужий князь покликав до себе сина Бориса, який прибув з далекого Ростова, щоб стати коло батька в тяжку годину, сказав йому брати військо й виступати на Альту, щоб перепинити путь печенігам.

Борис виступив на Альту, вибрав просторе широке поле, де б міг дати битву печенігам, але вони, вчасно попереджені Святополком, знов завернули в свої степи і щезли там безслідно.

Поки ж Борис стояв з військами на Альті, Великий князь Володимир зійшов з світу.

Він лежав у великій горниці, що чотирма вікнами виходила на Дніпро. Вікна не зачинялися ні вдень, ні вночі, князь хотів ухопити в груди якомога більше свіжого дніпровського вітру, але однаково задихався щодалі дужче, горниця знесена була високо над землею над двома підклітями, в яких юрмилася придвірна челядь, варилися для князя улюблені його наїдки й напитки, наготовані завжди сиділи гусельники й скоморохи, блазні й вродливі дівчата, які самою молодістю своєю могли б повернути Володимирові здоров'я, бо часто бувало перед тим, що западав у недугу Великий князь, та досить було йому спочити поглядом на солодкому личку, як підводився знов і знов вершив свої державні діла, великі й непомітні. Але не пускав князь до себе нікого, не хотів нікого бачити, нічого не їв, тільки пив настояні меди й воду з свяченої криниці, холодну й чисту, забороняв турбувати його, ніхто не смів появлятися в горниці, поки сам князь не покличе, не подасть знаку.

А знак той був - звук срібного бубонця на довгій ручці з слонової кістки. Бубонець лежав на столику коло узголів'я князевого. Дзвеніння було кволе, майже нечутне, але по той бік дверей цілодобово чергували молоді отроки, вони вчували найменший звук з княжої опочивальні, немало дивуючи своєю чутливістю дружинників, що стояли на сторожі коло тих дверей, але не чули нічогісінько, так ніби хтось позатикав їм вуха воском.

Та настав день, коли й отроки не змогли дочути жодного звуку з княжої горниці. Хоч як тулили вуха до товстих дубових дверей, хоч як завмирали, хоч як стримували віддих - нічого. Навіть чутно було, як дніпровський вітер влітає в одчинені вікна й, постогнуючи, виривається попід дверима з невидимих шпарин, але від князя не було ні знаку, ні звуку. Ждано цілий день і цілу ніч. Бо, може, Великий князь поборов недугу і вперше заснув спокійно й солодко і набирається сил уві сні? Коли ж і на ранок знов не доходило з опочивальні жодного слуху, тоді налякана гридь звідомила воєводу дружини, а той прикликав двох бояр з Берестів, і от вони втрьох боязко підступили до високих дубових дверей, які давно вже можна було нечутно відхилити, бо петлі змазувались гусячим жиром, щоб не дратувати князя ні рипом, ні скрипом, але ніхто не наважувався прочинити двері бодай на палець, нічиє око не зазирнуло до великої горниці, тільки тепер троє вперше зробили це, обережно ступили до палати, і їм у лиця вдарив солодкавий дух покійника.

Князь лежав мертвий. Ті троє побоялися й доторкнутися до небіжчика, хоч слід було бодай поправити його на постелі, бо лежав з перекривленою шиєю, якось незграбно звісивши голову з подушки, борода відтягала йому щелепу вниз, на вусах запеклася кривавиця. Покликано мерщій священика, а тим часом розпочалася рада: що чинити?

Князь помер без причастя, без сповіді, найгірше ж - не повідомивши про свою останню волю, не визначивши спадкоємця своєї влади. Щоправда, він кликав до себе сина Бориса і дав йому військо, щоб виступив проти печенігів, але того ще не досить, щоб проголосити Бориса Великим-князем Київським, бо є брати старші за нього - є найстарший Святополк, е Мстислав, є Ярослав, який своєю сміливою відмовою впокоритися батькові уже досить відверто проголосив своє зазіхання на київський стіл.

Прикликано до Берестів київських бояр і воєвод, а тим часом вірні люди з-поміж гриді дали знати: одні - Предславі, а ще інші - Святополкові в Вишгород про кончину Великого князя, і ці звідомлення перевищили вмить все те, що народилося в тугих головах київських бояр, бо Предслава мерщій спорядила гінців з грамотою до Ярослава, закликаючи його чимдуж поспішати до Києва, а вишгородські бояри, випустивши Святополка на волю, з усіма почестями, належними тільки Великому князю, повезли його через бори до Києва, звідти до Берестів, і хоч добралися туди вже пізньої ночі, княжий син велів не відкладаючи спорядити похорон Володимира; бояри й воєводи власноручно проломили поміст у горниці, щоб приховати від смерті звичний хід, яким користувався небіжчик, загорнули тіло Великого князя в килим, спустили на віжках на землю і поклали в сани, запряжені вісьмома парами білих волів, як велів старий полянський звичай. і Так на білих волах в'їхав востаннє князь Володимир у Київ, і тої самої ночі був похований у церкві святої Богородиці в приділі святого Клемента, в мармуровій корсті, під молитви, сльози, ридання й сум усього Києва.

А ще тої самої ночі, коли повів Ярослав свою жону на перші покладини і виїхали з його двору білі коні, а десь у Києві білі полянські воли одвозили тіло його батька до місця останнього спочинку, вирушив тайкома з Новгорода великий загін:,' вершників. Не" дуже вправно трималися їздці на конях, чутно; було варязьку мову; якби міг хто прислухатися, то відразу б зачув хвастощі одного з варягів своїми походеньками у жіноцтва, з чого легко б упізнав Торда-молодшого, а вже тоді виплив би з темряви й мовчазний Ульв, і забіяцький Торд-старший, який, здається, командував цією дивною виправкою; варяги, хоч і почували с,ебе певніше пішими, їхали досить швидко, хтось добрав їм усім коней однакової гнідої масті, так що ховалися вони за ніччю, і видно було, що їдуть на діло почесне.

Варяги не брали- з собою в дорогу нічого обтяжливого - ні прикрас, ні майна жодного, саму тільки зброю та харчів на два переходи. Та хоч як легкома вирушили з Новгорода і гналися ніч і день за тим, за ким визначено їм було гнатися, все ж довго не вдавалося їм наспіти втікачів; вже й коні потомилися, вже навіть Торд-молодший умовк і схожий став своєю мовчанкою на Ульва, вже знати було, що їдуть вони по дніпровському зливиську, незабаром буде й сам Дніпро або якась з його приток; варяги гнали безжально коней, якщо вони запізняться і насад на Смядині відпливе й опиниться в Дніпрі - тоді їм доведеться повернутися назад, не звершивши дорученого, а це означає зламати своє слово, ще гірше - не отримати обіцяного, обіцяно ж було щедро.

Коли ж нарешті за негустими перелісками забачили варяги поперед себе коротку низочку вершників, поперед якої їхав на білому коні молодий князь Гліб, то вже коні варязькі насилу пересувалися, вони плуталися в густих і високих нежарах, а в князя і його супроводу коні були свіжі, мовби щойно з стайні або з випасів, ішли розмірене, гарно, і видно було, як легко й упевнено віддаляються від переслідувачів, ще й не знаючи про їхнє існування. Що ж буде, коли довідаються? Торд-старший відразу збагнув, що треба діяти вмінням, а не силою, він мовчки показав Ульвові на його лук, спинив загін, щоб дати лучникові спокійніше вицідитись, сказав хрипко:

- Бий відразу в князя. На білому коні.

І чи то Ульв, змучений довгою гонитвою, не поцілив як слід, чи то не дотямкував, куди стріляти, і, вчувши останні слова Тордові про коня, в коня й вицілював, стріла, послана варяговою рукою, вдарила коневі в передню ногу під самі груди, кінь спіткнувся, з усього скоку впав, а Гліб не встиг висмикнути ноги з стремен, його придавило кінським черевом, але він сам зумів вивернутися, вивільнив придушену ногу і тільки тоді відчув дикий біль у тій нозі, а коли спробував ступнути нею - вона не підкорялася. Його люди спиняли своїх конеї коні злякано витанцьовували, хропли, пряли вухами, наперед виліз з своїм конем цікавий повар князів, якого звано Торчином, бо справді походив чи то від турків, чи то з агарян, зназ лиш кілька слів по-руськи, зате готував дивні страви для княжого столу, а ще відзначався великим жонолюбством і непогамовною цікавістю. Мабуть, цікавість попхала його й тепер наперед, але сталося йому зазле, бо князь, забачивши першого спереду, гукнув:

101
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело