Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 100
- Предыдущая
- 100/174
- Следующая
За спинами в запрошених до весільної учти, з обох боків столу, не наближаючись дуже, щоб не заважати урочистості, але й не задалеко, бо тоді б зникло відчуття з'єднаності між усіма, стояв новгородський люд, стояв двома стінами, рухливими й веселими, там була штовханина, тиск, зойки, писки, невидима боротьба за ліпші місця, дужчі пхалися наперед, слабші намагалися й собі пробитися за ними; з сірого новгородського неба сіялася холодна мжичка, та ніхто не зважав на негоду, кожен вирядився в що мав нового й святкового, в розпаленості натовпу мжичка, власне, й не помічалася, ті, що сиділи не-порушно за столом, мали б страждати більше, треба було простягати руки за кубками, щоб пити за здоров'я та за благополуччя, та за шматками м'яса, горами наваленого посеред столу, руки їм лисніли не так від жиру, як од дощику, на бородах теж сріблився водяний пил, а ті, що стояли позаду, могли принаймні ховати руки за пазуху чи до кишень, а вже бородами трясли досхочу, бо тільки й діла їм було, що штовхатися весело та супроводжувати кожну здравицю розкотистим, могутнім гоготінням: «Го-го-го!» Так навчив Коснятин кричати кільканадцять заводіяк, а відомо, що натовп легко підхоплює те, що йому непомітно підкрикують у саме вухо. Отак воно й почалося та й ішло мало не цілий день.
- За здоров'я княгині найсвітлішої! Будьмо!
- Го-го-го!
- Хай славиться наш добрий князь Ярослав! Будьмо!
- Го-го-го!
- За побіди наші прийдешні й сущі! Будьмо!
- Го-го-го!
- За вольниці новгородські! Будьмо!
- Го-го-го!
- Земля наша хай не оскудіває! Будьмо!
- Го-го-го!
- Народе новгородський, розростайся й міцній! Будьмо!
- Го-го-го!
- За віру християнську! Будьмо!
- Го-го-го!
- Возлюбимо, братіє, один одного! Будьмо!
- Го-го-го!
- Молодим гірко-о-о!
- Го-го-го!
- Гірко-о-о!
Князь і княгиня підводились, цілувались перед усіма, не було в тому поцілункові ніякого смаку, не розпалювало Ярослава і випите за день, а княгиня теж сиділа з своїми прозоро-холодними очима, чужа й незворушна, тільки бралися плямами її білі щоки чи то від сеї обтяжливої учти, чи то від вселюддя, до якого, мабуть, не звикла в своїй північній стороні. А Ярослав хоч і поцінував про себе належно вигадку Коснятинову з оцим безмежним столом, за яким вмістилося пів-Новгорода, й з оци-,: ми крикунами, що підганяли учту своїми гуками, та водночас і виразно бачив: не виходить у нього так, як то виходило воно завжди у князя Володимира в Києві. Передовсім той би ніколи не покладався на чиюсь вигадку чи лад, а сам би велів, що робити і як, знав-бо добре: всі невдалі справи, хоч причетний князь до них чи пі, б'ють, зрештою, по князеві, лягають на нього провиною і збитком. І вже аби князь, Володимир затіяв таке учтування і накликав стільки люду (а в нього бувало й більше, це знав і Ярослав, та й Коснятинові було відомо, тому, видно, й спробував чимось наблизити Новгород у своїх звичаях до Києва), то не сів би за стіл так, щоб обабіч стояли натовпи. Звелів би настругати столів для всіх, і всім би давано їдво й питво, і буле б таке веселе й невтримне учтування, та вихваляння, та молодецтво, що на кінець дня забували вже, хто смерд, а хто боярин, хто воєвода, а хто дружинник, і сам князь оточений був то одними, то другими, то воїнами, то гультіпаками, то жонами своїми та чужими, яких уподобав, на яких накинув оком, може, щойно.
А тут - цей холодний заздрісний крик поставлених за для пихи чорних людей, оцей смутний дощик, та ще й чужа, неприступна в своїй гордині жінка, що стала ніби княгинею, його жоною, але хто й зна, чи стала, бо не помічає на ній Ярослав ніяких прослідів, що вподобала вона своє нове становище.
Гуляння тривало ще й при світлі смолоскипів, бо не годилося відправляти людей за сонця, варено й печено всього стільки, що учта мала тривати, може, й тиждень, найбільшим ненажерам і питухам коло того столу (а чи під столом) належалося й ніч заночувати, але хтось там пам'ятав і про найголовніше, про князя й княгиню, і, коли темнощі зсунулися вже зовсім щільно навколо столу і крики натовпів долинали мовби з-за чорного кола ночі, подано просто перед стіл новгородські розлогі сани, застелені м'яким перським килимом, запряжені четвериком білих коней, в багатій збруї, заквітчаних зелом і квітами, і сам Коснятип вихопив у віз-ничого рипучі віжки, поцяцьковані срібними накліпками, розвернув сани хвацько, аж полетіли кім'яхи грязі увсібіч, і запросив молодих сідати.
І як тільки князь довів княгиню до саней і вона злягла на килим, бо сісти там було ніяк, а Ярослав притулився до неї, Коснятин відпустив віжки, і коні рвонули з місця так, що важ-котілому посадникові довелося відразу вдаряти тюпака, - тут обидві невидимі вже майже стіни, люду розруйнувалися, розсипалися, з двох боків руннули на сани, змішалися навколо них а криком, вереском, гійканням, диким реготом; над князем і княгинею нависали й миттю щезали довгі бороди, зіпали на них з нерозбірливими криками чорні роти, горіли цікаві очі, одні штурлялися поміж собою, інших жбурляли просто на сани, ще інші намагалися вломити з саней хоч тріску, ще хтось догадався відкабетовувати добренні кавалки коштовного килима, хтось пробував палити килим палахкотючою тріскою; Коснятин на-с'їлу пробивався крізь юрмовище, коні, пирхаючи й мотаючи головами, тягли сани поволі, бо перед ними роїлося від чорних розмаханих постатей, вже посадник шкодував, що не постановив на путі князевій дружину двома рядами, зате Ярославові хоч тепер сподобалося те, як поверталося його весілля, радий він був, що люд зламав ту заборонну незриму межу, яка відділяла його від князя; відчував Ярослав: ото тепер йому тільки й сили, що в отих ошалілих, звихрених, засліплених дурною цікавістю людях, гарно було відчувати, як лякається холодна королівна цих забіяк, горнучись йому до боку, шукаючи в нього прихистку.
І вже на княжім дворі по-юнацькому зіскочив з саней, збадьорено змахнув, майже дружньо, безладному своєму супроводові, отій людській звированості, яка вже виповнила й увесь двір, легко зістрибнув з саней, взяв княгиню на руки, і хоч була велика й незручна в ноші, але проніс її трохи, пробиваючись крізь юрмовище, а княжі люди розкрикували перед ним дорогу ширшу й ширшу, аж поки все-таки наведено якийсь лад і утворився вільний прохід до ґанку княжих палат; тоді Ярослав поставив жону на землю, мовби велику дерев'яну ляльку, мовчки подала Інгігерда йому руку, і він повів її на перші покладини, бо тільки тілесно доповнений шлюб може вважатися звершеним.
А білі коні з саньми зникли десь так само непомітно, як і посадник Коснятин, та Ярославові не було тепер ні до чого діла, лишався він наодинці з молодою жоною, вперше в житті око в око, рука в руку, і світ замкнувся між ними обома, не існувало більше нічого, все зникло, все забулося, палахкотіли в притемненій ложниці свічки, а їм здавалося, що тільки вони обоє палахкотять і згорають на вогні, який палить людину, поки вона й живе, дає їй найбільшу снагу і водночас відділяє її непрохідною стіною от усього довколишнього.
Так і Ярослав на якийсь час відділився від справ цілого світу і не міг бодай краєм серця відчути, що, може, саме тієї ночі, в далекій далечі, коло Києва на Берестах, вирушав у останню путь його батько - Великий князь Володимир.
Берести стояли вже тоді, коли Києва ще й мало було, вабили тихістю й спокоєм, і князь Володимир так полюбив їх, що звелів вибудувати собі двір у Берестах ще ліпший, аніж у самому Києві. Відпочивав там по ловах у Звіринці, тримав найулюбленіших підложниць також на Берестах, коли ж занедужав, зібравшись іти на непокірливого сина Ярослава, теж заліг у своїх палатах берестових, сподіваючись на скоре видужання, але вже й не підвівся, померши від кольок в боку або ж від божого гніву. Люди рідко заживали тоді за шістдесят літ, однаково великому князеві вже недовго б довелося топтати ряст, але багато в чому пришвидшили князеву смерть події явні й тайні. Бо якщо син Ярослав одкрито йшов на батька, то інший син - Святополк, ще й досі перебуваючи в ув'язненні в Вишгородській кріпостиці, знов задумав справу ще лихішу, ніж князь Новгородський. Через вірних людей сповістив Святополк печенігів про те, що князь Володимир виступав з військом проти Новгорода, і покликав їх ударити на Київ, коли покине його князь з своєю дружиною. А щоб не проходити через кріпостиці, поставлені Володимиром по Росі, мали печеніги переправитися десь аж коло Переволочни через Дніпро, пройти Залозним шляхом і підступити до Києва з лівого берега, звідки їх ніхто ніколи й не ждатиме. Так воно й сталося, та тільки хворощі Володимирові зруйнували всі Свято-полкові наміри, знов посилав він своїх вірних людей до печенізького хана, попереджуючи його, щоб зупинив орду, бо й князь, і дружина, і сила-силенна війська - в Києві, і нічого, крім погрому, не здобудуть тут печеніги.
- Предыдущая
- 100/174
- Следующая
