Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 27

• Предыдущая
• 27/34
• Следующая

…Зірки наблизилися до самого вікна і притислися до нього, розплющилися, немов веселі дитячі обличчя. Я ще не могла посміхатися. Просто махнула їм рукою й заплющила очі…

Ранок просочився на веранду тоненькою молочною цівкою. Сад стояв по коліна в тумані, який повільно спадав усе нижче й всотувався в землю, роблячи її м'якою та вологою. Я розплющила очі й побачила перед собою ту саму картину, що й учора: старенька стояла наді мною. Але тепер вона тримала в руці кухоль із молоком та тарілку з налисниками — трикутними млинцями із сиром, жовтими від справжньої домашньої олії та яєць.

Помітивши, що я прокинулася, бабця обережно поставила всю цю розкіш на поламаний стілець.

— Ось, поїси і виходь у сад. Будемо яблука знімати. Вже час.

Добре, що вона пішла, адже я накинулася на млинці, як вовк, а ще ледь не захлинулася молоком.

Ані одягатися, ані розчісуватися потреби не було. Я вийшла до саду через двері веранди й завмерла в захопленні: таких плодів я ще ніколи не бачила! Віття дерев гнулося аж до землі під тягарем величезних яблук. Плоди були «щокатими» і нагадували голівки вгодованих херувимів. Стара принесла цілу купу плетених кошиків і розставила їх під деревами. Я зрозуміла, чому вона сказала «знімати» яблука — вони були такі соковиті, що брати їх треба було обережно, адже сік так і бризкав із них при найменшому доторку. Віття дерев, вивільнившись від свого тягаря, злітало догори й вдячно кивало своїми кронами.

Після яблук настала черга слив. Таких же соковитих, величезних, неймовірних. Здавалося, вони були припорошені срібним пилом. Варто було стерти його, як слива спалахувала в руці ліловим ліхтариком. Сливи були солодкі, як мед. Ні, солодші за мед… Я намагалася працювати швидко, але старенька завжди випереджала мене. Вона обробляла два дерева, я ледь закінчувала одне. Повні кошики ми відносили на веранду та висипали у велике алюмінієве корито, їх ще треба було протерти і розікласти. Яблука ми сортували на три частини: ті, що не встигли перезріти, висипали до погреба, побиті нарізали та розкладали на підвіконнях по всій хаті, а деякі старенька відбирала, аби зробити сік.

Працювали майже до вечора. Коли я оглянула сад, побачила, що в ньому немає більше фарб — ми роздягай його вщент. У ньому оселилася осінь. Тільки скраю височіла самотня айва. Я показала на неї, але стара махнула рукою:

— Ця може стояти до листопада. Солодша буде.

Коли нарешті ми зайшли в хату, мені здалося, що я потрапила до раю — скрізь лежали фрукти, голова йшла обертом від їхнього запаху.

— Зараз я схожу до сільпо, — сказала стара, — а ти відпочинь. Видно, що працювати ти не звикла. Та й не треба тобі селом вештатись — у нас скрізь вуха та очі. Ще скажуть, що я наймичку взяла…

Вона, здається, зовсім не втомилася. Зняла фартух і швидко пішла вниз стежкою, що вела до центру села.

Я залишилася сама, сіла біля вікна і втупилася в айву. На кожній чорній гілці висіло по п'ять-сім жовтих ліхтариків. Вітерець здіймав легку марлеву завісу над прочиненими дверима. У них зазирнула руда курка, голосно квокчучи, ніби висловлюючи своє незадоволення світом, маленьке кошеня стрибнуло мені на коліна і, відчайдушно замуркотівши, тицьнулося прохолодним носом у долоні, вимагаючи пестощів. На газовій плиті щось булькало у великій каструлі. Можливо, подруга тої рудої курки… Я подумала: «ай-ва…»

Я не розуміла (о, до цього було ще досить далеко!), що якийсь новий, невідомий раніше сенс може увійти в життя лише від того, що спостерігаєш за садом. Просто щоденно дивишся за вікно на дерева. Я ще ніколи не бачила, як одна пора року змінюється іншою. А тут, у цьому маленькому селищі, відгородженому від світу горами, уперше побачила справжнє диво. Ще вчора в саду було літо, обважніле від плодів, насичене всіма фарбами, а сьогодні він уже стояв чистесенький і прозорий, ніби операційна або зал перед балом, а назавтра, розплющивши очі, я побачила, як у цей порожній чистий простір увійшла зима. Вона була ледь помітною — легка тінь майнула серед оголених стовбурів. Але цього було достатньо для того, щоб відчути її прохолодне дихання. Попереду ще був довгий період міжсезоння, але, присягаюся, три пори року, ніби в кіно, відбилися у вікні веранди за один день! Чи помітила б я це раніше? Навряд… Щось сталося не тільки з моїм слухом і голосом, а й із зором. Усе загострилося, й те, на що раніше не звертала уваги, поставало переді мною, як одкровення та відкриття. А сенс людських стосунків було втрачено. Сенс — вогник, що блимає в темряві. Запалюється несподівано й так само раптово згасає. Коли він маячить вдалині — ми рухаємося, радіємо, відчуваємо смак, прагнемо дійти до нього, вхопити, втримати. Коли він згасає — усе вмирає разом із ним. Перше місце посідають фізіологічні потреби організму. Часом здається, що життя стає легшим та простішим. Але й… жахливішим. Цей період темряви та байдужості призводить до божевілля або до безладу. І якщо він триває довго, людина деградує або… або стає циніком. Цинік-жебрак — це закінчений злодій, цинік-багатій — механізм для задоволення потреб.

Але мені пощастило: я була на природі, а вона не дає схибити.

…Бабця будила мене о шостій. Цілий день ми щось робили разом, увечері з півгодини мовчки сиділи на порозі (я бачила, як на подвір'я входить ніч), а потім я йшла спати. Бабця ще вмикала чорно-білий телевізор у себе в кімнаті, й до мене долинали мексиканські мелодії з серіалів. Час щез. Минуле висіло над моєю головою, ніби чавунна куля на тоненькій нитці, але вона, ця нитка, чомусь не рвалася. Якби розірвалася — куля розчавила б мене… Мабуть, я мала жити.

Хата, що стала для мене прихистком, розміщувалася вище за інші. У селищі жили старі люди, й піднятися вгору для них було справою нелегкою. Тому першу людину я побачила не скоро. Раз на місяць бабцю відвідувала її подруга — така ж сухорлява, згорблена та проворна. Це була лазебниця Яківна.

Побачивши мене вперше, вона сплеснула руками:

— Господи! Це що за негра? Звідки?

— Бог її зна, — відповіла моя господарка, — прибилася з лісу…

— А Петровичу ти сказала?

— Та ти що, нашого Петровича не знаєш? З ранку язика не поверне. Та й навіщо йому казати? Погубить приблуду, як Ієланума погубили…

Під час цієї розмови я сиділа посеред кімнати на стільці й крутила головою, намагаючись зрозуміти, про що вони говорять і чим мені загрожує цей візит. Серце моє тріпотіло, як прапорець на вітрі.

— Мабуть, ми її злякали, — констатувала Яківна, — диви, як дихає…

— Йди-но до нас, — покликала мене до столу бабця, — попий з нами чаю…

— Помити б її треба… — зауважила лазебниця, — а на голові в неї що робиться! Зачіска, як у Ігнасіо з «Тропіканки»!

— Не в Ігнасіо, а в Хуана Карлоса!

— Ти все плутаєш. Карлос — то син мільйонера, в нього не може бути такої зачіски! — впевнено сказала Яківна. — А Ігнасіо — той злидень, в якого закохана Марія!

Старенькі голосно засперечалися. Образившись, Яківна почала збиратися додому. Я схвильовано дивилася на обох.

— Куди ж ти, Яківно, — миролюбно сказала моя господиня, — а чай?

Яківна насупилася, та все ж таки всілася на своє місце й знову почала розглядати мене.

— На ось, — сказала нарешті і простягнула мені печиво.

Обидві подруги, спершись ліктями на стіл, споглядали, як я їм.

— От що, — нарешті вимовила Яківна, — вона хоч і приблуда, а все ж таки дівка! Ти приводь її завтра до мене. Ближче до ночі. Я воду нагрію — скупаємо її. Може, й до Петровича потім заведемо — він усе таки яка-ніяка, а влада. Може, її шукають…

Я лишила жувати печиво й відчайдушно закрутила головою…

— Ні! — рішуче сказала моя господиня. — Бог дав — Бог і вирішить, що далі робити! Досить із нас Ієланума, в мене за нього досі душа болить. Сповістили про нього — і що? Кому він заважав тут? А був він — посланець. Істинно кажу — святий… Може, ця приблуда — замість нього?…

• Предыдущая
• 27/34
• Следующая