Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 23
- Предыдущая
- 23/34
- Следующая
— Що пан бажає?
Я пояснив, що пан бажає взяти дайвінг, але так, щоби це було не в групі, а якось окремо.
— Пан хоче персональний виїзд? Так, пан хотів саме цього.
— Немає проблем! — вигукнув господар. І почав пояснювати, якою буде моя подорож до моря, скільки вона коштує та в яку бухту мене можуть відвезти хоч зараз.
— О, то дуже красива місцевість! Ось подивіться…
Він розгорнув переді мною альбом з іншими світлинами, на яких було зображено щасливих туристів (головним чином — жінок), які позували під водою в оточенні риб. Я ліниво погортав альбом, мимоволі весь час повертаючись до одного фото: блондинка з довгим волоссям, що здіймалося над головою, як полотно, крізь скло маски очі дивилися прямо в об'єктив занадто серйозно, трубка, яку вона затискала губами, викривляла нижню частину обличчя, біля простягнутої долоні — маленька жовта рибинка…
— Пан бере поїздку? — голос господаря вивів мене з певного ступора (зі мною це траплялося доволі часто).
— Що? Так… Я подумаю…
Я підвівся й пішов уздовж набережної.
Дійшов до рогу. Закурив. Обіперся спиною на огорожу і роззирнувся. Кожна друга або, в крайньому разі, п'ята дівчина навіть у цьому мізерному чужому містечку здавалася мені подібною до Ліки. Коли я зустрічав таку схожість, подумки радів — мені здавалося, що Ліка точно жива — так само дихає, ходить, сміється, як і ці безтурботні незнайомки…
Швидким кроком я повернувся до намету господаря дайвінгу.
— Чи можу я ще раз переглянути світлини?
— Звичайно! — він простягнув мені кілька альбомів. Я безпомилково взяв той, де була блондинка, котра привернула мою увагу, — одразу ж розгорнув на цьому знімку та вп'явся в нього очима. Як вона була схожа на Ліку! Вводив в оману лише колір волосся. А ще — деяка спортивність статури. Я хотів подякувати й повернути альбом, але не міг відірватися від погляду з-під скла маски. «Маячня… — подумав я, — цього не може бути…»
— Скажіть, будь ласка, що це за світлини? Звідки вони у вас? — запитав я.
— Світлини справжні — з місця, де пірнають мої клієнти! Не вагайтеся! Там дуже гарно. Не пошкодуєте…
— Я не про це. Я б хотів дізнатися, хто робить такі зйомки?
Господар кинув на мене здивований погляд.
— Саме ці робив Влайко, мій фотограф. Пан чимось незадоволений? Я можу чимось зарадити?
— Так, — швидко сказав я, — продайте мені цю світлину.
Мені кортіло скоріше забрати її з собою та уважно роздивитися на самоті.
— Та беріть так! — усміхнувся чоловік. — Пану сподобалася панянка?
— Ще не знаю… Вона просто схожа на… одну жінку, яку я шукаю.
Я взяв фотографію і поклав на стіл монетку в одне євро.
— Дякую, — кивнув мені господар, — щасти!
Я вже пішов, але знову повернувся:
— Як ви гадаєте, фотограф може знати, що це за жінка, звідки, як її ім'я?
— Аж ніяк, пане! Ми не ставимо зайвих запитань. Хоча… — він замислився. — Влайко — хлопець балакучий. Але ж ця світлина торішньої давності. Навряд чи згадає щось…
— А де я можу знайти того Влайка? — запитав я і поклав на стіл ще одну монетку.
— Е-е… З хлопцем давно вже непереливки, — закрутив головою господар, — він у мене не працює після нещасного випадку в морі. А живе він у Будві. Зараз напишу адресу…
Ідучи до готелю, я завітав до антикварної крамниці та придбав лупу.
В номері було прохолодно й тихо, я зсунув важкі завіси, увімкнув бра, витягнув з кишені фотографію та лупу. Обличчя аквалангістки наблизилося до мене настільки, що я зміг розгледіти колір її очей. Вони були зеленкуваті, як у царівни-жабки…
У мене залишалося ще два дні… Я ні в чому не був упевнений. Але якщо я був би екстрасенсом, міг би поклястися, що від світлини, яку я не випускав з рук, віяло теплом. Але здоровий глузд підказував, що це — не вона, що такого не може бути, тому що… А, зрештою, чому?…
Вранці я вирушив до Будви — курортне місто на узбережжі. Прибув туди близько полудня, коли сонце вже шкварило, а пляжі були переповнені людьми. Взяв таксі й назвав адресу. Говорив я англійською, яку тут добре розуміли навіть продавці в магазині. Водій повіз мене кудись на околицю, де не було готелів, а море проглядало крізь новобудови рваними синіми клаптями. Будинок, у якому мешкав фотограф, виявився досить пристойною багатоповерхівкою, в під'їзді якої, щоправда, було волого й темно, а на стінах красувалися написи та малюнки, зроблені аерозольними фарбами. Майже все як у нас… Я піднявся на четвертий поверх і натис ґудзик дзвінка. До дверей довго ніхто не підходив, а потім я почув якийсь дерев'яний звук та шурхотіння, ніби хтось повільно йшов, волочачи ногу. Хлопець, який відчинив двері, справді спирався на милиці.
— Ви Влайко? — запитав я.
— Так, — відповів той, — а що?
Я дістав з кишені світлину.
— Цей знімок робили ви?
Він недбало сперся рукою об двері та взяв фото, підніс ближче до очей.
— Можливо… Але я давно цим не займаюсь. А в чому справа?
— Можна мені ввійти? — запитав я. Хлопець знизав плечима, посунувся і застрибав на своїх милицях у глиб квартири, я попрямував за ним. Ми пройшли в кухню.
Влайко обережно опустився на стілець, поставив милиці та вказав мені на крісло навпроти себе.
— Що з вами сталося? — вирішив запитати я.
— А… Потрапив під гвинт. Досі не можуть вилікувати. Вже три операції зробили. Отже, про що ви хотіли поговорити?
— Хазяїн дайвінгу сказав, що цей знімок робили ви, — почав пояснювати я, хвилюючись за те, чи добре він розуміє мою англійську. — Можливо, ви б змогли згадати, хто ця жінка, звідки, як її ім'я… Я розумію, що це все трохи дивно, але ж…
— Справді, дивно! — насупився Влайко. — Хіба я можу пам'ятати всіх, кого знімав? Знаєте, скільки їх було щодня! А щомісяця?! А щосезону?!! І що, я їх усіх мав знати на ім'я? Таке ви кажете…
— Так, звичайно, я розумію…
Вочевидь, вигляд у мене був засмучений.
— Момент… — пожалів мене Влайко й знову простягнув руку за фотографією. — Подивлюся ще…
Він із сумнівом втупився в світлину.
— У мене тисячі таких дамочок відзнято… — бурмотів він, — ця така само гарненька, як і інші… Я не можу згадати навіть тих, із якими… Що тепер про це згадувати? Білий купальник… біле волосся… жовта рибка… Кепська композиція. А якість добра. Не буде в мене тепер такої роботи, це точно… Ні, не пам'ятаю! — нарешті повернув він знімок мені. — Нічим не можу допомогти. Самі подумайте, звідки мені таке пам'ятати? А навіщо вам потрібна ця панянка?
— Вона дуже схожа на мою дружину…
— Е-е-е… Тим паче, нічого не скажу. Тут їх знаєте скільки відпочиває з чужими чоловіками?! Ви в неї самі запитайте, з ким вона тут була… А я в ці ігри не граю. Мені байдуже.
Я підвівся. Звичайно ж! На що я міг розраховувати…
— Вибачте, що потурбував.
Голос мій затремтів, і Влайко, мабуть, вирішив мене підбадьорити:
— Не переживайте. Мій стан набагато гірший від вашого. Іноді так гірко буває, що вити хочеться. А ви ще знайдете собі жінку. Ця вам точно не підійшла б — вона, здається, американка…
— Отже, — нашорошив вуха я, — ви все ж таки можете щось пригадати?!
— Як казав мій дідусь Мілан — земля йому пухом! — дві чарки виноградної горілки, і я згадаю, якого кольору очі були в сьомої доньки Адама.
Який я телепень! Чому відразу не здогадався?! Я швидко вискочив з квартири й помчав до найближчого маркету, повернувся з пляшкою ракії та бринзою у вакуумній упаковці. Влайко помітно пожвавився. Після третьої чарки, яку ми випили «за кохання», я, ніби пошукову вівчарку, тицьнув його носом у світлину. Цього разу, відчуваючи всю відповідальність моменту, він поводив по ній долонею.
— Таки американка, — нарешті вимовив після цих магічних рухів. — Так. Точно: американка.
— Я це вже чув. А що ще?
— Та чого ти так переймаєшся, приятелю? — Його починало розвозити. — Ми ж — слов'яни! А Америка де? Ого-го! Це була американка — голову даю на відсіч! Біленька така, симпатична… На американку не схожа, хоч і американка… Стійно! — раптом схаменувся він. — Я ж, здається, пригадую… Це було приблизно рік тому. Тоді мене й шибонуло. А возили ми групу з «Санта-Ріо» — це гранд-готель на узбережжі… Ось тоді, коли мене шибонуло, ця дама тримала мене за руку у «швидкій допомозі», поки мене до шпиталю везли! Я ще тоді подумав, що очі у неї, ніби в янгола, і руки м'які, маленькі… Поки тримала долоню на лобі — мені навіть боляче не було… — Він заплющив очі, потім знову поглянув на фото. — Точно! Невдячна я тварюка! Мені тоді не до неї було, але я пам'ятаю, що вона сіла у «швидку», проконтролювала, щоби мене в найкращий шпиталь відвезли, та ще й гроші на лікування залишила! Я потім гадав: навіщо я їй був потрібен…
- Предыдущая
- 23/34
- Следующая
