Катріона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 56

• Предыдущая
• 56/61
• Следующая

Потім ми домовились, що він повідомлятиме мені про своє місцеперебування і про здоров'я Катріони, а я в свою чергу зобов'язувався висилати йому невелику грошову допомогу.

Джеймс Мор вислухав уважно і, коли я скінчив, вигукнув:

— Мій дорогий, любий сину, ви гідні пошани й любові! І я служитиму вам вірою і правдою, як солдат…

— Краще помовчіть! — перебив я його. — Завдяки вам, мене одразу нудить, коли почую слово «солдат». Однак досить. Угоду укладено. Я піду і сподіваюся, що за півгодини вас уже не застану тут.

Найбільше я боявся ще раз зустрітися з Катріоною. Хоч глибоко в душі я мало не плакав, проте гідності не втрачав, весь час підтримуючи в собі гнів. Минула, мабуть, година; сонце вже сховалося за обрій, і на фоні криваво-багряного неба виплив вузький серп молодика; на сході замиготіли зорі, і, коли я, нарешті, увійшов у свою квартиру, в ній уже панувала темрява. Я запалив свічку і оглянув кімнати. У першій не лишилось нічого такого, що могло б викликати згадку про тих, хто колись жив тут, але в другій, у кутку на. підлозі, я побачив невеличкий клуночок, і в мене серце болісно стиснулося. Від'їжджаючи, вона залишила все, що я купив їй. Цей удар виявився найболючішим ще, мабуть, і тому, що він був останнім. Я впав на цю купу одежі і повівся так по-дурному, що мені навіть соромно говорити про це.

Вже пізно вночі, коли стало дуже холодно і я почав тремтіти, до мене повернулася мужність, і я став дещо усвідомлювати. Не міг я без хвилювання дивитися на ці плаття, стрічки, білизну й панчохи з стрілками. Я розумів, що насамперед повинен до ранку позбутися усіх речей, коли мені дорогий спокій. Спершу я мав намір розвести вогонь і спалити все, але то було невластиве мені марнотратство, до того ж я ніяк не міг зважитись на те, щоб знищити речі, які вона носила так близько до тіла. У кутку кімнати стояла шафа, і я вирішив покласти одяг туди. Робив це я довго, невміло, але старанно. Складаючи речі, я часом зрошував їх слізьми.

Та незабаром сили зрадили мені, я відчув страшенну втому, ніби перед цим пробіг кілька миль або ж мене хтось побив. Згортаючи косинку, яку часто бачив у неї на шиї, я раптом помітив, що один кінчик її старанно одрізаний. Косинка була дуже гарного кольору, і я не раз звертав на це увагу, а одного разу, пам'ятаю, коли Катріона пов'язала її на шию, жартома зауважив, що вона носить кольори мого роду.

В душу враз закрався проблиск надії й ніжності, та в наступну мить мною знову опанував відчай: я побачив, що цей кінчик трохи далі зім'ятий валяється на підлозі.

Поміркувавши спокійніше, я знову відчув надію: дівчина, очевидно, відрізала цей кінчик, сповнена дитячого, але ніжного почуття. Не було нічого дивного в тому, що вона потім кинула його. Мене тішила перша догадка, і я більше радів, що їй спало на думку залишити собі такий подарунок на спогад, ніж горював, що вона викинула його в хвилину зрозумілої досади.

В наступні дні, незважаючи на своє горе, я зазнав багато щасливих і сповнених надій хвилин; як голодний на хліб, накинувся на навчання й усіма силами намагався не вдаватися в тугу, поки приїде Алан або ж поки я одержу від Джеймса вісточку про Катріону. З того часу, як вони поїхали, він написав мені три листи. В першому повідомляв, що прибув у французьке місто Дюнкерк, звідки невдовзі виїхав у якійсь секретній справі. Він їздив в Англію на побачення з лордом Голдернес, і мені до болю було шкода, що на цю поїздку витрачені мої гроші. Але той, хто побратався з чортом або з Джеймсом Мором, повинен розраховувати й на гірше. Перед тим як виїхати до Англії, Джеймс Мор передбачливо написав мені листа і доручив Катріоні відіслати його. Після кожного такого листа я висилав йому гроші. Наше листування викликало у дівчини підозру і, коли батько поїхав, вона розпечатала листа, прочитала і вже потім одіслала його мені. Рукою Джеймса Мора було написано:

Нижче було дописано рукою Катріони:

Вона спочатку, мабуть, мала намір зовсім не пересилати мені листа, бо я одержав його значно пізніше, ніж сподівався. Слідом за ним одразу ж прийшов і третій. На той час уже приїхав Алан. Як завжди веселий і говіркий, він своїми жартами та розмовами прикрасив моє життя і навіть обновив його. Познайомив мене з своїм двоюрідним братом, який служив у полку «голландських шотландців» і пив значно більше, ніж я вважав можливим для людини. Це, здавалося, була єдина його насолода. Часто мене запрошували на звані обіди, влаштовував я їх і в себе, проте розради в них не знаходив; усе це не розвіювало моїх дум і печалі. Ми з Аланом часто і подовгу обговорювали мої стосунки з Джеймсом Мором і його дочкою. Щоправда, я не ділився з ним подробицями своїх взаємин з Катріоною, але коментарі Алана з приводу того, що я розповідав, нерідко примушували мене червоніти.

— Нічогісінько не розумію, — говорив він, — але, на мою думку, ви наробили багато дурниць. Не кожен може похвастати таким досвідом, як у Алана Брека, але не пригадую, щоб я коли-небудь чув про дівчину, яка була б схожа на вашу Катріону. Якось не віриться, щоб усе було так, як оце ви описуєте. Ви, очевидно, наплутали, Деві.

— Іноді я й сам так думаю, — відповів я.

— Дивно те, що ви, мабуть, і справді кохаєте її, — зауважив Алан.

— Кохаю, Алан, і палко. Понесу, мабуть, це почуття і в могилу.

— Ну, ну, тільки не лякайте! — трохи остудив мене Алан.

Я показав йому листа з припискою Катріони.

— О-о, — протяг Алан, — не можна заперечувати, що в цій Катріоні є деяка порядність, не кажучи вже про розум! Що ж до Джеймса Мора, то це просто торохтій і базіка, він весь — утроба й пусті слова. Проте не заперечую, що під Гледзмуром він бився добре і правду каже про п'ять ран. Погано тільки, що він хвалько.

— Розумієте, Алан, дуже неприємно залишати дівчину в таких ненадійних руках.

— Що правда, то правда, — погодився Алан. — Та хіба це від одного вас залежить? Так завжди буває в стосунках чоловіка й жінки. У жінок немає розуму. Коли вони люблять, то з ними можете робити що завгодно, коли ж ненавидять, тоді хоч помирай за них, нічого не вдієш. Одні з них ладні продати заради вас останнє плаття, другі не хочуть навіть дивитись на дорогу, якою ви йдете. Якихось інших жінок не буває, а ви, здається, такий дурень, що досі не знаєте цього.

— Мабуть, ваша правда, Алан, — погодився я.

— Звичайно, що так! — вихвалявся Алан. — Я міг би навчити вас багато дечому, але ви, мабуть, народилися сліпим, і в тому вся трагедія.

— А ви не могли б допомогти мені? — запитав я його. — Ви ж так добре розумієтесь» у подібних справах.

— Бачте, Деві, мене тут не було, — відповів Алан. — Тому зараз я схожий на офіцера, у якого всі розвідники сліпі; хіба він може щось знати? По-моєму, ви в чомусь допустилися помилок, і на вашому місці я знову спробував би щастя.

• Предыдущая
• 56/61
• Следующая