Катріона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 55
- Предыдущая
- 55/61
- Следующая
— Що це все означає? Чому така ганьба випала на мою бідну голову? Як ви сміли допустити до цього, Давід Бальфор?
— Що ж я міг зробити, моя люба? — відповів я.
— Я не ваша люба, — обурилась Катріона, — забороняю називати мене так.
— Що мені слова? — зауважив я. — У мене серце болить за вас, міс Драммонд. Повірте, я дуже шкодую, що так вийшло, і співчуваю вам. Давайте обміркуємо спокійно, що скажемо Джеймсу Мору, бо коли ми повернемося додому, неодмінно виникне сутичка. Треба за всяку ціну закінчити справу миром.
— А-а! — протягла дівчина, і на щоках її виступили червоні плями. — Він хотів битися з вами?
— Хотів, — відповів я.
Катріона якось неприродно засміялась.
— Тільки цього й не вистачало! — вигукнула вона, а потім, звертаючись до мене, заговорила далі: — Ми з батьком — чудова пара, та, виходить, на світі є ще гірша людина. Хвалити бога, я побачила вас таким, який ви є насправді! Думаю, що не знайдеться на світі дівчини, яка б поважала вас.
Досі я терпляче слухав її, та на цьому не витримав.
— Ви не маєте права так говорити зі мною! — обурився я. — Що я вам зробив поганого? І ось винагорода! Це вже занадто.
Дівчина дивилася на мене очима повними ненависті і посміхалася.
— Боягуз! — кинула вона.
— Ні ви, ні ваш батько не смієте мене так обзивати! — аж кипів я. — Сьогодні я вже викликав його на поєдинок. І знову викличу цього мерзенного лиса. Байдуже, кого з нас буде вбито. Ходімо. Час кінчати з усім цим, з усім вашим кодлом! Побачимо, що ви думатимете, коли мене вб'ють.
Катріона похитала головою з тією самою посмішкою, за яку я ладен був убити її.
— Смійтесь, смійтесь! — захлинався я од обурення. — Вашому батькові сьогодні було не до сміху. Я не кажу, що він злякався, — квапливо виправився я, — але він віддав перевагу іншому.
— Про що ви кажете?
— Я пропонував йому битися.
— Битися з вами? — здивувалась Катріона.
— Так, — відповів я. — Але він не захотів, інакше ми б не були тут.
— Не розумію вашого натяку, — зауважила дівчина. — Що ви маєте на увазі?
— Ваш батько наполягав, щоб я одружився з вами, а я не погоджувався. Сказав, що ви самі повинні вирішувати таке питання, й пообіцяв йому поговорити з вами без свідків. Я навіть не уявляв, що між нами відбудеться така неприємна розмова! «А що коли я відмовлю?» — спитав він. «Тоді доведеться вдатись до поєдинку, — відповів я. — Не потерплю, щоб мене накидали в женихи молодій леді, і сам не потерплю, щоб мене примушували». Так я й сказав, то були слова друга. А як ви мені віддячили? Відмовили і з своєї власної волі, а тому ніхто в світі, ніякий батько не примусить мене до шлюбу. Бажання ваше буде виконано, але свого ставлення до вас я не зміню. Сподіваюсь, хоч заради пристойності, ви висловите мені подяку. Я чомусь думав, що ви знаєте мене краще! Можливо, я не зовсім тактовно повівся з вами, але то була хвилинна слабість. А називати мене боягузом! О моя люба, це вже занадто.
— Хіба я могла знати, Деві? — збентежилась дівчина. — Це жахливо! Я й мої родичі, — і вона відчайдушно вигукнула, — я й мої родичі недостойні говорити з вами! О, я готова на вулиці стати перед вами на коліна й цілувати вам руки, просячи вибачення.
— Краще я збережу ті поцілунки, які вже колись мав від вас! Збережу те, чого палко бажав і що таке дороге мені. Не хочу, щоб мене цілували заради каяття.
— Що вам лишається думати про нещасну дівчину? — зітхнула Катріона.
— А про що я говорив вам весь цей час? Вам краще залишити мене, бо більшого горя, ніж я маю зараз, ви мені не завдасте, коли б навіть і хотіли. Краще подбайте про Джеймса Мора, свого батька, з яким вам ще доведеться мати серйозну розмову.
— О, який жах лишатися на самоті з цим чоловіком! — вигукнула дівчина, силкуючись опанувати себе. — Але не турбуйтесь більше про це. Він не знає моєї вдачі і дорого заплатить за цей день, дуже дорого!
Катріона повернулась і пішла додому, а я — слідом за нею. Раптом вона зупинилась:
— Далі я піду сама. Мені не потрібні свідки.
Сердитий, я трохи поблукав містом, скаржачись на свою нещасливу долю. Мене душив гнів; здавалося, що в Лейдені не вистачає для мене повітря і що я ось-ось задихнуся. Зупинившись на розі вулиці, я якось по-дурному зареготав, здивувавши перехожого. Це повернуло мене до пам'яті.
«Я надто довго був простачком, вірніше дурнем і ганчіркою, — думав я. — Тепер цьому кінець. Я дістав добрий урок — ніколи не зв'язуватися з проклятою статтю, що згубила чоловічий рід на початку світу і губитиме, поки житимуть люди на землі. Бог свідок, яким я був щасливим, поки не побачив її, і можу заприсягтися, що буду знову щасливим, коли розлучуся з нею».
У мене на той час було єдине бажання, щоб Катріона з батьком скоріше виїхали, і в моїй голові крутилася невідступна думка про те, в яких злиднях вони житимуть, коли не стане дійної корови — Давіда Бальфора. Я навіть злорадно втішався з цього приводу. Та раптом настрій мій різко змінився. Я все ще гнівався, все ще ненавидів її, але водночас вважав своїм обов'язком подбати про неї, щоб вона не бідувала.
Коли я з такими думками повернувся додому, то біля дверей побачив упаковані чемодани, а на обличчях батька й дочки було написано, що між ними нещодавно відбулася сварка: дівчина стояла, мов дерев'яна лялька, а Джеймс Мор важко дихав, щоки його взялися білими плямами, ніс якось повернувся набік. Як тільки я увійшов, дівчина кинула на батька гнівний погрозливий погляд, начебто могла і вдарити його. Але погляд виявився красномовнішим за наказ, і я здивувався, що Джеймс Мор скорився. Було ясно, що Катріона добре вичитала йому і що дівчина енергійніша, ніж я гадав, а батько показав свою слабість.
Першим заговорив Джеймс Мор. Він називав мене містером Бальфором, очевидно, повторював чужі слова. Говорив він недовго, бо як тільки його голос задзвенів піднесено й урочисто, Катріона обірвала його.
— Я скажу вам, що хотів висловити мій батько. Він хоче сказати, що ми прийшли до вас жебраками, але повелися не дуже чемно і тепер соромимося своєї невдячності й непристойної поведінки. Ми вирішили поїхати звідси і дати вам спокій, але мій батько так невдало вів свої справи, що не можемо зробити й цього, якщо ви не подасте нам знову милостині. Адже ми — жебраки і блюдолизи.
— Пробачте, міс Драммонд, — перебив я дівчину, — але мені треба поговорити з вашим батьком.
Вона не сказала й слова, навіть не глянула на мене, пішла в свою кімнату і замкнула двері.
— Не ображайтесь на неї, містер Бальфор, — зауважив Джеймс Мор, — вона просто невихована.
— Я прийшов сюди не теревені слухати, — відрубав я, — а поквитатися з вами. Тому я не можу не сказати вам про ваше становище. Містер Драммонд, я знаю про ваші справи більше, ніж вам би того хотілося. Знаю також, що у вас були свої гроші тоді, як ви позичали у мене. В Лейдені ви одержували ще від когось, але чомусь приховували це навіть від рідної дочки.
— Раджу бути обережнішим! Я не дозволю більше дратувати мене! — спалахнув він гнівом. — Ви до біса остогидли мені обоє. Бути батьком — кара господня! То дочка всіляко обзивала мене… — Тут він затнувся і притулив руку до серця: — Сер, моє серце — це серце солдата і батька, і ви, мабуть, не розумієте, що ображаєте мене подвійно. Закликаю вас бути обережнішим, прошу вас!
— Коли б ви дали мені можливість висловитись, — зауважив я, — то побачили б, що я дбаю про ваші ж інтереси.
— Любий друже, — схаменувся Драммонд, — я знаю, що можу покластися на вашу великодушність!
— Дайте ж висловитись, — не стримавсь я. — Від того, чи багаті ви, чи бідні, я не виграю нічого. Але мені здається, що тих грошей, походження яких огорнуте таємницею, не вистачає навіть для вас; а мені не хотілося б, щоб ваша дочка терпіла нестатки. Коли б я міг говорити про такі речі з нею, то мені, звичайно, й на думку не спало б звіритися вам, бо добре знаю, що ви любите тільки гроші, а вашим гучним словам не надаю ніякого значення. Проте я вірю, що ви по-своєму любите свою дочку, і мені лишається задовольнятися цим.
- Предыдущая
- 55/61
- Следующая
