Пафос - Ешкилев Владимир - Страница 22

• Предыдущая
• 22/69
• Следующая

Ми б сказали: Grounhog's Day [18] .

Зенон добровільно залишає життя, стає героєм, йому споруджують статуї. Адже для античного світу у Посланні самогубця ще немає нічого непристойного. Радше навпаки: дисонанс старості із вічно юним, безсмертним світом (упроявлений у знищенні улюбленого мізинця) є зрозумілим античній людині, і взірцевий мудрець не чекає ганебного здитинення (безпомічність, маразм, знущальні жарти дітлахів, презирливі погляди красунь, зламані пальці). Він лише заповіт, напучує друзів досвідом своїх помилок і мандрів, дефлорує щойно куплену п'ятнадцятирічну рабиню (та верещить під натиском могутніх чресел старця), роздає бідним мідяки, дякує архонтові і народним зборам за їх громадські чесноти, приносить тлусті жертви всім богам і відправляється за допомогою шляхетної отрути (або через кратер сицилійського вулкана, як у випадку Емпедокла) на береги Стіксу. Як високо підноситься це світле і прозоре видіння античної суїцидальности над невротичним зведенням порахунків з власним «я» у закопченому фабричними трубами, прагматичному, сіро-жовтому, як сторінка радянського шкільного підручника з портретом Маркса, дев'ятнадцятому столітті. Барон Стендаль пише: «Людина, котра аж сорок п'ять хвилин роздумувала про самовбивство, вже влізла на стілець і зняла з книжкової полиці каталог дзеркал сен-гобенської фабрики». Цитата з «Арманс». Ви записуєте? «Сен-Ґобен» пишеться через «о»… Добре, почекаю… Отже, з'являється романіст, котрий бере на себе ролю адресата Послання. У своїх сентиментальних вчительських оповідках він перетворюється на невтішного зашмарканого родича всіх самогубців і узагальнює, і повчає, і ототожнює, і розповідає і, нарешті, вбиває бідну мадам Боварі… А потім, у «Максимі» чи «Мулен Ружі», доїдаючи охолоджене суфле з абрикосами (ґарсон, я замовляв бордо!), повідомляє вухатому потенціальному біографові: «Мадам Боварі — це я!» Зрозумійте мене вірно, тут і тепер я кажу не про Флобера (мир його пам'яті!), а радше про Метафлобера, деконструктора соціальних (вибачте за банальність) причин самогубства.

Доктор Дідьє Сеттю зауважує: «Зіткнувшись із самогубством, ми доконечно знаємо результат, але одночасно передчуваємо таке розмаїття всеможливих причин, що не можемо призупинитись на жодній; а, разом із тим, якесь відчуття — редукція незнання, або безсилля — підштовхує нас до ситуації, коли кожна з можливих причин є правдивою». Перед такою непевністю можна надовго загубити позитивне сприйняття життя, перефарбуватись у ніцшеанця, підштовхнути ближнього, не питаючи, з якого такого добра той похитнувсь… Самогубець актом власної волі перетворює лінію особистої історії на коло, повертаючись до арійського світосприйняття предків. Може тому серед євреїв так мало самогубців? Цикл замикається в особистому Вічному Поверненні. Він каже нам: я забираю весь свій світ без винятку і частину вашого світу із собою…

Аристид Михайлович на хвилину відривається від кольорових аркушів і оглядає авдиторію. Повний безлад. На задніх лавах йде жваве обговорення якихось позалекційних подій. Ц-ПР-42, притулившись до оголеної руки Магди, зануривши кирпатий носик у золотаві хвилі її волосся, щось щебече у вушко валькірії. Рука нахабнючки майже обіймає її стегна. Магда, впіймавши Корватів погляд, хтиво посміхається. Ц-ПР-42 теж обертається до кафедри, дивиться на лектора вкрай недружньо. «Поламав лесбійський кайф пацифістці!», — підлувата радість припливає до Корватового обличчя рожевою барвочкою. З несподівано приємним відчуттям Корват повертається до лекційної вправи.

Авдиторією блукають студентські записки.

1) Галина Яремків — Ц-ПР-42: «Ти бачила, як Пампух дививсь на Магду? В нього аж слина на черево текла! Не ревнуєш?»

2) Галина Самар — Магді: «Якщо ти, соска, зраджуєш мені з Чорною Жабою, тою, котра тебе зараз обнімає недоробленими дистрофічними кістлявими граблями, я тобі, соска мала, після пар виберу очиська. Зрозуміла?»

3) Магда — Галині Самар: «Хочеш мене, пісюхо?»

4) Ц— ПР-42 -Галині Яремків: «Ревную. Дуже!!! А Пампух такий сексуальний. Особливо це неголене підборіддячко. Так би й вкусила, щоб аж кров пішла. А потім трахнула (разом з Магдою, бутербродом, як у тому журналі)!!!»

5) Галина Самар — Магді: «А ти як думаєш? Правильно!»

6) Магда — Галині Оленчук: «Галиночко, кицьо, включи, будь) ласочка, плеєр. Нехай Пампух трохи поскаче. Нудно, як на молдаванській панахиді».

«Суїцидальна література 20-го століття, — продовжує Аристид Михайлович, — отримує у спадок від попередньої епохи небагато якісних рефлексій. Хіба що передсмертну записку бідної Олі із недоладно-геніальним словом «дебют» (Достоєвський) та агонію Емми Боварі… Модерністичне мислення нової доби відмовляється визнати самогубство трагедією. Цитований вже французький психіатр пише: «Ми звертаємось до оповіді романіста саме тому, що через літературу виявляється багато потаємного, окультного, «Боварі — це я!» багаторазово було трактоване текстознавцями. Але ризикнемо запропонувати ще один варіант: ми бачимо в цьому прикладі ознаку вдалого псевдоніма. Вдалого, позаяк він вичерпує собою самогубство». У наведеній цитаті для модерніста слово «вдале» важливіше за «самогубство». Модерніст мислить проектно, тому

Послання самогубця він бачить у якості оригінального, але припустимого способу пошлюбити літературну славу.

Найблискучіший приклад такого модерніста — французький письменник російського походження Ромен Ґарі, автор одного з найкращих (як на мій смак) романів 20-го століття — «Коріння неба». Його літературне життя позначене псевдонімами-самогубцями. Починаючи з першого роману (у той час йому було дев'ятнадцять років), він підписувався «Люсьєн Брюлар» Потому підписи різноманітнішають: Фоско Сицибальді, Шате Боґа. Низка історій, понаписаних під егідою «псевдоніми», у яких герой закінчує самогубством, дозволяє собі померти, ставлячи нас перед знаком суїциду. Відтак у творах Ґарі оформлюється псевдонімічна серія «Еміль Ажар» У лабіринтному романі «Псевдо» Еміля Ажара його персонаж Тонтон Макут — Р.Ґарі? — вбиває себе. Пароксизм нестерпної особистості: «Ажар» насправді існує у тому вимірі, котрий ми звикли називати «реальністю» (це літературне псевдо Павловича, молодшого двоюрідного брата Ґарі, якого він, за звичкою старого фальсифікатора, рекомендував світові яко небожа!). І шельма Ґарі хоче переконати у цьому своїх читачів. Він пише «Псевдо» для того, щоб проголосити дійсне існування Ажара і заперечити існування себе самого. Але це, як і досі, наскрізне, тотальне (переможне у своїй повсюдності) псевдо. Стриманість критики запалює інтригу: особистий світ Ґарі стає ще більш потаємним. Все здається псевдонімічним, складається враження, що немає нічого реально існуючого. Під ім'ям Ажара Ґарі отримує другу Ґонкурівську премію (єдиний в історії, позаяк статут премії не передбачає можливості повторного нагородження). Можливо, саме псевдо стало зобов'язуючим символом утримання від розпаду його нелітературного життя… Але таємниця поступово розкривається, і Ґарі встромлює собі до рота карабін…

• Предыдущая
• 22/69
• Следующая