Пафос - Ешкилев Владимир - Страница 21

• Предыдущая
• 21/69
• Следующая

Отже суїцид. Самогубство. Ніхто з присутніх не пробував покінчити зі своїм існуванням? Ні? Вельми втішений… А проте, від часів самогубства Зенона Кітіонського (про котрого зокрема піде в нас мова далі) до фатального стрибка з вікна французького філософа Жіля Дельоза (1995 року) практики суїциду вплетені вибагливим візерунком у знакову, ритуальну, оповідальну тканину світової культурної матриці… Чи бачили ви фільм «Матриця»? Ну то тоді знаєте, про що я кажу… На перший погляд, нескладною, прозорою уявляється етимологія самого слова «суїцид». Але вже десь на кордоні звукового навіювання, так би мовити, шаманського проговорювання «сууйтцид» нам чується англійське swing — ритми барабанів, банджо, смертоносні танці негритянських жерців, пурпурові присмерки джезу… Латинське слово sui — «себе» ми зустрічаємо у сталевих періодах Цицеронових трактатів — sui conservandi causa — «задля власного врятування». Не відомий історії слово-творець темних століть долаштував до цього слова корінь caedo — «бити, різати, нищити»… Встигаєте записувати? Напишу вам на дошці… Крейда знов волога! Коли ви вже навчитесь готувати авдиторію до лекції?… Хто староста курсу?

Корват пам'ятає, що старостою четвертого курсу є валькірія Магда. Він не відмовляє собі у задоволенні відправити її за сухою крейдою у деканат, помилуватись дефілядою хижого спортивного тіла. Краєм ока він обмацує розкішний вигин її стегон, блиск плоті у розрізі темно-синьої спідниці. «Нащо ж було вдягати до такої спідниці яскраво-червоне взуття? Відразу видно, наслідки спілкування з лохами», — співчуває дівчині лектор.

— … Марк Туллій, — продовжує він, отримавши суху крейду з рук Магди (довгі пещені пальці, перстень з жовтим топазом), — застосовує слово, утворене від вказаного кореня у значенні «офірного заклання» — іnter саеsа et роrrcta — між закланням жертви і покладенням її на жертовник. До речі, будь-хто з вас може собі побавитись і увести до українського лексикону нове словоутворення інтерцидний у значенні «міжжертовний, недоофірований». Не бажаєте? Ну, це жарт… Продовжуємо… Знавець древньо-грецької може відчути у слові «суїцид» відблиск мілітарного заліза, присутність прямого еллінського меча — sіdеrіоn, котрим Софоклів Аякс перерубує нитку свого героїчного і звитяжного чину. Ось такими конотаціями облаштована фонетика самогубства.

Розповідь про самогубство яко подію, або випадковий уривок життєвої історії, відбувається вже після суїцидаль-ного акту. Розмови друзів, родичів, сусідів самогубця формують оповідальність особливого типу. Вам, певне, відомо, що самогубців колись не дозволяли ховати на християнських цвинтарях, позаяк самогубство — гріх проти Бога. Так само «поховання у слові», віртуальна панахида розмов, пліток, спогадів близьких, оправдальні монологи справжніх і уявних винуватців відбуваються через оповідальність особливого типу, яка знаходиться поза межами звичайного побутового анекдота. «Мовчання, безумовне мовчання оточує факт самогубства», — писав у 13-му столітті славетний схоласт і радник двох Вселенських соборів, світоч середньовічної ерудиції Сиґер Брабантський. На думку багатьох психологів і психоаналітиків, те, що про самогубця говорять інакше, підкреслює позамежність його смертної практики, підкреслює, що кожен акт самогубства ховає в собі Послання, адресоване, зрештою, нам усім. Це Послання про неповноцінність життя взагалі, про невдячність і жорстокість близьких, про неминучість оплати всіх авансованих нам радостей буття, про безжальність або байдужість коханої істоти, справжнє єднання з якою можливе лише на теренах, де стають безглуздими всі прояви егоїзму («я зійду у могилу, щоб тебе обійняти», пише Гайне у «Ліричному інтермецо»), про Вигнання з уявного світу (Варт), про заколот друзів, про несправедливість Творця, який створив недосконале тіло (зависоке, занизьке, надто худе, товсте, клишоноге, з плямою на носі тощо), про вперте мовчання телефона, про нестерпну легкість буття, про невиліковність СНІДу (ату її, цю завжди невсихаючу науку!), про Порожню Фортецю Бруно Беттельгайма, побачену у наркотичному видінні, про примарних монстрів (цатоґванів) Лавкрафта і Вілсона, що при повному Місяці висотують нашу свідомість… Чи не помітили ви того, що, заглиблюючись у послання самогубця, я стаю нестерпно літературним? Даруйте, але є підозра, що не всі люди мають однаковий стиль мислення — уявіть собі, що дехто навіть у момент затягування петлі може думати про Лавкрафта… Пречудовий дослідник кордонів людського-занадто-людського Ролан Барт так описує створення Послання: «Я стягую на себе роль: я той, хто буде плакати, і цю роль я граю перед собою — і від неї я плачу: я сам собі власний театр. І, бачучи себе у сльозах, я плачу від цього ще сильніше; якщо ж вологий потік з очей підупадає, я швиденько повторюю адресовані собі різкі слова, від котрих вони потечуть знову… У такому подвоєному промовлянні, що ведеться до фінальної какофонії (клоунська сцена), міститься задоволення певного штибу». Принагідно згадаємо Вертера, що описує Шарлотті образ своєї майбутньої могили… Життя для самогубця перетворюється на співмірний з його особистою проблемою предмет, він крутить його у руці, дивуючись: таке нікчемне! Він залишає цей м'ячик нам у спадок: бавтеся, Добродії, я набавився вже. Він уявляє, як м'ячик розгорнеться у ляпас і навідліг вдарить по щоці ту сизу імлу, якою поступово постаємо ми всі в уяві самогубця, розгорнеться у прокляття, котрим і розпочнеться Армаґедон. Аureoir, my frend, aureoir! Це адресовано всьому світові! Суїцид, таким чином, виявляється чимось більшим за подію. Більшим за ситуативне переконання. Це — релігія смерті яко свідомого вибору. Це — виклик Творцеві від тваринної істоти: «Ти сотворив життя, а я сотворю смерть і урівняюсь із Тобою!» Під цим кутом зору самогубство не є апофеозом стоїків, а, радше, квінтесенцією всіх стильових пошуків післямодерної доби…

Зенон Кітіонський.

Діоген Лаертій зауважує, що від Зенона Елійського, учня і коханця славетного Парменида, в Елладі було аж вісім філософів з цим ім'ям. Можемо говорити'про найулюбленіше чоловіче ім'я Передвічної Софії. Кітіонець з того загону однойменників був третім, мешкав у четвертому столітті до Різдва Христового, був калічним від самого народження і покінчив життя настільки достойно, що поп-біографи античності перетворили його у найвзірцевішого самогубця давнього людства. Він зробив свій останній вибір, отримавши Знак — зламаний мізинець. Невиправний цинік Родольфо Картенат жартує, що виглядає правдивим припущення: цей мізинець був останньою цілою і функціонуючою частиною Зенонового тіла. Так чи не так, але Провидіння, у котре давньогрецький філософ (при всіх тодішніх теїстичних сумнівах) мав би вірити, вказало йому: життя втратило лінійність (а разом з лінійністю сенс) і перетворилось на дурне коло ситуативних повторень.

• Предыдущая
• 21/69
• Следующая