Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 35

• Предыдущая
• 35/43
• Следующая

— Йолопе! — заревів я, кашляючи од їдкого чаду вибухівки й вапняного пилу. — Здурів, еге?

В коридорі щось загупало, й на порозі став Барабаш.

— О… вони тут! — він поправив на плечі ремінь автомата. — Цілі?

Я посварився кулаком.

— Ти, ошелепку! Клепки повипадали, еге?

— А що?

— Що, що… Треба було ще сюди ґранату засандалити: я тоді залупу тобі одірвав би й на твою дурну стрижену довбешку натягнув! Ти де це був так довго?

Барабаш здивовано витріщився на мене.

— Як це — де?.. Ми ж домовлялися — проходить півгодини, і якщо рація мовчить, то треба приїжджати й убивать усіх, кого спірвеш… Ти що, братан!

— А мені тут замалим око не викололи! — поскарживсь я. — Ти всіх поклав?

— До одного! Вони й отямитися не встигли, поняв? А певно, я — це ж взвод спецназу, не хрін собачий!

Цей обревок і справді провів операцію дуже вдало: трьох одморозків забив коло входу, п'ятьох розстріляв у підсобці через вікно, а решту закидав ґранатами, коли вони стали вискакувати надвір. У коридорі коїлося щось несусвітнє: стеля обвалилася, стіни були закіптюжені й скрізь валялися трупи бойовиків, котрих буквально порозривало на шка-маття.

— Ну, гаразд! — сказав я, озираючись наокіл. — Шукайте Коху… вони, мабуть, десь його замкнули. І треба хутчій звідси ушиватися, бо ще мєнти налетять!

Наркодилера ми знайшли в одному з анґарів. Братва повісила на двері здоровезний замок, і я, не церемонячись, розсадив його пострілом з автомата.

— Ага, — озвався водій, коли той з'явився у дверях, — ось він, сука! Ти що це нас продав, га?

— Вони тримали мене на мушці! — буркнув Коха, мружачись од світла. — А я вам що, камікадзе?

Водій замахнувся прикладом, але я перехопив його за руку.

— Відставити! Знайшов, чим перейматися… це, братухо, життя! Не всі ж такі герої, як ти… — й до Кохи: — Давай позакинемо товар — і хутчій будемо змотуватися звідси! Тобі ж іще трупи треба позакопувати…

З-за анґару вийшов Барабаш.

— Слухай, — сказав він заклопотано, — там якісь обревки замикані… Випустить, чи що?

Я глянув на Коху.

— Мої! — неохоче озвався він. — Ці бики налетіли так несподівано, що ніхто й стрельнути не встиг. Їх і не били, — просто роззброїли — і в склад.

— Хай сидять! — вирішив я. — Хто їх замкнув, той нехай і випускає… Зараз розберемося з товаром. Ти, — глянув я на Барабаша, — тягни сюди сумку з грошима! А ти, — обернувся до водія, — підганяй авто! На все двадцять хвилин.

Коха стояв переді мною, застромивши руки в кишені, — малий, стрижений під машинку й од того подібний до шимпанзе, — й понуро дивився спідлоба.

— Не вспапашивайся, братан… все будет о' кей, слышь! — я ляснув його по плечу й дико заіржав. — Мы хоть и отмороженные, но живем по понятиям!

— Солдат ребенка не обидит! — докинув Барабаш, витягуючи з багажника моєї шістки шкіряну торбу, де були запаковані гроші.

Я показав дулом автомата на склад.

— Полічили грошву, в темпі, — і щоб за двадцять хвилин товар був у машині! Я чатую на воротях. Запитання?

— У матросов нет вопросов! — хвацько відказав Барабаш. Авто вже стояло біля ангару. Водій вистромився з вікна й

мовчки розглядав усю оцю картину, — знівечені трупи, розкидані по всенькому дворищу, двері в підсобку, які зависли на одній петлі, — і, звичайно ж, нас із Барабашем, бо віддалік ми чомусь дуже скидаємося на гамадрилів…

— А ти чого сидиш, як Ісусик? — поспитавсь я, проходячи коло машини. — Вбитих не бачив, чи що? Це все дрібниці… робота в нас така, братухо! Вилазь, вилазь! Поки доїдемо назад, то ще не раз потрапимо в таку ситуацію!..

Надвечір ми під'їжджали до міста. Друга половина рейсу обійшлася без жодних пригод, і коли я побачив перші кам'яниці передмістя, оточені височенними кудлатими соснами, й ліхтарі над автострадою, що сяяли привітними радісними вогнями, й натовпи люду на зупинках окружного шосе, то мені нарешті відлягло від серця, і я відкинувся на сидінні, й навіть замугикав од повноти почуттів оту дурнувату пісеньку про Вову, котрий ходить на дискотеку і знає всього три нецензурні слова.

— Ну, доповзли-таки! — озвався нарешті водій. На зворотному шляху він мовчав, як затявся, й аж тепер повеселішав. — Оце поїздка… якщо б не ви з Барабашем були в конвої, то гаплик усім приснився б!

Я коротко реготнув.

— Братухо, хіба можна це назвати роботою? Так собі, дитячі пустощі! Тих придурків убити — як два пальці обмочити було!

— Та їх же ж було більше десятка! — крутнув головою водій. — І всіх завалив один боєць!

— А що їх було там валити! — поблажливо сказав я. — Замість того, щоб виставити пости й роззосередити людей по всій території, вони з'юрмилися в підсобці… хрін знає для чого! А Барабаш — професійний убивця, він любить і знає своє ремесло! Ну й плюс же ж, звичайно, зброя…

— Так ви обоє спецназівці?

— Який там хрін! Барабаш зі спецназу, а я — проста собі десантура. Його в спецназ узяли через те, що він в дитинстві школу підпалив, ясно?

— Та ти що! — вражено вигукнув водій.

— Хрест по пузі вибриком! Туди ж стараються звірів набирати… не так собі!

— Але ж він і справді звірюка! Ото як глянеш на нього…

— Чекай, чекай! — я поклав руку на ложе автомата й клацнув запобіжником, переводячи механізм на безперервний вогонь. — Це що за хріновина, га?

Тяжкий рейндж-ровер із тонованими шибами, котрий ішов у лівому ряду, протяжно засигналив. Потім одна із шиб опустилася, й у вікні з'явилася бандитська мармиза Хобота.

— Начальство зустрічає! — ще дужче втішився водій. — Ну, тепер і справді не пропадемо…

Хобот помахав рукою й показав на обочину.

— Слава тобі, Господи! — буркнув я, розслаблюючись. — Думав, знову доведеться воювати!..

От і гаплик операції, розчаровано подумав я. Мєнти мали взяти нас під контроль на пропускному пункті… ну, а тепер їм доведеться чекати до нового пришестя, коли не довше! А все цей бевзень Урилов, щоб йому…

Водій заглушив двигун і виліз надвір.

— Здорово, братан! — сказав Хобот, потискаючи мені руку. — Как поездка… проблемы были?

Я зробив тупе обличчя.

— Не без того бригадир! Но мы же начеку, так что все вышло по-людски… вери-вел все вышло, понял?

Поруч зашурхотіли протектори, й на узбіччі м'яко загальмувало моє авто.

— Що за хріновина? — невдоволено запитав Барабаш. Тоді підійшов ближче й уздрів Хобота. — О, бригадир… здоров! Як діла?

— Плохие дела, братва! — Хобот заклопотано зміряв нас поглядом. — Король нанес нам поражение, поняли? Этот отморозок захватил Коня и Группировку. Я только сейчас узнал, где их держат. Нужны спецы… такие, как вы, ясно? Требуется очень тонко и быстро сработать!

Під'їхало ще одне авто, і з нього вилізли Бас і Воркута.

— А с этим же как? — спитав я, киваючи на грузовик.

— Не твоя забота… другие возьмут под охрану! — Хобот знову зміряв мене поглядом. — Сделаете этих казлов?

— Нет проблем, бригадир! — дико посміхнувсь я.

— Значит, по коням! Нельзя терять ни одной минуты. Барабаш зітхнув і попростував до нашого авта. Я ступнув було крок, рушаючи за ним услід…

… аж зненацька позаду тяжко хекнули, неначе розвалюючи сокирою поліно, й хоч я ще встиг крутонутися, хапаючись за руків'я свого автомата, але в сей же мент світ перед очима буквально вибухнув, розсипаючись жовтими й синіми вогнями, і я сторчголов полетів у якусь глуху темну прірву.

Свідомість повернулася до мене хвилин за десять. Насилу розтуливши повіки, я побачив, що сиджу на задньому сидінні рейндж-ровера, стиснутий обабіч Воркутою й Басом, а на зап'ястях у мене виблискують кайдани. Авто гнало окружним шосе, й наокіл була глуха безлюдна місцина.

— На Урылова пахали, казлы! Не, ты понял, какая подсадка, э?

• Предыдущая
• 35/43
• Следующая