Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 34

• Предыдущая
• 34/43
• Следующая

— А певно! — водій перемкнув швидкість, і машина стала підійматися на гору. — Кожен дроче так, як хоче!..

З-за повороту вигулькнуло якесь кафе. Відразу ж за ним видно було складські приміщення, обгороджені глухим бетонним парканом.

— Оце воно, чи що? — поспитав я.

— Ну! — буркнув водій, скидаючи газу. Я добув рацію.

— Тигра, я — Вінні-Пух! Чути?

— Нормально. У тебе що?

— Прибули на місце. Контрольний час — півгодини.

— А далі?

— Далі за схемою. Нуль.

Авто спинилося біля кафе, й водій вимкнув двигун. Я плигнув на землю і грюкнув дверцятами. З кафе виглянув якийсь чолов'яга.

— Коха тут? — поспитав я його.

Чолов'яга дивився на мене й мовчав. Лице його було насторожене.

— Тут! — озвався він урешті.

— Так гукай його сюди, в натурі! — нетерпляче устряв водій.

— Я — Коха. Ви од кого?

Я задоволено кивнув. Хобот детально змалював мені чоловіка, в якого ми повинні були придбати порошок, і я впізнав його з першого погляду.

— Тобі привіт од Хобота. Й посилка.

Чолов'яга спідлоба зиркнув на мене, потім на водія.

– І що ж у посилці?

— Що, що… — я дико посміхнувся. — Гроші для сиріт, ось що!

Водій смикнув краєм рота, що мало означати посмішку. Після того, як прозвучав пароль, стало видно, що чолов'яга начебто розслабився.

— Скільки? — поспитався він, коли ми покинули ворота і зайшли в один із ангарів.

— Сто кілограмів… як домовлялися! Хобот не дзвонив хіба?

Коха заспокійливо кивнув.

— Все гаразд, братухо! Це я так… задля перевірки.

У дверях з'явилася кремезна постать водія. Він теж був при зброї і, здається, трохи нервував — либонь, уперше виконував отаке завдання.

— Де товар? — поспитався він. Коха повернув голову в його бік.

— Гроші?

— Давай зразу закинемо товар, братела! — недбало сказав я. — Забашляти завжди встигнемо… Твої ж бійці напоготові?

Коха мовчав.

— Напоготові! — врешті озвався він. — Під'їжджайте. Водій подався надвір. Я ступнув було до виходу, щоб

розчахнути навстежень тяжкі стулки брами…

… як ситуація зненацька вийшла з-під контролю й стала розвиватися за сценарієм, якого так боявся Хобот, коли посилав нас у цю поїздку: спочатку стало чутно, як надворі зойкнув водій, а потім біля входу затупотіли чиїсь кроки; відкидаючи полу шкірянки, я рвонув з-за пояса свого узі й одночасно став розвертатися на сто вісімдесят градусів, але тут же завмер і поволі почав піднімати руки догори; в глибині складу стояло двоє зарізяк у спортивних костюмах, і в руках у них були дуже знайомі мені автомати системи Калашникова, з яких чоловіка прошить — як раз плюнути; а відтак стулки дверей нарешті розчинилися навстіж і до приміщення складу ввалилася ціла юрма озброєних драбів.

— Що ж ти, гад! — подивився я на Коху.

Він понуро звів плечима. Хтось із драбів згріб його за плече й потяг надвір.

— Ну че, братан, познакомимся? — височенний бецман у камуфляжі азартно хекнув і вгатив мене під дихало. — Это тебе за Талиба, с-сука рваная!

Мене зігнуло навпіл. Хтось відсмикнув із-за пояса мого узі й загилив мене стволом по шиї.

— Попался наконец, падла! Ну, щас мы сделаем тебе харакири… — бецман пхнув мене до дверей. — Крутой, да? Блатной, да? Ты у меня будешь дерьмо жрать, крыса позорная!

Це були люди Короля. Вибігши зі складу, я оцінив ситуацію: одморозків було душ із десять, і всі мали на озброєнні автомати.

— Га-га-га! — заіржали драби, оточуючи мене щільним колом. Стрижені черепи, морди в шрамах, порожні очі, де немає нічого, крім цинізму й мертвятини… як же ж знайомі були мені отакі ситуації, коли все зависає на волосині і вже буквально прощаєшся з життям!..

— Стой, братва! — крикнув бецман, коли мене почали місити ногами. І хитнув стволом автомата. — Пошел, скотина… без фокусов, понял?

— Ну че ты, бригадир! — плаксиво сказав маленький драб у спортивному костюмі. — Давай футбол ему сделаем, а?

— Футбол потом! — він кивнув мені на двері, які провадили в кафе. — Вперед!

— Вот и Вован хотел с ним поработать… — не вгавав маленький драб.

— Вован еще успеет… Пошел, сука!

У підсобці було одним-одне вікно, та й те заґратоване грубим арматурним пруттям. За столом сидів наш водій, а ззаду, під стіною, стовбичив драб із автоматом на плечі.

— Садись, падла! Руки на стол! Ну вот, сейчас и побазарим…

Хтось ударив мене по голові. Били кулаком і, напевне, з усієї сили, тому що в очах аж каганці посвітилися.

— Значит, так… — бецман поклав калаша на підвіконня й дістав пачку «Кенту». — Сколько вас в команде?

Я непомітно глянув на водія.

— Двоє! — відразу ж сказав той.

— Не врешь?

— Блядь буду!

— А если вспомнить?

— А че вспоминать-то! — водій підняв голову й глянув на бецмана. — Двое и было.

Бецман криво посміхнувся.

— Вован, помоги братухе вспомнить!

Десь із-за спини вийшов худий мов скіпка драб із маленькими зміїними очицями. Він уміло згріб водія за вуха й уп'явся пальцями в очні яблука.

— А-а-а! — загорлав той, аж шибки завібрували.

— Будешь, сука, фуфло гнать? Будешь лапшу на уши вешать?

— Какое фуфло… двое, казлом буду!

Оце боєць, захоплено подумав я… молоток!

— Где же бабки? — (Водій мовчав.) — Ми всю тачку обыскали, пидор ты гнойный! Кто бабки везет, если у вас их не нашли?

Водій уперто мовчав. Умре, а й слова більше не скаже, зрозумів я.

— Оставь его, подонок! Бабки у меня были… да хрен вы их получите, понял?

Бецман поворухнувся.

— И за эти башли ты готов сдохнуть, визжа как свинья? — з інтересом поспитався він. — И ни хрена не боишься, что мы тебе глаза выковыряем, или язык откиздячим… или печенку вырежем, в натуре?

Я покрутив головою.

— Будда сказал: «Ничего не бойся»!

— Ни хрена себе! — буркнув хтось коло дверей.

— Я давно слыхал о тебе, братан! — помовчавши, озвався бецман. — Говорили, ты настолько отмороженный, что ни хрена не боишься, а боли вообще не чувствуешь, блин! Я, чесно говоря, не верил. Ну не бывает, чтобы человек ни хрена не боялся… а ведь поддержки тебе неоткуда ждать, это факт! И все равно тебе по фиг, что мы с тобой сотворим. Это, знаешь, для меня как-то внове…

Він замислився, й у підсобці стало тихо. Тоді підняв голову і подивився на мене.

— Отдашь бабки?

Я мовчки посміхнувся.

— Если отдашь, — отпущу, блядь буду! Хрен с ним, с Абуталибом… просто из уважения к тебе отпущу! А?

— Кончай базар, да! — скрививсь я з огидою.

— Отпущу, — не вгавав бецман, — только потому, что ты такой… этот, как его… экземпляр! Из Красной книги который, понял?

Найсмішніше, подумав я собі, що сумка з грошима в Барабаша й віддати їх я не зміг би, навіть якби й дуже захтів! Слава Богу, ці бички не обшукали мене — а то б знайшли рацію, і все стало б ясно…

— Не теряй времени, братела! — сказав я, нахабно дивлячись на нього знизу вгору. — Бабок ты не получишь, въехал?

Бецман зітхнув.

— Идет! — нарешті сказав він. — Вован, делай.

Мені вивернули руки й завели їх за спинку стільця. Потім збоку заявилася зміїна фізіономія Вована, й це було таке, наче тобі в очі глянула самісінька смерть.

— Ну че, братуха, — сказав він, похитуючи довгим шилом, — для начала, наверное, глазик сделаем, а? Ты как на это?

— Бабки вы не получите! — вперто повторив я.

— А как же ты без глазика проживешь, родимый? — лагідно поспитався Вован, проводячи пальцем по вістрю. — Бедненький ведь будешь… одноглазый!

Я дико посміхнувся.

— Мао Цзе дун сказал: «Бедность — это хорошо, лишения — это счастье!»

Здається, я так і не докінчив цю фразу, позаяк останні слова потонули в шаленому стакато автоматного вогню. Наче у сповільненій зйомці, я побачив, як бецман, котрий стояв спиною до вікна, затіпався всеньким тілом, а потім з грудей у нього полетіло криваве шмаття, й стало видно, як від пояса до самісінького плеча його перекреслили по діягоналі здорові діри, подібні до щурячих нір, й звідти просто на очах ударила гаряча темна кров. Черга прошила його наскрізь і, з тріском панахаючи повітря над самісінькою моєю головою, хльоснула по всій підсобці; у той же мент я відчув, що руки мої вільні, хитнувся вбік і вихопив у Вована його шило. Він сахнувся до стіни, але мої рефлекси спрацювали хутчій — шило, чвакнувши, увійшло йому в праве підребер'я і проткнуло печінку, наче вона була якимось жмутком вати. Відштовхуючи від себе тіло, яке зігнулося в страшній конвульсії, я крутонувся, щоб ухопити автомат, що лежав на підвіконні, але у вуха вдарила друга черга, і я побачив скажене обличчя водія, який устиг випередити мене й, вищиривши зуби, почав смалити з того автомата, водячи перед собою стволом, щоб захопити якомога більший сектор. Я подався назад, ухиляючись од гільз, що їх шалено відсікав механізм, аж надворі щось оглушливо бахнуло, й тільки-но я втямив, що це здетонувала ґраната Ф-І, як бахнуло ще, й сього разу в коридорі — та так, що зі стелі обвалився здоровий кавалок тиньку й гепнув мені просто на голову.

• Предыдущая
• 34/43
• Следующая