Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 24

• Предыдущая
• 24/43
• Следующая

Наступний день видався похмурим. Од самого досвітку йшов тяжкий мокрий сніг. На бульварі я потрапив у транспортну пробку й до базару дістався у свинячий голос, годині аж об одинадцятій.

— Ага, — сказав Барабаш, виглядаючи з-за огорожі, — прогулюємо… Братки, між іншим, з дев'ятої на роботі.

— Групіровка?

— Сидить у своєму кабінеті, як пес у будці. Наляканий трохи… Ці бички як розказали йому, що ми вчора накоїли, — він і за голову взявся!

Я коротко реготнув.

— Нічого! — сказав я, ляснувши Барабаша по плечу. — З нами Бог…

— … і тисяча фантомів! — з готовністю підхопив Барабаш. Ми пройшли алеєю, і я вдарив ногою по дверях залізної

будки. Коли ми ввалилися в тамбур, Барабаш загилив по других дверях, — либонь, щоб не відставати від мене в цьому ділі.

— Тихіше можна? — буркнув Групіровка невдоволено. — А то мені все здається, що омон приїхав!..

Я впав на диван і добув пачку «Кемелу».

— Тебе вчора не було, — сказав я, випускаючи хмарку диму, — то ми тут порядок трохи навели! Нічого?

Групіровка скривився, наче йому хто жабу за комір укинув.

— Братан, ти що, з цепу зірвався? — тихо поспитавсь він. –

Усі мєнти на вухах стоять ви ж купу народу перемочили!

Такого ще не бувало!.. Ти уявляєш, який шум підніметься?

— А що, — зиркнув я на нього, — було б ліпше, якби ці звірі порвали нас як мавпи газету?

— Це ж даги… з ними не добазаришся! — подав голос Барабаш.

На столі задзеленчав телефон.

— Ну! — гаркнув Групіровка, притискаючи слухавку до вуха. — Привіт, шеф! Хто? Тут обоє. Ну… Зараз будемо!

Він кинув трубку й подивився на нас із Барабашем.

— Хобот приїхав. Хоче вас бачити.

Ми вийшли надвір. Сніг усе падав і падав. Людей на ринку було небагато. Хобот чекав нас у своєму джипі. Під огорожею бовванів ще один всюдихід, і коло нього стовбичило двоє бецманів.

— Здорові, братки! — буркнув Хобот.

— Здоров… здоров! — сказав я, потискаючи його величезну лапу. — Як ся має наш друг Король… не чув?

Хобот зареготав.

— Кепсько має… точніш, його мають, в усі діри! — він крутнув головою. — Банабака замочив?

— Ну!

— Точно?

Я дико посміхнувся.

— Точніш не буває! Хреста можу поцілувати… — й до Бара-баша: — Дай-но свого хреста… не вірять мені, бач!

— Не треба… — Хобот скоса глянув на мене, і я немовби побачив себе збоку: здоровецький дурнуватий одморозок, якому нічого не коштує завалити людину просто так і взагалі за ніщо. — Слухай-но… для вас є робота!

— Гроші?

— По куску на рило. Барабаш подався вперед.

– І що ж треба робити?

— Поїхати в одне місце. Взяти вантаж. Віддати гроші. Привезти вантаж цілим і неушкодженим.

— Гм… — пошкріб потилицю Барабаш.

— Без стрілянини поїздка не обійдеться, еге ж? — поспитав я напрямки.

Хобот не втримався й знову подивився на мене. Я іронічно посміхнувся: ну, одморозок… ну то й що? Я й бик, і одморозок, і детектив для особливих доручень, — і мене геть не колише, що там про все це подумають! Як любила казати моя сусідка, хронічна алкоголічка баба Леся: а це хай нікого не колише, що я п'ю дікалон!

— Не те слово, братан! — сказав нарешті Хобот. — Можуть виникнути такі проблеми, що… Словом, на це діло потрібні специ… такі, як ви з Барабашем!

Я кивнув.

— Коли ж вирушаємо?

— Ну-у… за пару днів! — Хобот подумав. — Я уточню, й потім… Головне, що ви згодні!

— Хто за кермом? — поспитав Барабаш.

— Наш чоловік. Ваше діло — охорона, втямили?

— Добре, — сказав я, — розберемося… Головне в цьому ділі — вистрілити першим… а це ми вміємо! Все?

— Якщо запитань немає, то все! — буркнув Хобот.

Я сіпнув за клямку дверцят і побачив, як зразу ж напружилися оті двоє бецманів з охорони.

— Нервові в тебе хлопці! — посміхнувсь я до Хобота. — Бояться чи що?

— Пильнують! — задоволено сказав Хобот. — Охороняють. Барабаш виліз надвір і потягнувся всеньким тілом.

— А що його боятися! — сказав він, позіхаючи. — Все буде о'кей. А не буде — то так і буде!

— З нами Бог… — дико посміхаючись, виголосив я.

— …і тисяча фантомів! — з готовністю докинув Барабаш, скорчивши свою звірячу мармизу.

Коли ми ввалилися в кабінет Групіровки, братва сиділа круг столу й пила горілку.

— Ні хріна собі! — вигукнув Барабаш. — Це що за порушення дисципліни?

Групіровка потяг його за рукав.

— Присядь, братан! Оддихни…

— … на тибе лица нету! — сказав Мамед і зареготався. Серьога Циплаков підсунув до нас шклянки з горілкою.

— Пийте! Якби не ви, хтозна, чи ми й утримали б цей собачий ринок! — він покрутив головою. — Зізнаюся чесно: вчора я замалим у штани не наклав. Посадив на мушку того рейндж-ровера, тисну на спуск… ні хріна! Глянув на запобіжник — переведений! Тисну знов… не стріляє, хоч би хрін! А виявляється, що я…

— … давив на рамку, а не на спускову скобу! — кивнув Барабаш. — Буває, чого там!

— Під обстрілом молоді бійці завжди губляться, — сказав я, перехиляючи шклянку. — То запобіжник забудуть зняти, то патрон дослать… Ще я служив за річкою,[5] то послали нас розстріляти караван з боєзапасом. Не встигли ми вийти на заданий рубіж, як нарвалися на засідку… ну й пішло мочилово! Дивлюся, лежить коло мене салабон — і не знає, що зі своїм акаемом робити! А тоді як закричить до мене: «Товарищ дедушка! Товарищ дедушка! Не пашет, слышь?» Глянув я на нього та й кажу: «Затвор передерни, салага!.. «Так що на полігоні по мішенях стріляти — одне діло, а в бою — зовсім інше…

— Надто ж як біля тебе лежить убитий, і ноги в ріжні боки стирчать! — сказав Барабаш. — Ото вперше як побачиш, то аж мороз по шкурі йде…

— А вот когда мой Карабах война был, — жестикулюючи, заговорив Мамед, — поймали мы адна ишак… красивый — как горный луна! Джьоп — во, глаза — во, ухи как у слона. Все боец наш батальон давай-давай с ним любовь делать… Очередь балшой был… у-у!

Я взяв пляшку й поналивав у шклянки.

— Ну, — врочисто сказав я, — давайте ж вип'ємо за нашу рідну совєцьку власть…

— … щоб вона, стерва, більше не верталася! — докінчив Барабаш.

Я посмакував горілку й задоволено кивнув: це була справжня «Смирновська», зроблена з пророщеної пщениці.

— Братан, — сказав Групіровка, — є для тебе одне діло! Зробиш?

Я витріщився на нього.

— Може, й зроблю… коли знатиму, що робить! Далі? Групіровка розігнав дим рукою.

— Один барига подав на нас заяву! Ну, а мєнти передали її мені, звичайно… — він поліз у шухляду й дістав листок паперу. — Послухай, що цей казьол понаписував. Злочинне угруповання, очолюване паханом Групіровкою… систематично збирає суми понад установлену плату за місце… розборки, в яких жертвами стрілянини стали невинні громадяни з числа перехожих… як чесний комерсант, котрий реґулярно сплачує податки, звертаюся до вас із надією, що міліція покладе край цьому беззаконню… правова держава, котра прагне увійти в європейську спільноту… цих покидьків треба конче ізолювати від суспільства… правопорядок… боротьба з рекетом… — Групіровка вдарив долонею по столу. — Ще й спільноту сюди приплів… ну, гад!

— Спільнота! — покрутив головою Барабаш. — Хіба це європейська спільнота? Це — європейська свинота, інакше й не скажеш!

— Одне слово, баригу треба привезти на ринок! А тут ми покажемо йому все — і правопорядок, і спільноту, і злочинне угруповання з паханом разом… — Групіровка заскреготів зубами й вилаявся. — Зробиш?

— Координати?

— Поїдеш із Сєрим, він знає! Там, здається, Дірізюк на шухері?

Серьога Циплаков кивнув.

– Із самого ранку. Барига сидить в хавірі й носа надвір не показує… Ну, нічого, доп'ємо пляшку — та й візьмемо його з усіма тельбухами!..

Горілка знову забулькала в шклянках, вируючи на поверхні прозорим намистом.

— За що п'ємо? — поспитав Групіровка.

• Предыдущая
• 24/43
• Следующая